Художник, який пише щодня

В Аджамку до художника Анатолія Шаповалова друзі та колеги прагнуть приїхати, коли на подвір’ї цвітуть маки. І помилуватися можна, і помалювати, і, звісно, поспілкуватися з митцем та один з одним. Ми обрали саме цю пору, щоб формально записати інтерв’ю, насправді поговорити про життя. Тим паче в цьому році художнику виповнилося 75 – є що згадати і можна планувати майбутнє.

Радо зустрів, як завжди. Традиційно в першу чергу повів до майстерні. Багато нових робіт – яскравих, смачних, соковитих, насичених, шаповалівських. Сказав, що хворів – вірус підхопив, тому певний час не писав. Тепер знову в творчому процесі. Він сам розпочав розмову:

– Де вони взялися, ці 75? В душі наче ще юнак. Час летить так стрімко. Вже п’ять років, як Тані немає. (Тетяна – дружина Анатолія Гавриловича. – Ред.) Пам’ятник на могилі поставив. Поряд мій брат Сергій похований. І друг Володя Остроухов, що нещодавно помер, також поруч. Буду всіх відвідувати.

– Розкажіть про вашу родину: батьків, братів, сестер.

– Стара хата, де я влаштував майстерню, батьківська. Там ми народилися, виросли. Бабуся Олена Микитівна служила у панів, готувала їсти. Безграмотна була, а по життю дуже мудра. Нас було п’ятеро дітей: Борис 39-го року народження, Сергій 43-го, Валентина 47-го, я 49-го, Вітя 52-го. Всіх треба було нагодувати. Рятувала корова, яку ми пасли все літо. Кроликів тримали. Городина своя була. Жили акуратно, по власному достатку. Знаю, що жодного разу батьки ні в кого не позичали гроші.

Бабуся рано прокидалася. Ми ще спимо, а вона вже піч розтопила, хліб замісила, борщ зварила, бубликів напекла. І все це стоїть в печі – свіже, гаряче, духмяне. Ще й долівку глиняну встигала помазати. Сучасна жінка борщ зварить – вже подвиг. А в наших бабусь була надзвичайна відповідальність за родину. Наша баба Олена зі своїх 12 рублів пенсії ще й могла заощадити, відкласти, аби купити щось онукам.

– Всі п’ятеро дітей отримали вищу освіту. Це було складно для багатодітної родини з села.

– Так, складно, але батьки нас до цього готували. Мама була вчителькою молодших класів, батько секретарем сільради – інтелігентна сім’я. Ми всі п’ятеро знали, що треба вчитися, отримати вищу освіту. Все самі, власними силами і знаннями.

– Хтось ще в родині малював, крім вас і Сергія? І звідки у вас цей талант?

– Мама малювала. Вчителька молодших класів сама вдома виготовляла наочні посібники, роздатковий матеріал – щось малювала, вирізала. А ще рушники вишивала, килими. Ми, діти, на все це дивилися, жили у цьому. Мабуть, воно відбиток залишило, визначило майбутнє.

Сергій старший за мене, то й малювати почав раніше. Я, пацан, заглядаю, цікаво мені, а він злиться. Згодом і я почав малювати. Бабуся це помітила, відправила кудись листа, і ми отримали посилку. Як зараз пам’ятаю: відкриваємо фанерний ящичок, а там серед тирси тюбики фарби.

Взагалі дитинство було цікавим, активним. В Аджамці був Будинок піонерів, багато різних гуртків. Здається, я всі відвідував.

– Ну, і раптом з Аджамки ви їдете до великого міста – Одеси.

– О, це була подія. Сергій вже відслужив в армії і поїхав до старшого брата Бориса в Одесу, де той працював інженером на «ЗОРі» – «Завод Октябрьской революции». Сергій пішов працювати наладчиком верстатів. Я закінчував школу, знав, що в Одесі є художнє училище, туди хотів вступати. Написав Сергію листа, щоб той взнав умови вступу. Коли отримав від нього відповідь, у мене був лише день на збори – завтра спливає термін подачі документів.

Встиг. Прийшов в училище, директор мене питає: «Де ваші роботи?» А я не знав, що їх треба показувати. Сказав, що завтра будуть. Поїхав до Серьоги, вибрав кілька його робіт і відвіз в училище. Так мене допустили до екзаменів.

