Сергій Жолонко: «Вони всі для мене – побратими»

Він добре відомий у Кропивницькому та Миколаєві. Фактично, у нього два рідних міста. Сергія Жолонка знають як колишнього обласного прокурора, несправедливо звільненого, але не зламаного. Знають як досвідченого яхтсмена, просоленого «моремана». Як крутого фотохудожника, який має купу конкурсних перемог. Як меломана зі стажем і на все життя. Зрештою, як батька двох маленьких дівчаток, яких він пішов захищати першого дня великої війни.

– Сергію Пилиповичу, 24 лютого 2022 року ви зранку стояли у великій черзі у військкомат…

– Так, стояли там всією родиною – дружина при надії, донька та я. Жодних сумнівів у мене не було, дружина зрозуміла і підтримала.

– І вас не впізнали, не пропустили без черги?

– Ні. Стояв, як усі. Хоча ні, підійшла жінка, привіталася, назвала по імені по батькові і почала дякувати. Я одразу не зрозумів, за що. Виявилося, що зранку працівники прокуратури подали списки на бронь і просто заважали працювати. «А ви прийшли і стали в чергу». Я, до речі, бачив цю жінку після демобілізації, тепло поспілкувалися.

– Питання, яке вам ставили, напевно, неодноразово. Ви, колишній обласний прокурор, чиє звання в ієрархії юстиції відповідає полковнику, вирушили до ЗСУ а) добровольцем, б) рядовим…

– Ну, не зовсім рядовим, моє військове звання після строкової служби – старший матрос, от і пішов воювати у званні старший солдат. Так, рішення йти рядовим було усвідомленим: бути прокурором і вміти воювати – це все ж таки різні речі.

– І вам жодного разу не пропонували офіцерську посаду?

– Пропонували. При демобілізації.

– Як ви себе почували у взводі, де ситуація була жорсткіша і простіша, ніж у прокуратурі?

– Нормально почував. Напевно, тому що весь взвод та батальйон складався з добровольців.

– В армії багато чорної роботи…

– Тут треба розуміти специфіку бойової частини: у нас не було нарядів на кухню, не треба було «стояти на тумбочці», чистити картоплю тощо. Ми виконували бойові завдання.

– Ви з кимось у взводі зійшлися ближче, потоваришували?

– Вони всі для мене – побратими. Це дуже точне слово. Найближче зійшовся з кропивничанином Василем. Він у минулому поліцейський, молодший за мене років на 10. Вважаю його своїм близьким другом. Нещодавно їздив до Кривого Рогу відвідати його у шпиталі, він отримав поранення під Бахмутом. З мого взводу в той день затрьохсотились четверо.

– А як батьки-командири?

– Болюче для всіх питання. Від командира чекають не лише військової майстерності та володіння ситуацією, а й людського, дбайливого ставлення до бійців. Щастя тому батальйону, командира якого бійці звуть батею. Але це велика рідкість.

– Ваш позивний?

– Моряк.

– Очікувано. Ті, хто знайомий із Сергієм Жолонком, знають про його три великі захоплення – море, музику та фотографії. До речі, що слухали на війні? Улюблений класичний рок?

– Уявіть, ні. Пробував і Pink Floyd, і Deep Purple, і «Машину часу» – не заходить. Відкрив для себе цікаву польську піаністку, досі слухаю.

– Про це обов’язково поговоримо після війни, а поки що скажіть, де вам доводилося воювати?

– Перші обстріли відчули на Чернігівщині, потім Херсонщина, наступ, з першого дня форсування річки Інгулець, потрапив під обстріл, отримав поранення, лікувався у шпиталі, потім повернувся до своєї частини на південь та з нею – під Бахмут. Звідти демобілізувався.

– До речі, про демобілізацію. Розкажіть, як все це відбувається?

– Демобілізація може бути тільки за здоров’ям або по досягненні віку. Це два основні випадки. Є й третій випадок. Це так звані сімейні обставини. У моєму випадку – демобілізований за сімейними обставинами. Для мене ці обставини існували і на момент мобілізації, але будь-який мобілізований має право в якийсь момент ухвалити це рішення. Основне те, що тим людям, кому потрібна моя допомога, вона стала конче потрібною, і я прийняв таке рішення для себе – подати документи про демобілізацію.

