«Для мене важливо, що син був чесною людиною»

На похороні говорили, що капітан Іван Гончаренко, загиблий 6 лютого нинішнього року на Луганщині, був досвідченим військовим, умілим командиром. Про це свідчать і нагороди – орден «За мужність» III ступеня (Зеленський видав указ про нагородження  на початку війни, в березні 2022 року), президентська відзнака «За оборону України», «Знак пошани» від Міноборони, медаль «Хрест Сухопутних військ», нагородний пістолет, відомчі відзнаки. Керівництво обласного ТЦК порадило нам написати про Івана Гончаренка детальніше і поділилося номером телефону його матері.  Ось  що розповіла Ніна Гончаренко, жителька Олександрії, про коротке, але яскраве життя Івана.  

– Ваня – мій старший син, народився 23 січня 1992 року. Змалку виявив неабиякі здібності. Граючись кубиками, тикав пальчиком у букви, я йому їх називала. Пройшло небагато часу, і Ваня вже сам розпізнавав букви. І світився від щастя, коли називав літери! Мене це вразило, бо йому було півтора року,  говорити до пуття не навчився. У три роки Ваня почав читати. Дуже подобалося малювати. Малював переважно автомобілі – модерні, з обтічними формами, такі на наших вулицях нечасто й побачиш. Коли Вані було років із шість, хтось йому подарував атлас світу. Дитина вивчила, де яка країна розташовується, скільки там населення. Захопився книжками. Здебільшого читав про подорожі, про пригоди. Одна з найулюбленіших його книжок – Тура Хеєрдала, знаменитого подорожувача. Якось Ваня мене здивував – запитав, чи знаю, як слово «інки» в однині буде. Я відповіла, що, мабуть, «інок». Ваня сказав, що правильно – «інка». Це він у книжці Тура Хеєрдала вичитав.  

Ваня був  відчайдухом з дитинства, нічого не боявся. Сів уперше на велосипед – і одразу поїхав. Відвідував гуртки – радіоаматорський, з автомоделювання. Володя, мій молодший син, змалку мав  Ваню за авторитета, хоч і різниця між ними – всього лише півтора року.  Володя міг мене не послухатися, а Ваню обов’язково cлухався.

Закінчивши дев’ять класів,  Ваня вступив до професійного ліцею у нашій Олександрії. Спеціальність вибрав пов’язану з ремонтом машин. Вивчився, і його призвали на строкову військову службу. Це було 2011 року. Служив у 79-й окремій аеромобільній бригаді у Миколаєві. Там йому сподобалося. З таким захопленням розповідав про те, як стрибнув з парашутом, – аж мені захотілося. Ваня показав себе на військовій службі з доброго боку. Залучали його до роботи з документами в штабі, у клубі відповідав за радіотехніку. Відслуживши, вступив в училище культури в Олександрії. Не закінчив, але гітару освоїв. Вивчав фінську мову.

2015 року Ваня пішов на військову службу, підписав контракт. Я дуже не хотіла, усіма силами противилася, але син вчинив так, як вирішив сам. Служив солдатом у зоні АТО. 2016 року вступив в Одеську військову академію, спеціальність – «військове управління підрозділами десантно-штурмових військ». Ваня уже з власного досвіду знав, що таке війна, і викладачам, які знали тільки теорію, було з ним непросто – міг поправляти їх. Він з дитинства привчився говорити правду у вічі. Якби не поводився так, то й життя його було б легшим. 

Одружився Ваня ще курсантом, у жовтні 2018 року. Через рік народилася донечка. Для Вані сім’я була понад усе, але часу з нею провів небагато – військова служба не дозволяла. Коли розпочалася повномасштабна війна, я втратила спокій. Молилася, і Бог сина оберігав. У березні 2022 року Ваня зі своїм підрозділом опинився в оточенні. Вони прорвалися, ще й без втрат. «Виходили зухвало, напролом», – потім розповідав мені Ваня. У тому ж березні я втратила з ним зв’язок.  Тиждень бігала у військкомат, але там ніхто нічого не казав. Нарешті Ваня зателефонував, з госпіталю у Львові. Його тіло все посічене осколками було. Підлікувався і – знову на війну. Дорогою заїхав додому. Я помітила, що війна поглинула мого Ваню. Тільки й мови, що про війну, про своїх хлопців. Розказував, що брав участь у бойових операціях разом із солдатами, хоча мав можливість керувати ними на відстані. І на похороні його побратими, командири розповіли: Іван Іванович не ховався, ішов у пекло, стояв горою за солдат,  спав із ними в окопах – чи  сніг, чи дощ, чи холод, чи спека. Для мене важливо, що син був чесною людиною.

Його дитині сказали, що тато – на небі. Вірю, так і є, Господь забрав його до себе, де немає війни, горя, смерті. Син поклав своє життя за інших, а в Біблії пишеться, що це – подвиг. І мене тепер тримає на цьому світі тільки Бог. Молюся. Якби не церква, не молитва – збожеволіла б.

13 лютого нинішнього року Івана Гончаренка з почестями поховали в Кропивницькому. Через тиждень на президентському сайті оприлюднено петицію з проханням присвоїти посмертно Іванові Гончаренку  звання Героя України. За два тижні вона набрала понад 10 тисяч голосів. Для того, щоб її розглянув президент, потрібно 25 тисяч.