«Живемо в передапокаліптичні часи»

Приводом поспілкуватися (після майже трирічної перерви) з Віталієм Ігнатьєвим, філософом і священником, був такий: почали дратувати зображення християнського змісту, якими під час війни кишить український сектор Facebook’у і які для запобігання нещастям рекомендується лайкати.

– Люди і лайкають, і коментують словом «амінь», і поширюють. Це ж марновірство, Віталію?

– Так, це марновірство, релігійне невігластво, з якого ми не вийшли після розпаду Радянського Союзу. Для політичної еліти 1990-х років це було вигідно. Простим же людям здалося, що царство небесне наступило і вся благодать – на них. Це – вияв синкретичного мислення, в якому духовне і матеріальне поєднані. Тобто помолився – і тобі підвищили зарплату. Після годинного молебня мене людина питає, чи ввійдемо в НАТО. Я кажу: «Це ви годину в храмі стояли, щоб запитати про НАТО? Підіть в офіс політичної партії, громадської організації. Ми тут збираємося заради Христа». Такі запитання ставлять і люди, які по тридцять років відвідують храм. Лише одиниці читають серйозні релігійні книжки. Живемо під час страшної війни, щодня гинуть люди. І багато хто готовий лайкати, тицяти пальцем куди завгодно, аби захиститися від нещастя. Поширюються «листи щастя: перешли десятьом іншим, а якщо не перешлеш, буде біда. Шахраї на цьому наживаються. Але засуджувати людей, які довіряються їм, не можна. Треба перечекати, поки зійде піна.

– За таких обставин можуть появитися і «месії». Якщо їх вчасно не зупинить СБУ.

– Так. Згадайте дев’яності роки, «Біле братство». Воно грунтувалося не на невігластві, а на неоокультизмі, який змішує науку з релігією. Згадайте Блаватську, саєнтологію. Нині церкви з’ясовують між собою стосунки, а неоокультизм розквітає.

– Ви про «Аллатру»?

– Так. Це «Біле братство»-2. Це я зрозумів ще до того, як «Аллат­ру» запідозрили у причетності до російської спецслужби. «Аллатра» не виросла в такий масовий рух, як «Біле братство», бо наші люди вже знайшли собі релігійні ніші. Росіяни прорахувалися. На наше щастя, вони вважають, що ми – один з ними народ. Не знають, що український народ – реально релігійний. Майже 70 відсотків зараховує себе до православних, хоча, можливо, релігійність виявляється тільки в тому, що дітей хрестять і паски святять. Але народ – історично релігійний. Національні рухи в Європі XIX століття були атеїстичними, а український визвольний – релігійний. Бандера був релігійним. Казав, що під Богом ходить, тому не потребує охорони.

– Війна робить наше суспільство релігійнішим?

– Так. Спілкувався з хлопцями, які воюють. Кажуть, на нулі немає невіруючих. Матюкаються, а разом з тим: «Господи, спаси й сохрани…» На мій погляд, немає невіруючих. Є люди, які зустрілися з цим явищем. Інші ще не зустрілися. Кожен зустрічається – в юності, в старості чи на смертному одрі. Років з двадцять тому знайома атеїстка захворіла на онко. Питає мене місяців зо три до смерті: «А як Господь мене зустріне?» Нічого не відповів, але зрозумів, що вона змінила думку. Нині час усім нам вибудувати стосунки з Господом. Не з батюшкою, не з храмом як з будівлею, а з Господом, який є початком життя.

– Про православну церкву і воїнський обов’язок говорити будемо? Чи тут немає конфлікту?

– Ніякого. Православна церква не забороняє захищати свою країну. Але те, що вигадали псевдобрати: за смерть в бою потрапиш до раю – це єресь. Вони возвели це в ранг сакральності, догматичності. Християнство сповідує мир, Христос пожертвував собою, щоб ми жили. А цей псевдопатріарх, Гундяєв, каже, що треба воювати, помирати.

– Майже три роки тому ми зустрічалися, як і зараз. Ви тоді висловили таку думку: світ – у точці біфуркації, філософи не можуть сказати, що буде з ним далі. Через кілька місяців після тієї нашої розмови почалася велика війна.

– Нині яка біда… У критичні моменти виникають нові ідеї, нове мислення. Нині, на жаль, філософські ідеї не є авторитетними у світі. Але згадаймо історію. Суспільним змінам передували ідеї. У Європі – Гегель, Шопенгауер, Масарик. Те, про що говорив Шевченко, реалізувалося років через сорок – Драгоманов з його українським соціалізмом і так далі. У двадцятому столітті у нас були шістдесятники з ідеєю правової демократії. Здобувши незалежність, ми формально реалізували їхню ідею, побудували формально правову державу. Реально ж ця ідея спрацювала через тридцять років після здобуття незалежності. Сьогодні нам треба подумати, що буде через сорок років. Потрібна революційна модель. Ми раніше орієнтувалися на моделі, створені на Заході, але вони вже не діють. У нас є унікальна можливість розробити нову модель.