Навчатися було дуже цікаво. В училищі був такий музей, що рідко де побачиш такі роботи. Та ще й Одеса з її музеями, галереями, архітектурою, морем. Після села це було відкриття іншого світу.

Щоправда, був один мінус. В гуртожитку училища не було вільних місць. Шукали ми житло, щоб зняти, та все марно. Сергій каже: «Будеш жити в нашому гуртожитку». Там була пропускна система, то я лазив через вікно. Пів року лазив, а потім примелькався, і мене пропускали через вхід. А там кімната була на дев’ять чоловік. Хлопці працювали по змінах, завжди якесь ліжко було вільним.

– Ви вчилися, а Сергій ні?

– Тоді ще ні. Нас навчали жорстко, багато вимагали. Наприклад, викладачка скульптури вимагала 20 малюнків на день. Що завгодно малюй – хоч коробок сірників, хоч надкушене яблуко. Така методика була. Ріст студентів був неймовірний. Серьога як побачив мої роботи, теж загорівся творчістю. Зробив з алюмінієвого столика собі етюдник й почав ходити на море малювати. Якийсь чоловік, що гуляв берегом, подивився й каже: «Добре, але несміливо». І порадив вступити до училища. Брат не став чекати вступної кампанії, став ходити на заняття вільним слухачем.

У мене були плани відучитися чотири роки, потім вступити до інституту. Раптом після другого курсу мене призивають в армію. Я пішов служити, а Сергій вступив до училища. Правда, служив я в Одесі.

– Як так?

– Випадково вийшло. На призовному пункті всіх порозбирали – кого на Далекий Схід, кого в морфлот. Нас двоє залишилося. Підходить старшина: «Пішли за мною». Йдемо й приходимо на берег моря. Там була розташована радіотехнічна частина на сто чоловік. За шість місяців вивчили азбуку Морзе, прийом-передача, блок-схеми всіх приймачів.

А потім згадали, що я художник. Всі йдуть відпочивати у місто, а Шаповалов ленінську кімнату оформлює. Згодом забрали у штаб дивізії – генералу треба було карти оформити, теж ленкімнату зробити. Мало було вільного часу, але коли виходив у місто, робив начерки.

Вирішив вступати до Київського державного художнього інституту. В училищі сказав, що якщо не вступлю, повернуся довчитися. З розумінням сприйняли.

– Яким було навчання в інституті?

– Я вступив до педфаку, який тоді називали «робочо-селянський факультет». Тому що на живописному факультеті було три майстерні, і брали туди всього по п’ять чоловік. Набирали Пузирьков, Лопухов та Шаталін. Хтось з дітей художників навчався, когось через міністерство треба було влаштувати, обов’язково – з Середньої Азії. А на педфак набирали 25 студентів, і Сергій сказав, щоб я саме туди йшов.

Після армії які роботи в мене були? Так, начерки. Знову брат виручив, надавав мені робіт з практики. Але ж екзамени самостійно здавав. За малюнок найвищий бал отримав, за живопис також – революційний натюрморт написав.

А ще прилип до мене хлопець з місцевих. Його мати дуже просила, щоб я допоміг йому вступити. Ну, малюнок я йому зробив, живопис також. А композицію не встиг. Давали всього чотири години. Я свою роботу зробив, а хлопцю не встиг. Потім він у барі працював. Виявилося, що живопис йому не був потрібний, нормально почувався.

Багато дало мені навчання. І мені подобалося, і я, як виявилося згодом, подобався. Після закінчення мені пропонували залишитися в Києві, але треба було зареєструвати фіктивний шлюб, щоб була прописка. Який там фіктивний шлюб! Ми з Тетяною на моєму п’ятому курсі вже були парою, а до цього п’ять років зустрічалися. Поїхав до рідного Кіровограда. Сергій вже працював там у ХПМ (художньо-промислові майстерні).

– І що далі? Були ж певні плани, мрії.

– Плани – не те слово. А ще рожеві окуляри. Мріяв, що зараз переді мною розкриються горизонти. Народився Денис, Таня, яка навчалася в КІСМі, перейшла на вечірнє відділення. Ми знімали кімнатку дев’ять метрів: якась сира, одне віконце, шафа, ліжко та електроплитка. Через кілька років вона від ПКТІ отримала квартиру на Пацаєва. Ото було свято!

