Перерване інтерв’ю

Здається, ми ще не спілкувалися із захисником, який перебуває так близько до лінії фронту. Кропивничанин Олександр Дьомич не просто близько, а на самому нулі – «нуліше» не буває. Знайшов кілька хвилин, і ми поговорили.

– Олександре, чим ви займалися до того, як стали військовослужбовцем?

– З 1990 по 2015 рік я працював у системі МВС. Починав діяльність з управління карного розшуку, працював на різних посадах в управлінні державної служби охорони, на керівних посадах міліції громадської безпеки. Так було до реформування міліції. Звільнився після повернення з АТО, перед введенням в дію закону про національну поліцію. Негласно тоді рекомендували всім, хто прослужив більше 25 років, піти, дати дорогу молодим.

Я не жалкую, усе сталося так, як повинно було бути. Звісно, міг би працювати, передавати досвід молодим, зеленим. У тому, що зелені, ми пересвідчилися, бо багато було нароблено помилок в перші місяці та навіть роки роботи нової поліції.

– Ви були в АТО.

– Так, в 2015 році. Тоді в першу чергу відправляли добровольців. Формувалися зведені загони, і я був на чолі одного з них. Ми виконували завдання в секторі «А», це Луганська область. Підрозділ складався з 60-65 чоловік з нашої області.

– Повернулися з АТО, пішли з поліції. Чим займалися?

– Працював в охоронному підприємстві. Можна було почати адвокатську діяльність, але, скажу так, два юристи в сім’ї – це забагато. Моя дружина – суддя апеляційного суду.

І ще такий нюанс: служба в міліції громадської безпеки – це робота і у вихідні, і у святкові дні. Це фактично 24/7. І раптом у мене з’явилися вихідні. За 25 років служби я вирішив трошки відпочити, цивільне життя мені було до вподоби. Приділяв увагу маленькій доньці, надолужував, бо зі старшим сином не встиг, не помітив, як він подорослішав.

– І – повномасштабне вторгнення.

– Переконаний, що всі свідомі чоловіки повинні були 24-25 лютого 22-го року прийняти рішення і піти до лав. Я 24-го о 10-й ранку був в УМВС в області. Пройшла інформація, що збирають всіх ветеранів, будуть видавати зброю. Виявилося, що нам видають лише пістолети, які ми отримували з 11-ї до 17-ї години. І це в той час, коли бойові дії розгорталися на багатьох напрямках. Мене це обурювало.

Звісно, думав про родину. Син був у Києві, але він дорослий, я вірив у те, що він прийме правильне рішення. А дружину з неповнолітньою донькою мав намір відправити до родичів на захід України. Але вони обидві категорично відмовилися, залишилися вдома. Я їм сказав: «Ну, дівчата, ви повинні розуміти, що я йду захищати вас і Батьківщину». І пішов до роти охорони на посаду головного сержанта.

Пішов добровільно, при цьому зауважу, що наша система обліку військовослужбовців досі не те що недосконала, а в ганебному стані. Я відслужив строкову службу, був знятий з обліку військкомату, поставлений на облік МВС. Мій військовий квиток знаходився в особистій справі. Після закінчення служби в міліції я мав би знову стати на військовий облік. Я це і зробив. Але просто поставили штамп, офіцерську справу ніхто не витребував, вона десь загубилася. 25 лютого у військкоматі мені так і сказали: «Друже, ми не можемо знайти вашу справу, йдіть чекайте. Коли знайдемо – вас викличуть». Я розумів, що не знайдуть, тому пішов добровольцем і сказав, щоб заводили нову справу. Так і було.

– Чим займався ваш підрозділ?

– Ми вели організацію та охорону конт­рольно-пропускних пунктів, або блокпостів на території області. Я був головним сержантом роти, яка складалася зі 120 чоловік. Ну, ви всі пам’ятаєте, як працювали КПП.

Але вже в квітні я зрозумів, що це не мій напрямок роботи. В 90-х я проходив службу в механізованих підрозділах, знав і міг більше, усвідомлював, що маю виконувати більш серйозну роботу – безпосередньо нищити окупанта. Подавався в різні підрозділи, але з урахуванням віку (мені за 50) отримував відмови. Лише у вересні минулого року пройшов співбесіду, і мене запросили в 47-му бригаду на посаду головного сержанта 3-го механізованого батальйону.

Ми формували цей батальйон. І з червня виконуємо обов’язки по захисту територіальної цілісності нашої держави, нищимо ворога на Запорізькому напрямку.

Наш 3-й окремий механізований батальйон зробив найбільше на своєму напрямку. Це Роботине, Новопрокопівка та інші найважчі напрямки.

– Яка зараз ваша посада?

– Офіцер управління 3-го механізованого батальйону.

– Ви штурмовики? На тому самому «нулі»?

– Так, «нуліше» не буває.

– Розумію, що «наскільки важко?» – це безглузде питання. Скажімо так: що найважче?

– Найважче – бачити, як гинуть вісімнадцяти- та дев’ятнадцятирічні хлопці…

Було чути, що до Олександра хтось звернувся. Він вибачився і перевів нашу розмову в режим «утримання». Потім відключився й надіслав голосове повідомлення: «Перепрошую, маю терміново їхати. Потім вас наберу»…

Обов’язково продовжимо!