– Уявляєте особисто таку модель?

– Все-таки займаюся іншим, філософською релігією. На мій погляд, на другий план відійдуть християнські інституції, провідні ролі матимуть харизматичні особистості. Вони формуватимуть стратегію – чи то в політиці, чи то в економіці. Наша країна стане парком нових ідей.

– Але наша країна може й зникнути взагалі.

– Ні, цього не станеться. Коли знімали Залужного, він сказав: головне, що можемо воювати. Ми вже вистояли. Країна, по суті, перемогла.

– Вважаємо, що Бог нас підтримує. У ворожому стані кажуть те ж саме.

– Тут треба розібратися. Коли говорилося про наш контрнаступ, в основі були не християнські ідеї. Говорилося про матінку-землю, матінку-Україну. Це – одуховлення матеріального, той самий окультизм. Але повернутися в дохристиянські часи неможливо. Християнство дало нам те, чого немає в жодній релігії, це – особистість. Поки культивуватимемо ідею особистості, залишатимемося християнами. Якщо замінимо Христа землею, природою чи колективним суб’єктом – народом, нацією, це нас відкотить у дохристиянство і не додасть нам енергії.

Нам потрібна енергія. Друзів з віком меншає, не вистачає енергії людської. Інший вид енергії – від природи. Довкілля ми забруднили так, що воно відбирає силу, оця спека – тому доказ. Третя енергія, яка є основою двох перших, – від Христа. Поки не відкриємо для себе Христа реально (а це не тільки посвятити паску), нічого не зміниться. Нині – конфлікт між церквами, а де тут Христос?

Згадайте Шевченка. Він говорив, сперечався з Богом. Християнин. Так і нам треба нині. Сприймати Бога не тільки як сонце: світить та й світить… Треба будувати з Богом стосунки.

Є 15 православних конфесій, і жодна не засудила єресь руського міра, який стверджує що держава – вища Христа. Чому? Та тому, що кожна православна конфесія страждає тим самим. ПЦУ теж сповідує культ держави. Візьміть греків, сербів, у них у храмах – державні прапори. До чого там вони? У церкві має бути культ Христа. Світове православ’я забуло про Христа, а церков набудували. Живемо в передапокаліпатичні часи. Не тільки тому, що з неба падає. Христос майже нікому не потрібен. А він прийде, і нагадає про себе, і знайде тих, кому потрібен.

Перші слова Христа, коли він явився учням: «Мир вам». Під час війни Христос – з тими, хто страждає. Це – дуже простий критерій. Якщо нас знищують, Господь має бути з нами. Що б там не казали «брати».

Сатана – він завжди вдається до обману. От і російські попи одягаються як християни. Навіть якщо уявити, що ми з ними – один народ, це ще гірше для них, бо знищують свій же народ. Розібратися, з ким Бог, дуже просто.

Пам’ятаєте, як Христос з Пілатом зустрічався? Це було на єврейську Пасху, день незалежності євреїв, встановлений на честь їхнього виходу з Єгипту. Пілат теж придушував євреїв. І вони сприйняли Христа як нового Давида, який повстане проти римлян. І раптом: «Кесарю – кесареве, Богу – Богове». Пілат запитав у Христа: «Що таке істина?» Христос нічого не відповів. От і ми не бачимо Того, Хто є істиною. Нам треба припинити бити один одному морди за храми, а зустрічатися, говорити про це.

– Вас не бентежить, що УПЦ, в якій служите, називають московською і, не виключено, заборонять?

– На початку війни я підписався під зверненням священників про те, щоб патріарха Гундяєва церковним судом судити. Підписався під зверненням про те, щоб визначити руський мір як єресь. Третє звернення, під яким я підписався, – до Синоду УПЦ, щоб визначили, з ким церква – з Гундяєвим чи Христом. Я в Церкву прийшов заради Христа, і я Його тут знайшов. Мені казали, щоб переходив в ПЦУ. А навіщо? Мені тут не забороняють служити українською мовою. Я не впевнений, що в ПЦУ є той, Кого я тут знайшов. А скажуть мені тут «ні» як священнику, приходитиму сюди як парафіянин.

