Читати не можна спалювати

13:21
861
views

У багатьох з нас є цілком пристойні бібліотеки. У старшого покоління в основному з російськомовною літературою. Час змінився, став цифровим. Змінилося і ставлення до читання загалом і відношення до російськомовної літератури чи до її чималої частини зокрема. Книги стають валізою без ручки. Держбібліотеки їх списують, знищують.

А що ви думаєте з цього приводу? Таке питання я запропонував своїм знайомим і друзям, серед яких вчителі, науковці, богослови, письменники, інженери.

– На щастя, левову частку моєї бібліотеки складають українські й перекладені нею книжки. Деякі з них маю в обох форматах: приємно читати, гортаючи паперові сторінки, але ж і приємно мати з собою цифровий дублікат, в якому виділені речення, проставлені закладки й додані нотатки…

Думаю, бібліотеки мають процедуру ліквідації старих книжок. А за такої, як тепер, швидкості надходження, мабуть, і цілком придатних для читання, адже все повинно кудись діватися для того, щоб на його місці поставало нове.

Російські книги, як ідеологічна складова, повинні бути ліквідовані без питань чи то моралі, чи то поваги до праці поліграфічного колективу, адже така література може бути видана за декілька годин, а отруює мізки на покоління вперед.

Звісно, я проти публічного спалювання книжок. Ми демократична країна, і кожен має право читати те, що може «перетравити». Але люди повинні бути підготовлені й мати запас певної критичності до такої літератури. Знищуючи фізичні книжки, ми не знищуємо ні ідей письменника, ні самого письменника. Хто хоче, той знайде, що почитати. На щастя, мали й маємо свою гідну літературу! (Сергій Тузков, дизайнер комп‘ютерної графіки).

– Минулого року я ходив коридорами, класами школи на Одещині, в якій навчався мій близький товариш. Школа припинила своє існування, і на це тяжко було дивитись. Особливо на приміщення бібліотеки, яка формувалась десятиліттями, а тепер лежала нікому не потрібна: книги класичних творів стояли на полицях у пилюці, чимало їх валялось на підлозі… Сумно й боляче.

У кожної книги своє життя – про це можна багато писати. У видатних книг воно значно триваліше, ніж людське. У моїй домашній бібліотеці таких книг чимало. У тому числі й російськомовних. Ніколи не підніметься в мене рука ті книги нищити чи бодай здавати в макулатуру. Певно, тому, що я ніколи не купував літературу людиноненависницького спрямування. А що російською мовою видані… Так, завжди мені пекло, що на рідній землі превалює видання книг чужою мовою, тому сьогодні логічно припинити це робити. Перекладати з чужих мов треба лишень рідною, українською. Це прискорить повернення українців до самих себе.

Російська ж література в багатьох своїх виявах – краса і сила, ніякі варвари московії не спроможні її перекреслити й упослідити своїми нелюдськими вчинками. Сьогоднішня наша ненависть до російського слова мине з нашою перемогою над лютим ворогом. Імперії зникають – культура живе вічно. (Василь Бондар, письменник, журналіст)

– А чим ми тоді будемо кращі за фашистів, що спалювали на площі книги неугодних авторів? Незалежно від ознак, що розділяють на «свій – чужий». Можна уподібнитися Геббельсу, який при слові «культура» хапався за пістолет.

Універсальність верстата Гуттенберга доведена шістьма віками користування.

«Кліпове мислення» – йому, мабуть, немає і 40 років. Книги нині, на жаль, дуже багато хто пише теж з «кліповим мисленням». Але ось шлях міркувань про те, що зараз читають менше, – помилковий. І паперові носії, і електронка доповнили один одного. Паперова книга, особливо в районах, де пропали «блага цивілізації», та ж електрика, стала знову актуальною. (Едуард Грановський, священник)

– Я маю доволі пристойну бібліотеку, з різномовною літературою. Вільно володію іноземною мовою (російською), але на ній читаю здебільшого ті твори, які дають мені можливість знати ворога в обличчя. В ній є так зване «внутрішнє коло»: приблизно десяток книг, які, в екстремальних випадках, вмістяться до «валізи з ручкою». Я прихильник паперових книжок, бо їхня цифровізація руйнує сакральний формат читання. Нагадую, що погани називали християнство «Релігією Книги». Хіба «екран» змоделює містерію? Хіба в літургії з`являться ноутбуки? Як законослухняний громадянин скажу: «Держава знає, що робить». Певен, що книги, які представляють загальнолюдську культурну цінність, – не знищуються, а без Толстоєвського якось обійдемося. (Павло Чорний, педагог, письменник)

– Я завжди надавала і надаю перевагу паперовим книгам. Не люблю електронні книжки. Вони не дають відчуття справжності.

