Тренінг в Миколаєві протягом п’ятьох днів? Однозначно, треба їхати. Боязко? Трошки. Аргументом «за» було: люди, наші українці, там живуть. І їм також боязко. Але живуть. Їдемо!
Про дорогу. «Бусиком» – рівно дві години. Дві! А не шість чи сім, коли за Возсіятським починався повний «треш». Шикарна траса з розміткою, ліхтарями, попереджувальними знаками, бо є де розігнатися. Порівняйте час, витрачений на дорогу, до, припустимо, Гайворона і до Миколаєва. Ото ж…
Заняття з тренінгу були не саме в центрі міста. Але щовечора був час погуляти. Свідомо ми з колегою йшли пішки. (А там трамваї курсують!) Наша перша прогулянка була в бік обласної адміністрації. Багато фото та відео ми бачили, але власними очима… Шок! Настільки шок, що неможливо було відвести погляд від цієї понівеченої будівлі. Видно, що висять якісь шнури, на них розетки, шматки кімнат…
Поряд на площі бойова техніка ворога з літерою Z. Складно було зробити фото, бо ці бойові машини так розписані місцевими, що жодна цензура безсила. Ну, можна уявити, що там написано. І можна зрозуміти тих, хто «тюнингував».
Центр Миколаєва «зранений». Йдеш і бачиш, куди влучило і куди дістало вибуховою хвилею. Тут – явні руйнування, а тут – вікна та балкони закриті плитами ДСП. Ставити нове скло не поспішають, але хоч так роблять затишок.
Побувати на Набережній було метою. Ходили, дивилися. Ну Інгул, ну Південний Буг. Ну мости. Пробігли повз, бо, чесно, було страшно. А як влучить?! Містом йдуть фури…
Люди. Їх мало. Зрозумійте правильно: перехожих дуже мало. Запитали напрямок у продавчині якогось магазину, пошуткували: «Мы не местные…» Посміхнулася і вказала напрямок. Брели, йшли у потрібному напрямку, «зрізали кут», траплялися вулиці, де не зустрічали жодної людини, жодного авто, все зачинено: ворота, офіси, магазини, кафе.
Перебування в Миколаєві співпало з Днем Незалежності України. Друзі надсилали новини про ймовірні провокації русні. У відповідь бадьорилися. Але коли сирена, а на мапі – Херсонська та Миколаївська області, – чесно, було «стрьомно». Але ми жодного разу не перервали заняття і не пішли в укриття. Переважна більшість учасників тренінгу пережили таке, що ми, кропивницькі, мовчали, слухали їхні розповіді, співчували і набувалися рішучості.
Отже, День Незалежності в Миколаєві. Вулиця Соборна. Людей – мало-мало. Молодь курсує вулицею, батьки з маленькими дітьми, співає хлопець. Гарно співає, йому підспівує дівчина. Є лавочки, куди можна присісти. Сіли, слухаємо. Підходить чоловік, вітає зі святом, вручає газету. Читаю: «Вечерний Николаев». Головний редактор – Станіслав Козлов. Познайомилися, обмінялися контактами, поговорили. На початку березня 22-го року оргтехніка та меблі редакції пішли на монтування барикад біля приміщення міськради. Далі – без коментарів.
Поранене місто. Тяжко поранене. Кропивницький вважав його своїм щитом. Так і є. Він взяв на себе потужні, жорстокі удари. Але, друзі з Миколаєва, можна два зауваження? Перше: пішохода на переході пропускаємо, гальмуємо, тільки він наближається. Друге: не треба сигналити попередньому водієві на «зеленому». Дайте йому хоч три секунди…
Коли кривдять найближчі: як юристи можуть допомогти захиститися від домашнього насильства