Анна Гін: «У місті немає паніки, немає істерики»

Харків сьогодні, без перебільшення, у центрі уваги всієї країни. Телеефір та соціальні мережі повні повідомлень із величезного міста, яке живе та виживає під постійними обстрілами рашистів. На жаль, у цьому інформаційному потоці останнім часом з’явилося багато суперечливих та відверто провокаційних публікацій. А дуже хочеться знати реальну ситуацію від людини, якій довіряєш.

Редакція «УЦ» звернулася з проханням про інтерв’ю до харків’янки Анни Гін – журналістки, письменниці, психологині, блогерки з великою читацькою аудиторією. А ще – волонтерки та патріотки рідного міста.

– Про те, що Харків із прифронтового перетворився на фронтове місто, ми дізналися не лише з теленовин – у Кропивницькому з’явилося багато харків’ян. А чому ви не поїхали?

– Це найскладніше питання для харків’янина. Я б зауважила, що ніхто не відповідає на нього однозначно. Я також не можу назвати одну причину. Мені здається, їх десятки – і виразних, і ледве вловимих. Це цибулина, там безліч шарів. Це і мої тварини, подорожувати з якими дуже важко. Зняти квартиру з п’ятдесятикілограмовим доберманом і папугою з розмахом крил метр – це той ще квест. Якщо говорити не про Україну, то мені соромно, але я не знаю англійської. Мені буде неймовірно важко інтегруватися в інше середовище. І ще дуже багато всього: тут могили батьків, які складно емоційно залишити, а ще волонтерка, адже шпиталь став мені рідним, як покинути? Плюс друзі, які залишаються тут, і ми підтримуємо один одного. І знаєте, як би пафосно це не звучало, але хтось має бути тут, у місті. Наведу приклад. Приліт у центрі, мені дзвонить подруга: «Це будинок мами!» Потрібно їхати. Чимось допомагати, шибки прибрати, чай рятувальникам зробити. Так воно тут працює. І ще є таке внутрішнє відчуття, що виїхати з Харкова – це зрадити його. У жодному разі не хочу, щоб моє відчуття образило когось. Кожен прийняв власне рішення, ґрунтуючись на своєму досвіді, цінностях, емоційному стані. Залишатися чи їхати – вибір кожного дорослого. І я до будь-кого ставлюся з розумінням.

– Розкажіть, будь ласка, про вашу дружню команду, я маю на увазі Гектора та Кіру. Як вони реагують на обстріли, відключення світла та інші «принади» війни?

– Мені здається, з тваринами навіть складніше, ніж із дітьми. Їм нічого не поясниш. Вони нервуються, панікують під час кожного вибуху. Гектор, це доберман, у 2022-му біг у ванну при перших же звуках сирени. Сьогодні на сирену вже не реагує й поодинокі прильоти переносить більш-менш спокійно. А ось під час масованої атаки, коли ракети за вікном вибухають одна за одною, він дуже непокоїться – кидається по квартирі, ховається у ванній, якщо ми вдома, зривається й біжить – якщо на вулиці. Кіра, це алохвостий жако, зазвичай щебече, розповідає щось (птах знає понад сто слів), а коли вибухи чутно, то замовкає. Зате по моїх тваринах можна перевіряти «відбій тривоги». Вони за кілька хвилин уже реагують – Кіра починає балакати, Гектор виходить із ванної кімнати.

Погано, коли електрика пропадає на сім-десять годин. Бувало й більше. Найгірше, звичайно, рибкам без подачі повітря. Взимку разом з електрикою вимикалося і опалення, тоді я дуже переживала за папугу. Пам’ятаю, коли орки обстріляли кілька важливих об’єктів інфраструктури, опалення вийшло з ладу, і поки його не відлагодили (низький уклін харківським комунальникам), у квартирі температура була 12-13 градусів. Я тоді обертала вольєр у спальний мішок і навколо нього запалювала свічки. Так гріла птаха.

