Усі знали: він здатен на вчинок

«Менше всього я міг уявити його військовим. Але він взяв на себе цю роль. Пишаємося тим, що знали його», – сказав про Валерія Хоружого, недавно загиблого на війні, один з його друзів під час прощання на Далекосхідному кладовищі в Кропивницькому. Інші люди, які близько знали Хоружого,  розповіли, що головним його захопленням були книжки. Але ніхто й не здивувався, дізнавшись, що Валерій, не юний уже чоловік, – у ЗСУ. Усім було зрозуміло: як патріот, як чесна, совісна людина він не стане ховатися від військового й чоловічого обов’язку, коли країна опинилася у великій біді.

З офіційної довідки: «Валерій Хоружий народився 25 травня 1972 року в Олександрії, навчався в Кіровоградському педагогічному інституті (нині ЦДУ) за спеціальністю “Історія та народознавство”. Закінчивши навчання, працював викладачем.

До 2004 року працював на кафедрі народознавства та історії культури, брав участь в етнографічних експедиціях. 2005 року перейшов працювати в КП “Єлизавета” та знайшов своє призначення в столярному мистецтві.

1 лютого цього року вступив до ЗСУ, проходив професійне навчання в Німеччині. З великим прагненням до справедливості захищав рідну Україну. Свій останній бій Валерій Хоружий прийняв під Бахмутом на Донеччині».

Провести Хоружого в останню дорогу прийшли товариші, приятелі, знайомі. З одними він навчався в педінституті, з іншими працював на кафедрі народознавства та історії культури у цьому ж виші. Усі його характеризують як добру і чуйну людину, як високоерудованого викладача.

– Йому й запропонували викладацьку роботу тому, що проявив себе як надзвичайно обдарований студент, – зауважила у розмові з кореспондентом «УЦ» Лариса Шинкаренко, яка працювала на одній кафедрі з Валерієм Хоружим впродовж майже десяти років.

– Яскрава особистість, – розповіла про Валерія Хоружого Світлана Проскурова, яка  теж працювала із ним на кафедрі народознавства та історії культури. – У ньому поєднувалися високий професійний рівень і демократичність. Неймовірно тепло відгукуються про Валерія студенти. Він любив перформанс. Наприклад, проводив зі студентами вечорниці. Факультет жив насиченим життям. Валерій мав багато друзів. Викладач Петро Минович Безтака опікувався ним як сином. І Валерія було за що любити.

 – Валерій був інтелігентний, обдарований. Менше за все я міг уявити його військовим. Але він взяв на себе цю роль. Пишаємося тим, що знали його, – сказав виконавчий директор міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко, який з Валерієм Хоружим разом навчався на істфаці.

Інші близькі друзі Хоружого розповіли про його пристрасть до книжок, насамперед фантастики та з історії, про те, як студентами на канікулах бували у нього вдома в Ізмайлівці Олександрійського району, де й рибалили, і в клуб ходили, і милувалися краєвидами.

Володимиру Морозу, теперішньому науковому співробітнику обласного краєзнавчого музею, пощастило навчатися на істфаці, коли  там працював Валерій Хоружий.

– Він нам викладав спецкурс «Людина і суспільство», – пригадав Володимир Мороз. – Умів побудувати семінарські заняття як діалог. На них жоден студент не почувався ображеним чи приниженим. Дуже яскраві семінарські заняття. Мав тонке почуття гумору. Здавався трішечки старшим, ніж насправді. Відпустив борідку, казав, що це одна з ознак його соціальної ролі. Був сучасним, знав масову культуру сучасності, міг бути зі студентами на одній хвилі, але знаходив баланс між академічною сухістю і панібратством. Мав яскраво виражену українську ідентичність, але цього не демонстрував. І завжди було зрозуміло: він здатен на вчинок.

–  Ми з родини сільських інтелігентів, – розповів Вадим Хоружий, брат Валерія. – Батько працював агрономом, мати – фельдшеркою. Передплачували нам журнали «Техника – молодежи», «Моделист-конструктор». Брат ними зачитувався, йому подобалося конструювати, майструвати. Сільську роботу – біля корів, біля свиней, на городі – ми теж знали. Валерій, уже працюючи в місті, приїздив  у село, щоб побудувати сінник, височенний, сам і вкривав його шифером. «Вєщизмом» брат не страждав. Є – є, нема – нема. Усе до книжок тягнувся. Навіть з фронту телефонував, щоб поділитися радістю: врятував купу брошур «Роман-газета».

За словами Вадима, дуже теплі стосунки у Валерія склалися з дочкою падчерки Іриною.

–  Він нею й жив. Ірина – розумниця, навчається в технічному університеті за бюджетний кошт. Валерій уже на військовій службі був, коли купив їй ноутбук.