– Ми з вами вже вдруге зустрічаємося після вашої демобілізації. Першого разу з вас просто іскри сипалися – спитаю зараз: як проходило ваше повернення у мирне життя?

– Минуло два місяці після демобілізації, і особливо важко у психологічному та моральному плані було у перший місяць. Чому? Тому що обстановка зовсім інша, зовсім інакше реагуєш на все, відверто кажучи, є якась агресивність. Вражає та обурює той спокій, з яким тут живуть, у тилу, про що говорять, що роблять, все це тебе дратує. У той же час ти весь час думаєш про своїх хлопців, які на фронті, і ти не можеш співставити це життя з тим. Відчуваєш… є навіть якесь почуття провини, що ось я прийняв таке рішення, а чи правильно я зробив? І тебе тягне туди. І телефонуєш хлопцям, розмовляєш, і виникає бажання повернутися прямо відразу. Дружина запитувала кілька разів: «Ти не збираєшся повертатися?». Я говорю: «Чому ти так вирішила?» – «Ну я по тобі бачу, що ти мучишся…» Є такі моменти, які важко пояснити,чому, припустимо, зовсім не можеш спокійно спати…

– Дотепер?

– Нині вже набагато легше. У тому числі і з цієї причини я зараз у шпиталі. Коли обстріли, ти спиш міцніше, чи що. Особливо позитивно впливає на сон, коли поряд з тобою твої друзі, коли ти не один. А коли опиняєшся у комфортному ліжечку, і в принципі відносна тиша, нічого такого не відбувається, просто не можеш спати.

– Хлопцям часто телефонуєте?

– Кожен день.

– Вони вас зрозуміли?

– Я думаю, так.

– Про негатив. Дезертирство, алкоголь, наркотики – таке у діючій армії трапляється?

– Так.

– Залишилося одне-єдине питання. Я не знаю, чи воно війде в інтерв’ю. Це залежатиме від вашої доброї волі. Питання таке: що не так у нашій країні, що воює? Це глобальнее питання, але на нього треба відповідати щодня і буквально всім, хто може хоч щось із цього приводу сказати.

– Дуже багато чого не так. У тому ж шпиталі, де я зараз лежу, у курилці, на вулиці розмови здебільшого про те, що бійці мають якусь незадоволеність. Незадоволеність від рішень командирів, порушення прав людей. Говорять про несправедливість до військових. Обговорюють те, що в інформаційному просторі наразі стало актуальним. Йдеться про витрачання бюджетних коштів різних рівнів. Це все також у курилках обговорюється. Військові стежать за тим, що відбувається у цивільному житті. Обговорюються якісь викриття, затримання, зокрема воєнкомів, працівників прокуратури, суддів. Все це дуже обурює військових. Вони, чесно кажучи, стають агресивними. Єдине, що їх стримує, — це війна.

Наприклад, сьогодні в курилці була дискусія з приводу: а що далі буде? Ну один старший каже: «Наступний Майдан буде». А другий йому відповідає: «Ну, звичайно, буде. Але буде вже тоді, коли ми переможемо, тобто після Перемоги». А той: «Ну, звичайно, ти що дурень, чи що? Який Майдан зараз? Треба спочатку під…ів подолати, а потім робитимемо Майдан». Тобто всі все бачать. Люди не дурні. Вони чудово розуміють, що вони в чомусь недооцінені, десь забуті. На їхній самопожертві хтось паразитує. Саме тому військових бісять якісь гучні вечірки у містах, там, де немає обстрілів. Таке життя вільне реально бісить, реально. Військові не розуміють, чому так можна? Чому виявилося, що найближчі друзі військових – це волонтери і самі військові? Чому ремонт та підтримка транспорту, який бере участь у бойових діях, відбувається за їхній рахунок та рахунок волонтерів? Чому так відбувається?

– Найбільше обурює несправедливість?

– Так, але при цьому всі з’ясовування стосунків відкладають на потім. Воїни, принаймні мої друзі, в моєму підрозділі абсолютно мотивовані, абсолютно героїчні люди і, незважаючині на що, вони продовжують виконувати свій військовий обов’язок, мають намір і далі це робити. Незважаючи на поранення, стан здоров’я. Я вважаю, що лише на них і надія.