Щодо того, що сьогодні чимало бібліотек вилучають з обігу російськомовні книги – у час війни це виправданий крок, бо ми маємо робити акцент навколо власної культури й уникати впливу агресора. (Надія Гармазій, педагогиня, письменниця)

– Ми вивчали в школі російську мову, читали совєтську і російську літературу, а також так звану «воз­вращенную» літературу. Усі книжки, що мають ознаки тоталітарної, великоруської, шовіністичної і антиукраїнської пропаганди, я вважаю, треба видаляти не тільки з бібліотек, а головне – із нашої свідомості. І навпаки, протестну, антисовєтську, антипутінську російську літературу потрібно читати й вивчати приватним порядком. Я русский бы выучил только за то, что нужно допрашивать пленных. (Петро Наточій, перекладач з французької мови)

– Позитивного в цьому катма. Я думаю, що це схоже на загальне божевілля, але насправді це цілеспрямована дія владних і привладних «патріотів», які прийшли до влади після 1991 року й розкрадали і розкрали все те багатство й ту міць, усю ту спадщину, яка залишилася Україні від Радянського Союзу. Розікрали вщент, при цьому пишаючись і даючи приклад масам своїми вишиванками.

Вони продовжують свою підлу підступну діяльність, користуючись ще й війною з росією, оголосивши це війною з усім російським, загрібаючи собі ще більше влади, щоб зручніше було керувати й красти. Як кажуть, «кому война, а кому мать родна».

Не можна ж заборонити німецьку мову тільки тому, що нею розмовляла така мерзота, як гітлер. (Михаїл Гонопольський, інженер, художник-графік)

– Якщо книги стануть валізою без ручки (оцифровка живого Слова), то як тоді українською мовою називатимуть книгозбірні (бібліотеки)? Оцифровка їх залишить від бібліотеки лише місце для обговорення книг. Але про це можна поговорити й у затишному кафе. Я бачила очі дітей, коли вони тримають книжку й коли тупо заглядають у планшетик.

Процитую Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом»: «Вам не потрібно спалювати книги для того, щоб знищити культуру. Достатньо просто змусити людей перестати читати». (Віра Соколова, вчителька з української мови)

– Та звичайно ж не спалювати й не знищувати! Я цю проблему знаю дуже добре, у самого вже пів підлоги в кабінеті застелено книжками. Навесні минулого року я мав творчу зустріч у Переяславському університеті, там керівниця бібліотеки збирає книжки з домашніх бібліотек українських письменників. Так і сказала: може, вдома у вас назбиралося стільки, що вже не маєте місця, то відсортуйте якісь кілька десятків або сотень, і я відкрию «Книгозбірню Юрія Андруховича». То я їй потім десь із пів сотні книжок передав, тепер формую нову партію. Проблема лиш у тому, що вона просить не передавати книжок російською мовою. Тобто все одно важко розвантажити домашню бібліотеку, де відсотків на 60 або й 70 російською. (Юрій Андрухович, прозаїк, поет)

– Те, про що ви пишете у своєму питанні, все вірно. Аксіоматично вірно. Це об’єктивний процес. Одну сферу життя захоплює ентропія, тоді як інша – на крутому підйомі. Книга як така, звичайно, не зникне з нашого життя, але очевидна безперечна тенденція до стискування книжкової культури, до скорочення накладів, до деградації загальної освіти. Спеціальна література (технічна, юридична, підручники, статути, кодекси, конституції тощо) – усе це залишиться у вигляді книги паралельно з медіа-варіантом.

Що стосується США, то поділюся своїм враженням, що доводиться на прикладі добре відомого тижневика «Нью-Йорк таймс бук ревью». Читаючи його, як би забуваєш про існування комп’ютера й дивуєшся з достатку авторів і різноманіття тематики. Можливо, це вже не книжковий океан, але все ще книжкове море. (Вадим Крейд, літературознавець і поет, у 1995-2005 роках головний редактор нью-йоркського «Нового журналу»)

Від себе. Ми знаємо, що не всі рішення «державних мужів» адекватні. Покладатися лише на них – дотримуватися принципу «Моя хата скраю». Як громадяни своєї демократичної країни ми маємо право формувати їхню тактику й стратегію державотворення.

Тепер повернуся до фейсбучного поста Олександра Ратушняка: «Якщо фінальним акордом усієї тієї вєлікой руской культури і літєратури завжди є й були війни та геноцид підкорених народів, то, може, і не варто нам нею так захоплюватися? Адже якщо загалом подивитися на отих пушкіних, лєрмонтових, толстоєвскіх та ін., то більшість з них (…) прямо чи в підтексті прославляли імперію зла. То, може, їх теж послати, як корабель в далеке плавання?!».

За цією логікою туди ж треба відправити німецьку літературу разом з Гейне і Ґете (відомо, за що); слід також відмовитися від Шекспіра, Уайльда, Стівенсона, Честертона (адже британці були найжорстокішими колонізаторами та постійно гнобили ірландців); варто позбутися вивчення Сервантеса, Лопе де Вега, Антоніо Мачадо та інших, бо іспанці знищили ацтеків, захопили Мексику та придушили Народну республіку у 1939 році. Для цього можна знайти достатньо прикладів.

На цій хвилі йде огульне заперечення усіх демократичних і художніх досягнень російськомовної літератури та скидання у смітник «руського міра» навіть тих творів, які критикували і руйнували імперську ідеологію. Чим завинили перед українцями, наприклад, Варлам Шаламов, Чингіз Айтматов, Володимир Войнович, Наум Коржавін, Сергій Довлатов, Борис Чичибабін та інші?

А як вважаєте ви?