– А ви де працювали?

– У худфонді. Туди брали художників з вищою освітою. Логвінюк був там, мій Сергій, Янєв, Перепічай, потім Скачко з Харкова приїхав. Так з’явилося ядро, на базі якого формувалася Спілка художників, обласне відділення.

Я щойно влаштувався на роботу, отримали замовлення: на фасад виконкому до жовтневих свят треба написати портрети членів політбюро. Полотна величезні – три на два метри, там тільки одне око неймовірних розмірів. Переживали, чи впораємося ми. І ми з Серьогою малювали їх день і ніч. Впоралися, всі залишилися задоволені.

А потім пішла не надто творча робота. Вірніше, зовсім не творча. Був магазин №40 на перехресті Шевченка і Карла Маркса, там продавалися портрети Леніна, Маркса, Енгельса. Це ми з чорно-білих фотографій малювали. І малювали багато. Можете уявити: після інституту, де ти майже щодня пишеш «обнаженку», пейзажі, натюрморти… Ми тоді пили по-чорному, бо можна було збожеволіти. Двадцять портретів на місяць! А ми ж творчі люди.

Щоправда, потім стали замовляти портрети всіляких передовиків. Там хоч різні обличчя, якість характери. Але все одно це була не та робота, про яку ми мріяли.

Помер Федоров, який почав писати картину «Ленін з дітьми». Не було кому доробити, тож довірили мені. Я поїхав до Києва, перезатвердив виконання, перекомпонував композицію, завершив. Деякі обличчя на тому полотні – «шаповалята».

Потім якось пішло, почав робити серйозні картини, раптом дев’яності.

– Тоді всім було несолодко, а творчій людині…

– Все закінчилося, ніякої роботи, нуль. Дві старенькі мами – моя й Тетяни – в Аджамці. Треба їздити, допомагати. Грошей ніяких, страшне щось було. Коли я намалював ікону, здав у худсалон і її купили – це було свято. Ледве ми пережили ці роки.

Потім випадково мені запропонували поїхати в Київ, бо там інтелігенція цікавиться живописом. Познайомився з художницею, яка звела мене з українським американцем. Той купував у таких, як я, роботи по 12 доларів. Не знаю, за скільки він продавав їх в Америці, але ми й цьому були раді.

Потім на очі покупців потрапила моя балерина – одне з полотен. Як пішли замовлення на балерин! Я дійшов до ста доларів. Майже десять років співпрацював з американцями.

Моє ім’я вже знали завдяки інтернету. Вийшов на мене англієць і запропонував втричі вищу ціну за мої роботи. Хто відмовиться? І я не відмовився. Це був стабільний заробіток, завдяки якому ми купили будинок поряд з батьківською хатою в Аджамці.

– До речі, як ви знову опинилися в Аджамці?

– Мене завжди сюди тягнуло. Кінець дев’яностих роботи не було, мама померла. Приїхали й залишилися. Спочатку жили в старій хаті батьків, потім в майстерні, яку я з лампача сам виліпив, а згодом купили будівлю, про яку я вже казав.

Таня вже не працювала. Втративши роботу інженера-проєктувальника, намагалася отримати другу освіту, стояла на біржі, нічого не вийшло. Залишилася вдома моєю помічницею. Три городи тримали, дві садиби, дерева, квітники. Вона вміло за всім доглядала. І мені створювала умови для творчої роботи.

– Про сина Дениса, його родину. Знаємо, що горе спіткало вас всіх.

– Ми з Танею виростили прекрасного сина. Все вміє: машину відремонтувати, будівельні роботи. Голова і руки на місці. У всьому мені допомагав і допомагає. Женився, ми раділи онукові Єгору. Єгорушка в дитинстві був спокійним, але допитливим. Чомусь астрономією захоплювався. Ще до школи вмів читати, рахувати, навіть множити. З золотою медаллю школу закінчив.

