Мобілізований у перший день війни

В окопі з автоматом – таким побачила недавно широка громадськість Дмитра Пузакова на фото у Facebook. Того самого Пузакова, який протягом 15 років працював сільським головою у Созонівці під Кропивницьким, сина Володимира Пузакова – колишнього народного депутата й мера обласного центру.

У тексті під фото Дмитро Пузаков дякував друзям з Facebook за поздоровлення з днем народження. З тих привітань випливає, що багато його знайомих донедавна не знали, де він тепер.

Додзвонитися до нього виявилося неможливою справою. Виручив Viber – Дмитро письмово відповів на письмові запитання. Першим було таке:

– Як ви опинилися у війську?

– У ніч на 24 лютого 2022 року мене розбудила Аліна, дружина, знервована, в сльозах: «Діма, почалась війна, розумієш? Київ бомблять». Трохи заспокоївши Аліну, з’ясував, що вона перед цим переписувалася з сестрою, яка з малесенькою дитиною саме виїхала з Києва до Кропивницького. До ранку ми вже не лягали. У голові – мільйон запитань. Але було чітке розуміння, що все це означає для мене. Адже я – офіцер запасу, військова спеціальність – командир мотопіхотного підрозділу. Досвіду строкової військової служби не маю, але студентом навчався на військовій кафедрі льотної академії, після чого періодично проходив перепідготовку у військовій частині, здобув звання лейтенанта.

Як я і передбачав, о сьомій ранку зателефонували з військкомату. Повідомили, що маю терміново прибути до них. Швидко зібрався і через годину був у військкоматі, тепер він називається Кропивницьким регіональним центром комплектації і соціальної підтримки.

Мене призначили командиром роти охорони цього центру. Такі підрозділи створюються тільки у воєнний час, тому роту мені довелося формувати з нуля. Після трьох місяців служби мене підвищили в званні – став старшим лейтенантом. Потім перевівся в бойову частину, яка виконує завдання у зоні воєнних дій. Нині я – командир стрілецького взводу.

– Багато ваших знайомих тільки перед Новим роком дізналося, що воюєте.

– Про те, що я мобілізований у перший день війни, багато хто з моїх друзів та знайомих довго не знали. Можливо, і тепер не всі знають, що я на війні. Вважаю, захищати свою родину, свою землю від загарбника – обов’язок кожного чоловіка. Мене так виховали. Не бачу потреби афішувати це. Виконую свій офіцерський і чоловічий обов’язок.

 – Cкільки років вам виповнилося? Як пройшов день народження?

– 11 грудня 2022 року мені виповнилося 39 років. День народження провів у зоні бойових дій в окопах з побратимами. Зараз зовсім не до свят.

– Як відреагували рідні, коли ви ішли на війну?

– Болісно, дуже хвилювалися, хвилюються й зараз, адже війна – це страшно й небезпечно. Дружина намагається тримати себе в руках, бо син ще малесенький. Добре знаю Аліну, тому бачу: в її душі вирує…. Батько теж дуже хвилюється, влітку навіть потрапив у лікарню із серцевим нападом, але, дякуючи Богу, все минулося. Зараз батько допомагає Аліні виховувати нашого сина. Усі разом чекають мене з перемогою.

Мами, коли почалася війна, уже не було на цьому світі, на превеликий жаль. Знаю, вона непокоїлася б за мене найбільше, як і кожна мама, чий син воює. Свято вірю, що тепер мама – мій янгол-охоронець, оберігає мене від всяких негараздів, захищає під час обстрілів.

На жаль, спілкуюся з рідними рідко. Тут немає мобільного зв’язку. Інтернет – в окремих місцях, але це щоразу додатковий ризик для життя.

У квітні 2022 року мені пощастило побачитися з рідними. Тодішній командир дозволив побувати вдома, привітати сестру з днем народження. Тоді я ще служив у Кропивницькому.

На жаль, нинішнє керівництво підрозділу не дає відпусток бійцям. Я декілька разів писав рапорти, у відповідь – відмови. Я не мав змоги обійняти дружину, сина, батька навіть на їхні дні народження. Від цього – сумно, морально важко. Неприємна, болісна тема для кожного бійця. На мою думку, неправильний підхід військового керівництва до підлеглих. Але, як відомо, накази не обговорюються.

– Вибачте за ідіотське запитання: як вам на війні? Принаймні не голодуєте?

– Відповім коротко: на війні як на війні. Не голодуємо, але холодно, мокро, неприємно. І, якщо чесно, буває дуже страшно, але бажання перемогти й якнайшвидше побачитися з рідними всі ці негаразди згладжує.

– Чи є у вашому теперішньому оточенні ще колишні сільські голови? А депутати, держслужбовці? Побратими знають, що ви були сільським головою? Хто з вами служить, люди яких професій? Земляки є?

– У нашій військовій частині зустрів Олександра Сосновського, старосту Червоного Яру в Кропивницькому районі. Воюють люди різних професій, а от депутатів та чиновників не зустрічав, крім Соснов­ського. Не знаю, чому так… Мені не траплялися.

Побратими знають, що я був сільським головою. Ми вже все один про одного знаємо. Коли 24/7 ти поруч з одними й тими ж людьми, обговорюються будь-які теми. І сумуємо, і жартуємо, і підбадьорюємо один одного. Намагаємося підтримувати бойовий дух. Наша військова частина формувалася в Кіровоградській області, тому практично всі бійці – земляки.

Користуючись нагодою, висловлю вдячність від себе та побратимів тим, хто нам допомагає, завдяки кому для потреб підрозділу придбано автомобіль, тепловізор, рації, бінокль, бензопилу. Особлива подяка – Вікторові Демченку, Сергієві Довгополюку, Олександрові Салюку, Сергієві Золотоверху, Віталієві Білову, Олені Домбровській, Дмитрові Самиляку, моєму польському побратимові Міхалові Алієву, а також рідні в Іспанії та багатьом іншим людям, які долучалися до збирання коштів.