Сьогодні, коли ліфти не працюють (а не працюють вони досить часто), у нас найбільша проблема – не зустрітися на вузьких сходах із сусідським шпіцем. Доберман дрібну породу не сприймає як собаку, він зчитує їх як звіряток – білочок, наприклад. Жартую, звісно. Але так, ходіння сходами на 17 поверх дуже втомлює.

– Як змінилися настрої у місті у зв’язку із спробами рашистського наступу на Харківщині?

– Я б сказала, стало більш тривожно. Ми, можна сказати, не вилазимо зі стрічок новин, щохвилини стежимо за ситуацією на фронті. Але немає паніки, немає істерики. Знаю, що сьогодні у пабликах часто порівнюють ситуацію у Харкові з березнем 2022 року. Хочу сказати, це зовсім не так. З початком нового наступу російської армії на місто я не бачила якихось скупчень людей на заправках чи черг у магазинах, як це було тоді. Усе працює, нічого не закрилося. Автомобільних пробок на виїздах із Харкова теж немає. Настрій у людей, як на мене, можна назвати бойовим. Тільки нещодавно на собачому вигулі обговорювали, що треба городянам роздати зброю, щоб вони могли захистити свої будинки від орків. Дівчина там була з малюком на руках, вона каже: «Я на балконі кулемет можу поставити, місце зручне, дорогу добре видно». Зрозуміло, що насправді цей «план» нездійсненний, але якщо ми говоримо про настрої, то вони швидше такі – не віддамо ні сантиметра міста! Хер вам, а не Харків! Об’єктивно побільшало обстрілів і сирен. Сьогодні, до речі, повітряна тривога тривала загалом 16 годин.

– Наведіть кілька аргументів, які доводять, що Харків – українське місто.

– Не зрозуміла питання. Хіба це не аксіома, яка не потребує доказів? Харків був, є й буде українським містом. Я взагалі завжди заводжуся, коли чую наративи про те, що в Харкові хтось чекає на руський мир. Мене бісять коментарі типу «якщо ви російськомовні, значить, любите путіна». Я не знаю, в якому місті України більше, ніж у нас, ненавидять усю кремлівську рать та мріють побачити, як горить москва. У Харкові складно знайти людину, у якої б не загинули чи не постраждали близькі. Родич, друг, добрий знайомий. І це я говорю не про фронт, не про військових. Говорю про звичайних людей, містян. Дівчинка зі школи моєї доньки, старша на клас, загинула під час вибуху будівлі обладміністрації; сусід батьків загинув під час обстрілу Нової пошти; подруга просто йшла в магазин за продуктами, коли уламок російської ракети потрапив у неї.

Я добре знала цих людей, це не повідомлення у новинах «загинула жінка 1980 року народження», це люди з іменами, сім’ями, професією, почуттям гумору, улюбленими фільмами, фіалками на підвіконні.

Орки у кожного з нас когось відібрали, тому, коли читаю щось про «симпатії» харків’ян до руського миру, я дуже злюся. Щодо мови – так, місто було практично російськомовним до повномасштабного вторгнення. Так склалося історично. Але хочу сказати, що величезна кількість людей сьогодні свідомо перейшли на українську. Особливо молодь. Це класно, чудово, мені подобається. Сама намагаюся розмовляти, але не дуже гарно в мене поки що виходить.

– Ви, як і раніше, опікаєте харківський госпіталь? Що зараз потрібно нашим воїнам?

– Так, буваю щотижня. Або їжджу сама, або переказую гроші на те, що потрібно. Взимку це були лимони, мед, імбир. Мені здається, я кілька тонн цього відвезла. Крутили таку вітамінну суміш, хлопці пили замість чаю як профілактику від застуди. І на «нуль» теж відправляли таку суміш у пластикових баклажках. Цукерки постійно купую, шкарпетки, труси, станки для гоління, ну і, не приховуватиму, – сигарети. Знаю, що шкідливо й таке інше, але я сама як курець (каюся) розумію хлопців, які просять привезти цигарок.

Це те, що завжди потрібно. Та й багато ситуативного. Минулого тижня купувала кілька рулонів матеріалу для плетіння маскувальної сітки. Буває, і шафа потрібна у відділення, і пральний порошок, і праска. Та всяке потрібне. І акваріум привозила, і гітари, і принтери. Нещодавно попросили настільні ігри, накупила всякого кумедного, окрім шахів, шашок – такі смішні ігри на кшталт «російський військовий корабель, йди на дно».