Вступив до інституту, працював, потім війна, 22-й рік. Я не розумію, як можна було не підготовлених дітей відправити на передову. Так, наші українські пацани патріоти, їм аби вперед. Але мене на строковій службі кілька місяців навчали спеціальності. А тут – раз, і він у Сєвєродонецьку, в самому пеклі. Важке поранення. Єгорка вже два роки у комі. Був у кількох лікарнях та госпіталях. Зараз його батьки знайшли клініку в Німеччині, перевезли його туди, їздять до нього. Гарні умови, догляд. Ніхто нічого не гарантує. Чекаємо, коли Єгорушка прокинеться і впізнає нас.

– Анатолію Гавриловичу, Таня була єдиним і великим коханням всього життя?

– Це так. Може, дивно виглядатиме, але вона молодша за мене на п’ять років, і я помітив її ще в школі. Ходив на гурток малювання в Дім піонерів, а Таня на танцювальний ходила. Я малюю, а вона танцює. Дивлюся на неї і роблю якісь нариси з її зображенням. Вона соромиться, коли показую малюнок.

Коли навчався в училищі, приїздив додому. Зустрілися. Вона закінчує школу, я вже в інституті. Переписувалися. Так тривало п’ять років. Закоханий був, як кажуть, по самі вуха. Коли навчався на п’ятому курсі, Таня приїхала до мене. Пузирьков каже: «Що ж ви таку красуню від нас ховали?» А потім побачив, що Таня також малює: «Чого ж ви до нас не вступили?»

Вона займалася музикою, танцями. Творчість була їй притаманною, хоча стала інженером. А найкраще їй вдалося стати прекрасною дружиною, мамою та бабусею.

Таня поєднувала в собі кілька рис ідеальної жінки: не вмішувалася в мої справи, при цьому стимулювала, щоб дописав якусь роботу. Пироги, пиріжки, торти – це в неї виходило відмінно. Завжди смачно пахло в домі. Насадила бузку, піво­ній, маків – щоб мені була натура.

Зараз я сам. І зварити щось треба, і попрати, і на городі попрацювати. Маленький шматочок землі залишив, бо мені самому багато не треба. Працюю, це мене і відволікає, і заряджає. Щодня пишу.

– У вас в житті було багато друзів?

– У мене з усіма рівні, нормальні, дружні стосунки. А справжнім другом був Вова Остроухов. Важка доля. Перша дружина померла ще молодою, діти маленькі були, я йому допомагав. Потім разом у худфонді працювали. Дев’яності разом переживали. Потім він всіх рідних втратив, інсульт, і він опинився в «Затишній оселі» тут, в Аджамці. Я радий, що міг його відвідувати, підтримувати, як раніше. Малював він, наскільки сил вистачило. Залишив по собі деякі роботи, і це добре.

Пам’ятник треба поставити. Хочу згуртувати художників, щоб разом це зробити. Володя заслуговує на пам’ять.

– Про брата ще хочеться спитати. Здається, ви з Сергієм були різними.

– За характером так, а за мисленням, манерою живопису схожі. Він мав характер міцніший, категоричніший. Я м’якший.

Його живописний дар Яблонська помітила з перших курсів, хоча в нього не викладала. А ще він був більш працездатний. Дітей не було, мав більше вільного часу. Навіть коли він був в онкодиспансері, на вихідні виривався додому, щоб Ларису, дружину, яка без ніг, вивезти на візку на свіже повітря погуляти, подихати свіжим повітрям. А за тиждень до смерті він надіслав мені на Вайбер натюрморт. Зберігаю.

Між нами не було творчого змагання. Ми закінчили одну художню школу, однаково мислили. Хоча в нього, в силу специфіки характеру, не було жодного байдужого мазка. Ну ви ж бачили експресію його робіт. І він мав найбільше виставок в порівнянні з кіровоградськими художниками. Ну, Янєв, мабуть зрівняється. Сергія і його творчість любили і цінували.

Про роботи скажу. Залишилося приблизно 300 шедеврів мого брата після його смерті. Доля їхня мені невідома. А я мріяв влаштувати у Києві виставку «Брати Шаповалови». Не судилося.

– Анатолій Шаповалов все ж таки будує плани?

– Працюю. Без цього не можу. Микола Цуканов запропонував влаштувати в його галереї виставку. Приблизно у вересні. Хочу, щоб вона була різнопланова: натюрморти, пейзажі, портрети, шматочки Києва і навіть Криму. Буду радий бачити всіх. Вже є що представити. Але є час – попишу.