«Я так люблю медицину»

13:31
255
views
фото Олександра Шулешка, «УЦ».

Про таких людей писати надзвичайно приємно. При цьому відчуваєш певні сумніви, відповідальність: раптом не передаси ті емоції, які відчуває людина, яка захотіла, щоб саме про цю жінку (в нашому випадку) дізналася якомога більше людей? Але коли ми зустрілися, всі сумніви щезли: говорити про неї приємно і легко.

Наш давній друг Валерій Гончаренко (ми з ним записували велике, змістовне інтерв’ю, пов’язане з малою батьківщиною) «по-пацієнтськи» зачарувався цією особою. Попросив друзів розповісти про неї всім. Всі – це, на його думку, аудиторія «УЦ». Ми відгукнулися.

Вона медсестра. Так, підтримуємо Валерія Гончаренка, це була закоханість в людину з першого погляду, і вона виглядає не як медсестра, а як «медфея». І стало зрозуміло, що вона допомагає одужувати пацієнтам своїм поглядом, посмішкою, любов’ю до них, крім сумлінного виконування професійних обов’язків. А ще в неї своя історія – переселенки, яка позбулася рідного дому, звичного життя, улюбленої роботи…

Отже вона працює в Кіровоградській обласній лікарні. Переселенка з Краматорська. Ми записували багато інтерв’ю, розповідей, спогадів переселенців, але ця сильна і мудра жінка – Людмила Тимченко – нас вразила. Відверто розповіла про минуле. Стільки пережила, але витримала, разом з донькою Анастасією:

– Я родом не з Краматорська, приїхала туди 25 років тому. Маючи освіту, спеціальність, працювала в онкодиспансері , у відділенні радіології. З 2014 року жили у стані війни. Жила, працювала, дивилася новини… Донька була маленькою, ще не все розуміла, не дуже боялася. Та й я її оберігала. А коли почалося повномасштабне вторгнення, донька почала просити, щоб ми виїхали.

Вже було прийняте рішення виїжджати. Але ще два тижні я на таксі їздила на роботу, щоб допомагати опромінювати пацієнтів, які не могли виїхати, але потребували допомоги.

Раптом мої колежанки сповістили, що вивозять своїх дітей подалі від бойових дій. У мене також дитина, я народила доньку у віці 39 років – не можу ризикувати її життям. Вирішила їхати у Польщу.

У Польщі Людмила одразу почала шукати роботу, не чекаючи, як то кажуть, привілеїв. Мила вікна, прибирала квартири, доглядала за бабусею. Настя, дочка, яка до цього навчалася в донецькому медуніверситеті, відрахувалася, вступила до польського, начебто аналогічного. Але вартість навчання за наступний курс сягала 8,5 тисяч євро. Завеликі кошти. Прийшлося повернутися в Україну. Вибір невеликий: медунівер релокувався в Кропивницький.

Де поселитися? Маму студентки поселили в гуртожиток, разом з дочкою. Це гуртожиток техуніверситету, який люб’язно надав помешкання медуніверу. Мама з дочкою винаймають кімнату в секції, ні на що не скаржаться, як правило, платять за комунальні послуги. Але знайти в Кропивницькому улюблену роботу Людмилі Іванівні вдалося не одразу.

– Звернулася до приватної лікарні, пояснила, що маю 44 роки стажу, вищу категорію, підробляю операційною сестрою. Але я не пройшла віковий бар’єр. В обласній лікарні запропонували працювати санітаркою в УЗД-відділенні. Там я проробила сім місяців. Було прикро, бо я можу зробити більше, ніж мити підлогу. І я так люблю медицину!

Людмила Іванівна знову звернулася до заступниці генерального директора. У лікарні щойно відкрилося відділення реабілітації, і її взяли туди медичною сестрою. Хвалить колектив, який радо прийняв співробітницю. Про ставлення до пацієнтів мудро говорить: уявіть, що це ваш родич, і ставтеся до нього відповідно.

– Не вірте, коли кажуть, що не можна знайти роботу, – говорить пані Людмила. – Чому переселенців не люблять? Тому що люди чогось від когось вимагають. Ніхто нікому нічого не винний, не зобов’язаний щось робити. Ми не стоїмо в чергах за гуманітаркою. Я хочу заробити і купити те, що мені потрібно. І дочка переконана, що є люди, яким потрібніше, ніж нам.

Війна в країні, а не в окремих регіонах. Тебе місто прийняло, і ти маєш йому віддячити, піти на роботу, намагатися допомагати місту і містянам. Я знайшла свою роботу, люблю її, старанно виконую обов’язки, але все ж хочу додому. І ще один висновок зробила. Коли ми виїжджали з Краматорська з одним рюкзаком, і зараз, живучі в маленькій кімнатці, де нас оточують лише необхідні речі, переконалися, що найцінніше – життя.

Людмила Тимченко каже, що її життя там, де дочка. Називає її сенсом, життям, світлом, сонечком. І Анастасія підтримує маму в усьому. А ще, обираючи університет, говорила: «Мамо, я хочу таку професію, щоб кайфувати від неї, як ти».