«Дякуємо, що ви є на цій землі!»

Нещодавно народний хореографічний ансамбль «Світанок» здійснив концертний тур у кілька країн Європи. Своїми враженнями ділиться його художній керівник та головний балетмейстер Максим Печененко.

– Наша поїздка охопила три країни.

Так склалося, що ще 2019 року ми познайомились з дирекцією замку в місті Тракай, неподалік Вільнюса. Ми тоді давали біля замку невеликий концерт. І познайомився з директоркою, пані Алвігою. Але то був понеділок – вихідний у замку-музеї, і ми до нього не потрапили.

Цього ж року, коли ми планували маршрут до Фінляндії і розуміли, що треба десь зупинитись на ночівлю, написали листа пані Алвізі від імені громадської організації «Яскрава країна» і попросили знайти недороге житло. У свою чергу ми обіцяли зробити концерт для українців, які нині там проживають. Проходить два-три дні, і нам на електронну пошту приходить лист. Я був здивований, просто вражений. У листі таке: ми обов’язково дітей приймемо, ніяких грошей не потрібно. Більше того: дітей поселимо і нагодуємо. Звичайно, зробимо концерт.

Моє здивування було ще більшим, коли ми приїхали у Тракай. Попередня домовленість про вечерю і ночівлю вийшла за рамки і стала великим актом привітності та доброти литовців. Діти отримали обід, вечерю, а наступного дня – сніданок, обід, екскурсії та безліч подарунків. Вражаючим було і відвідування замку. Нас пустили у Великий зал. Це некомерційний зал, там не можна проводити весілля чи щось подібне. Там проводять заходи на рівні президента, парламенту чи муніципалітету. А нам його дали під концерт для українців.

Це була перша і дуже трепетна зустріч. Коли наші краяни побачили наші номери, там були і сльози і радісні посмішки. Дуже багато людей підходило, спілкувались з дітьми, з нами, розпитували. Говорили, що хочуть повернутися назад, що їм бракує української мови, українських традицій, що «Різдвяна Коляда» наблизила їх до цих свят. То була дуже пам’ятна зустріч.

Ми щиро дякуємо литовцям за підтримку нашої держави і розвиток української культури.

Наступна зупинка була уже у Фінляндії. Увесь клопіт про цей концерт узяла на себе благодійна організація «Україна Тало». Її створила Марина Говоруха, яка 20 років тому приїхала за студентським обміном у Фінляндію з Харкова і залишилась. Вийшла заміж, народила дітей і вже відчувала себе фінкою. Але, коли почалось повномасштабне вторгнення в Україну, звичайно не змогла стояти осторонь. У першу чергу, вона прагла допомагати біженцям, які прибували з України – розселити, нагодувати, піти на мовні курси тощо. Отже, у травні 2022-го з’явилась громадська організація Ukraina Talo, яка почала допомагати нашим переселенцям там, а згодом і хлопцям на фронті. Але це суто гуманітарна допомога, адже фіни дуже прискіпливо до цього ставляться. Є дуже показова історія. Приходять дві бабусі-фінки і кажуть, мовляв, хочемо в’язати теплі шкарпетки хлопцям на фронті. Поставили собі завдання зробити десять пар за тиждень. І таких людей дуже багато. Хтось продукти приносить, хтось грошима допомагає.

Ця ж громадська організація влітку запросила українських дітей для відпочинку. Один з наших хореографічних колективів виїхав туди. Дітки відпочили, їм все сподобалось. А далі ми подумали, чого ж просто відпочивати, якщо можна зробити корисну справу. По-перше, показати фінам, що українські традиції сильні, що ми не опускаємо руки попри ракетні атаки і обстріли. По-друге, дати дітям познайомитися з новою країною.

Ми зробили два відділення. Перше – «Україна понад усе!» – створене про наше сьогодення, про ті емоції, які ми нині переживаємо, про віру в перемогу, про нашу незламність. Друге – «Різдво разом з Україною». Програма складалась не лише з танцювальних, але й з вокальних номерів, бо для поїздки ми об’єдналися з колективом з Івано-Франківська. Студія «Ліра» – чудовий фольклорний колектив. Звісно, пісні, танці, колядки – друге відділення було веселим, яскравим. А в першому практично всі українці, а їх на кожному концерті було не менше 150 осіб, у залі плакали. Своїм виступом ми хотіли показати, що підтримуємо і не забуваємо їх. Хоча я розумію, що їм живеться там легше, ніж нам, але, тим не менше, їм не вистачає спілкування, адже вони розпорошені по різних місцях.

Згадується таке: номер «Ми діти твої, Україно» перетікає у наступний «Чуєш, брате мій!», який ми присвятили біженцям та емігрантам, номер цей доходить до фіналу, у залі тиша, і тут хтось вигукує: «Дякуємо, що ви є на цій землі!» Я сидів тоді у залі за пультом, і у мене не те що мурахи по тілу, мене просто розривало від почуттів.

У Турку я одразу запропонував організаторам: «Може, це не зовсім правильно, але це буде дуже тепло. Давайте ми всіх українців зберемо на сцені після завершення концерту, зробимо спільне фото і просто поспілкуємось. Адже не кожна людина наважиться прийти за куліси». А перед цим я дізнався, що українці з різних сіл і містечок навколо Турку об’єдналися, найняли автобус, закупили квитки, щоб подивитись цей концерт. Як з ними не поспілкуватися?! І ми таки це зробили. Запросили їх через мікрофон на сцену. Вони вийшли з прапорами України, обіймали наших дітей, дарували якісь маленькі сувеніри. Один з них так тихенько каже дитині, яку обійняв: «Слава Україні». І тут уся зала вибухає «Героям слава!». Гадаю, у багатьох з них тоді виникло відчуття, що ти не один на цій землі, і якщо навіть хтось з українців живе в іншій країні, ми єдині.