«Харлан усе розрулить»

11:24
749
views

– За декілька днів до загибелі Вітьок замінив на позиції пораненого командира. Той телефонував з госпіталю хлопцям: «Як ви?» Йому відповідали: «Харлан усе розрулить». Вітьок же – найстарший в підрозділі, здобув бойовий досвід в АТО, пройшов підготовку в Естонії, – розповідає жителька Олександрії Людмила Кравченко про свого брата Віктора Харлана, загиблого 7 березня 2023 року на війні, посмертно нагородженого орденом «За мужність» III cтупеня.

Віктор народився 8 травня 1988 року у селі Аудиторівці тодішнього Світловодського (нині Олександрійського) району.

– Папка дуже радів, коли син народився, – каже Людмила, старша за Віктора на вісім років. – У нас – велика сім’я. Сергій – мамин син від першого шлюбу. І нас троє – я, Світлана і Вітьок. Батько – механізатор, мама працювала дояркою, влітку ланку сапала. Батьки – на роботі, а ми, старші діти, няньчили Вітю, хоча й самим хотілося гратися. Він, бувало, й випадав з коляски. Коли Віті було років з три, батько брав його із собою на роботу. Садив його в тракторі поряд. Ми шуткували: Вітя навчився їздити на тракторі раніше, ніж ходити. Найменшенькому, йому дісталося багато любові від нас усіх. Коли і дорослим був, ми казали мамі: «Вітя – манюсінький, його не можна обижати». Бешкетником був у дитинстві. Виріс міцним, плечистим.

Сестра розповідає, що Віктор, закінчивши 2005 року школу в сусідній Захарівці, влаштувався на роботу у фермерському господарстві, де працював батько. Взяли юнака різноробочим, потім довірили трактор, гусеничний. Така робота Вікторові подобалася, хоча й водійського посвідчення ще не мав. А пристрастю зі шкільних років були мопеди. І на роботу в інше село мопедом їздив. Родина нині береже той мопед на пам’ять. Потім – строкова військова служба. Відслуживши, повернувся додому, закінчив автошколу, працював механізатором. 2009 року одружився з односільчанкою Євгенією. 2010-го у них народився хлопчик, назвали Русланом. У січні 2015 року Віктора мобілізували на військову службу – треба було захищати Україну від агресивного сусіда, який уже шматував Донбас. Служив Харлан у 95-тій окремій десантно-штурмовій бригаді, йому це подобалося. Брав участь в бойових діях. Після року й трьох місяців служби демобілізувався. Як і раніше, працював механізатором. 2016 року у Віктора і Євгенії народилася друга дитина, Владислав. Віктор добре заробляв і охоче допомагав сестрам, які повиходили заміж і перебралися в Олександрію. Сам з Аудиторівки виїжджати не збирався, бо там – батьки. За словами Людмили, на Вікторові там усе й трималося. А коли почалася велика війна, відчув, що потрібніший – у війську.

За пару годин до смерті 07.03 23. Скрін відео останньої розмови із сестрою.

– Вітьку дали бронь, а він хотів до своїх хлопців, – продовжує сестра. – Ми переживали, казали: «Не спіши». У жовтні 2022 року його призвали. 9 числа Вітьок мав бути з речами у військкоматі у Світловодську. Батьки плакали. Женя потім розповідала, що дорогою до Світловодська намагалася посміхатися, а назад – плакала. Ми з чоловіком побачилися з Вітьком біля олександрійського військкомату, куди його привезли із Світловодська, щоб доукомплектовували групу. Вітя був у піднесеному настрої. Можливо, удавав. Бо на фотографії – ми тоді сфотографувалися – в нього сумні очі. Спочатку він пройшов підготовку в частині в Житомирі, звідти направили в Естонію – вчитися воювати за західними стандартами. Там він почувався щасливим. З Естонії – в 25-ту окрему Січеславську повітряно-десантну бригаду. 1 грудня 2022 року був на позиції. Нам не розказував, де воює. Уже після загибелі прочитали в документі з військкомату: воював на Харківщині, Донеччині, Луганщині. А батьки взагалі не знали, що Вітя на війні. Щоб менше хвилювалися, сказав їм, що на полігоні під Житомиром служить. І нам наказав не говорити правду. Якось проговорився у розмові з мамою. Вона йому – про дощі в Житомирі, а він: «Що мені той Житомир?» Мама здивувалася, а потім сама знайшла пояснення синовій реакції: «Й справді, Вітя ж служить не в Житомирі, їхня частина – в селі на Житомирщині». Вітьок намагався раз у кілька днів зателефонувати нам. Обіцяв купити синам по електроскутеру. Дуже любив дітей. Руслана, коли той ще малим був, навчив керувати мопедом і трактором. Руслан на нього й схожий. А Владик – на Женю. Якось Вітьок не виходив на зв’язок дванадцять днів. Ми думали: все… Коли зателефонував, плакали від радості. Поговорили ми востаннє 7 березня минулого року за кілька годин до його загибелі. Спочатку Вітя зателефонував Світлані, сестрі. Сміявся: «Як вас багато, треба усім подзвонити. Ось подзвоню Люді і мамці». Мені зателефонував, а мамі не встиг. Він був оператором «Метиса» (переносний протитанковий ракетний комплекс. – В.К.), на нього полювали росіяни. Близько тринадцятої години вони вистрілили по ньому. Мінно-вибухова травма. Побратими реанімували його, але ненадовго. Це я вже від них дізналася, і не відразу після загибелі.

Поховали Вітька в Олександрії, на військовому кладовищі. Побратими не приїхали – залишалися на нулі. Тільки передали його рюкзачок. Пізніше приїздили, розказували про нього. Виявляється, за декілька днів до загибелі Вітьок замінив на позиції пораненого командира. Той телефонував з госпіталю хлопцям: «Як ви?» Йому відповідали: «Харлан усе розрулить». Вітьок же – найстарший в підрозділі, здобув бойовий досвід в АТО, пройшов підготовку в Естонії. Один побратим сказав мені: «Харлан – справжній воїн, з ним не страшно у вогонь і воду». Від хлопців я почула сумні історії: зброї – обмаль, людські втрати. Вітя узимку пальці на ногах відморозив. А без нього хлопцям довелося ще тяжче. Один у полон потрапив.

Віктор Харлан з синами.

Мозок відмовляється вірити, що Вітька немає. Таке відчуття, що він – поряд. Що в мене, що в сестри, що в мами висять портрети Вітькові. У Жені – кімната вся у фотографіях. Жені тепер сниться, що Вітя грається з Владиком. Не награвся, значить. Владику ми сказали, що тато на небі. Руслан усе розуміє. Мамі якось здалося, що Вітя зайшов у хату. То був Руслан, вони схожі.

Ми з чоловіком батьків перевезли із села в Олександрію, хоч вони й не хотіли. Купили їм житло. Женю із дітьми теж забрали, біля нас живуть. Так легше.

Вітя прожив коротке, але й нелегке життя. Не відпочив як слід після АТО. Його кликали: «Поїдемо на море!», а він: «Яке море! Жнива!..»