«Ми усвідомлюємо, що буде попереду»

Робоче місце нашого колеги тимчасово не зайняте – Гена в ЗСУ. Надсилає короткі повідомлення, фото, цікавиться нашим життям. З учебки був відправлений у Німеччину на базу НАТО для навчання. Там ми його і «наздогнали» – поговорили телефоном.

– Гено, ти якось раптово пішов служити. Нам нічого не казав і одного дня не прийшов на роботу. Виявилося, що ти вже в учебці.

– Першим з близького оточення на війні загинув батько моєї куми. Потім – друг дитинства Андрій Єршов. Нещодавно – мій кум Ігор Бур’янов. І мені стало соромно на вулиці дивитися в очі людям, які, дивлячись на мене, напевне, думали: «Здоровий, у гарному пальті, але чомусь не на фронті»…

Я хотів піти в прикордонні війська. Звернувся до «Гвардії наступу», звідки мене направили в Черкаси на співбесіду, медкомісію. Там мені дали лист про те, що я їм підходжу. З ним я мав звернутися до військ­комату. Звернувся. Там сказали, що я підходжу для ЗСУ. Наступного дня з речами я був біля військкомату. Так я опинився в учебці, де був біля двох місяців. Тобто замість прикордонника я став піхотинцем.

– Розкажи про учебку.

– Почну з того, що самостійно нічого не придбавав, нас чудово забезпечили. Налокітники, наколінники, каремати, рюкзаки, тактичні окуляри, розгрузки, навіть чохли на каски…. Зі строкової служби, яку проходив у 1990-1992 роках, я повернувся сержантом. Тому тут мене призначили головним сержантом механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону.

Спочатку складно було звикнути постійно носити бронежилет. У тій армії, де я служив, бронежилетів навіть не бачили. А тут постійно треба бути в «броніку» і в касці. Ще й з автоматом ніколи не розлучаєшся. Іноді було, що я 14 годин не знімав бронежилет і каску. Але згодом звик, вже не помічаю.

– Зараз ти в Німеччині.

– Так, в Баварії. Доволі прискіпливо нас відбирали для відправки в Німеччину вчитися за натовськими стандартами. Це найбільший в Європі центр підготовки сухопутних військ. Площа території бази приблизно два з половиною Кропивницьких. Нас вивозять на різні полігони. По часу дорога займає приблизно пів години.

Це американська база на німецькій землі. Існує з 1910 року. Ще до Першої світової війни німці тут готували солдатів. І до Другої світової. А з 1945 року база стала американською.

Тут багато техніки. Мені здається, якщо її всю перекинути в Україну, війну можна було б закінчити впродовж тижня.

– Чому такому вас навчають, чого ви не знали й не вміли?

– Тактична робота грандіозно відрізняється. В учебці нас навчали курсанти військових училищ, майбутні офіцери. А тут досвідчені інструктори. Наприклад, мій інструктор вчив робити засідку. Точка на карті, визначений час, і я маю свій взвод вірно розосередити. Усе це відбувається в лісі або в полі.

Ми жодного разу не були в класах, не слухали теорію. Навчаємося на практиці. Умови наближені до реального бою. Один-два рази просто відпрацьовуємо «вправу», потім з холостими патронами, для реальності. І треба голосно кричати: будь-яку команду повинні дублювати всі. Кричимо так, що навіть захрипли. Коли відпрацювали завдання з холостими патронами, йдемо з бойовими. Раптово з’являються мішені. І це не фанерки, а манекени, реалістичні макети БТРів. Потім розбір польотів. Перевіряють кожного бійця, рахують патрони і кількість води, яка залишилася. Це обов’язково.

– Як ви, українці й американці, спілкуєтеся?

– Біля кожного інструктора перекладач. Хоча інструктори із задоволенням вчать українську мову. Команди «вперед!» або «лінія!» вигукують самостійно, без перекладача. Коли я вперше стріляв з кулемета М240, мій інструктор замість команди «вогонь!» говорив «ї…аш!». І в кожного американського інструктора на формі шеврони або наліпки із зображенням українського прапора.

– Є вільний час? Чим займаєтеся?

– Заняття з восьмої ранку до п’яти-шести вечора. Як правило, на виїзді. Замість обіду – ланч, сухпайок. Страви можна розігрівати. У необмеженій кількості нам пропонують снеки, різні напої. Ми віддаємо перевагу молоку й питному шоколаду.

Можна ходити в спортзал. У вихідні дозволяють переодягатися в цивільний одяг. Є магазин, бар, можна пограти на більярді, купити пиво. Але 2,5 долари за пляшку…

– Що за хлопці в твоєму взводі? Які настрої? Наскільки вмотивовані?

– Відсотків 80 не служили. Є такі, що воювали, мають досвід, нагороди. Усі розуміють, що нас готують не для того, аби ми парадом по Хрещатику пройшли. Готують серйозно, і ми усвідомлюємо, що буде попереду. І ми готові.

Багато хлопців з Кіровоградщини. У моєму взводі 12 чоловік з Одеси, 5 з Одеської області, кілька з Вінниччини і Миколаївщини, 8 – земляки. Більше половини нашого батальйону з Кіровоградської області.

Незабаром тут буде День сім’ї. Сказали, що можна буде вийти у місто, зустрітися з рідними. Ну, я вже в Кропивницькому зустрінуся.

– Звернися до рідних і земляків.

– Всім привіт! За новинами слідкуємо. Тримайтеся! Ми скоро приїдемо й покажемо, чому нас навчили американські натовські спеціалісти. Усе буде добре, ми в це віримо. І ви не втрачайте віри.

Нехай всі залишаться живими! Інколи ловлю на собі та на інших хлопцях погляд американського інструктора, в якому читається: «Чи доживеш ти до кінця цього року? Чи все я зробив для того, щоб ти дожив?..»