Взагалі мій волонтерський напрямок, так випадково вийшло ще взимку 2022-го, – телевізори. Спочатку попросили один великий телевізор у хол, щоб поранені могли дивитися футбол не на телефонах. Мої читачі мене підтримали, і разом ми за півроку купили 80 телевізорів (!!! – Ред.), тепер вони є на стіні практично в кожній палаті. Купили роутери, підключили все до Інтернету. Хлопці зазвичай дивляться фільми або просто включають музичні добірки. Навіть якщо нічого не дивляться, все одно коли в палаті є телевізор, то вона якось затишніша, більше на кімнату схожа, а не на лікарняні покої. До речі, крім ТБ для палат, ми купили кілька спеціальних, великих таких моніторів для операційних. На ці екрани крупним планом виводять процес операції, і лікарі можуть розглянути найдрібніші уламки, наприклад.

– Мені дуже сподобалася ваша нова книга «Як ти там?». Розкажіть, як вона писалася?

– Я не думала, що пишу книгу. Просто записувала те, що бачу та відчуваю з перших днів повномасштабної війни. Вела щоденник насправді. Книжкою ці записи стали лише влітку 2023 року. Зателефонували з видавництва (якщо чесно, з кількох майже одночасно) і запропонували видати книгу. Я погодилась. Власне, я нічого спеціально не писала, просто сіла, перечитала свої записи, додала до них якісь оповідання із «минулого» довоєнного життя, додала офіційні дані – цифри, статистику. Коли отримала екземпляр книги, дуже здивувалася, що вона така «товста». Мені здавалося, що це буде мало не брошура. Спочатку книга мала іншу назву, під час роботи над нею я думала, що збірка називатиметься «88 лютого». Пам’ятаєте, перші місяці 22-го року усі дні злилися в один, ми не знали ні числа, ні дня тижня. Але потім видавці сказали, що числівники в назвах – це погано. Я прямо засмутилася, не знала, як назвати по-іншому. І ось сиджу одного разу за комп’ютером, редагую розділ, і до сусіднього двору з моторошним гуркотом прилітає ракета. У мене тут же на екрані виринають повідомлення з усіх месенджерів «як ти там?». Ось, власне, так і народилася назва книги. Вона вийшла українською мовою, продається у книгарнях.

– Що б ви хотіли сказати тим вашим землякам, які сьогодні роз’їхалися з рідного міста по всьому світу?

– Що все буде гаразд. Україна переможе, ми вистоїмо. Що вони зможуть повернутись додому. Я не з тих людей, хто засуджує тих, хто виїхав, або не розуміє тих, хто залишився. Я поважаю будь-який вибір людини, якщо це, звичайно, не корупціонер, який втік до «батальйону Монако».

У мене дуже багато подруг з дітьми виїхали, мешкають по всьому світу – Англія, Франція, Польща, Німеччина, Нідерланди, Словаччина, Латвія, Швейцарія, США. З усіма зідзвонююсь, підтримую зв’язок. Чудово знаю, що їм там несолодко. Часто плачемо в трубку один одному. Вони хвилюються за нас тут, ми за них там. Що таке жити на чужині два роки? Це морально непросто. Зрозуміло, що ракети над ними там не літають, але в них теж достатньо проблем. Інтегруватися в чужу ментальність, мову, закони, правила – це не легка туристична прогулянка. Більшість моїх знайомих дуже хочуть додому. Дуже. Але до Харкова, особливо з дітьми, все ж таки повертатися небезпечно. Тому вони змушені залишатися в чужій країні, по можливості донатять, переживають, дуже чекають на Перемогу. І вона обов’язково буде, я в це свято вірю.

Вірю в ЗСУ, молюся за наших захисників та захисниць, чим можу, намагаюся допомагати. Мені здається, це сьогодні звичайне життя кожного українця, незалежно від міста чи селища, в якому він мешкає.