Вважаю себе потрібним церкві як ніколи раніше. Велика помилка вважати УПЦ промосковською. Якось після проповіді підходить до мене жіночка, переселенка з Каховки, каже: «Я така вам вдячна…» Виявляється, їй тут, в Кропивницькому, хтось сказав, що з нею ще «розберуться наші», тому їй краще було б залишатися там. І таких людей, як ця жіночка, – багато. Кажу одному есбеушнику: «Закрийте церкву, і нічого, крім агресії, не отримаєте». Треба з людьми говорити. Я спочатку думав у капелани піти. Але нам не дозволяють, бо ми – «московські попи». Залишається проповідувати тут. Чую іноді: «Вас слухають». Не можна говорити, що всі, хто відвідує храми УПЦ, – проросійськи налаштовані. Це – наші люди. Є патріоти. Є й православнуті.

– В хорошому сенсі?

– В поганому. Коли не було психлікарень, душевно хворі йшли в церкву. І до цих пір ходять. Спочатку думав: тут усі святі. Насправді – ні. Якщо церква – це духовна лікарня, маю бути в ній. Що про мене не казали б. Я прийшов сюди заради Христа і тут Його знайшов.

– Кажете, що УПЦ – не промосковська. Але ж у її храмах поширювалася література політичного, проросійського характеру. Я гортав газету «Родительский комитет», – професійно, до речі, зроблену, де серед розповідей про Христа і святих – статті про такий-сякий Захід.

– Писалося всяке, свідомо й несвідомо. Така література йшла звідти. Хрестики – також. Кажуть, усі гроші відправлялися туди. Неправда. У наших єпархіях грошей не вистачає на священників. Платять тільки тим, що в місті, а ті, хто в селі, з городів та пожертв живуть, ще й десяту частину віддають на єпархію. Про це треба говорити. Війна загострила ці питання. Настане час – попів тягатимуть за волосся. Тих, хто руський мір кликали. Не всі, звичайно. Але біда в тому, що міцніє етнофілетизм – це така єресь, ніби такий-то народ – ближчий до Христа, ніж інші. Цим страждають росіяни, серби, греки. Починаємо хворіти на це й ми.

– Віталію, ви докторську захистили?

– Через війну зупинилося. У мене тема – на межі філософії й теології. Є течія в християнстві – ісихазм. Виникла в четвертому столітті, коли християнство стало державною релігією, коли люди хрестилися тисячами, а монастирі багатіли. Християни, яким був близький аскетизм, пішли в ліси, в печери, стали ченцями, тому що, окрім Христа, їм нічого не було потрібно. Так виник ісихазм як мистецтво стяжання Духа Святого. До речі, монастирі, які не є своєрідними університетами молитви, стають сучасними колгоспами, тільки з релігійною ідеологією, бо в них нема коли молитися, треба гарувати і повинуватися. У сімнадцятому столітті Іван Вишенський з Афону приїхав сюди: «Хлопці, почнімо з того, що навчимося молитві». Його духовний товариш Іван Желізо сидів у Почаївській лаврі у печері, це тепер там – туристичний комплекс. А Петро Могила будував монастир за зразком західним, внутрішній молитві не надавалося великого значення. Тому Паїсій Величківський, ровесник Сковороди, теж ісихаста, через два роки пішов звідти. Прийшов на Афон, а там лише три людини володіють такою молитвою, і почав відроджувати ісихастське вчення. Досліджую, як ісихазм впливав на формування української державності. Сучасну релігію треба звільнити від ідеології, від бізнесових нашарувань. Має залишитися Бог в пріоритеті. Інакше може статися така ж біда, як з давніми євреями, які поставили ідеологію, державність вище Бога. Розіп’явши Христа, загубили і свою державність. Але в сучасній філософії біда. Європейські філософи стверджують, що істини немає, бо кожна людина – істина. Але істина все-таки є. І світ вже не може бути нерелігійним. Колись нам казали, що релігія – для невігласів. А з кінця XX століття релігія збільшила вплив. Маємо війни на релігійній основі. Живемо в епоху ренесансу релігійного.

– Але – чув про це і від православних священників – ряси і хрести відпадуть. А що залишиться безумовно? Причастя?

– Не відпадуть. Але ставлення до зовнішніх атрибутів зміниться, вони перестануть бути культом. Я, наприклад, – протоієрей, ношу хрестик з інкрустацією. Вищі сани носять митру, це головний убір. Благодаті це не додає, але вважається нагородою за служіння.

Причастя обов’язково буде, без нього немає християнства. І не важливо, який священник справляє причастя. Він за свої гріхи відповість, його відповідальність – удесятеро тяжча, ніж простої людини.

Військові приходять у храм. Хлопці – на межі психологічних зривів. Кажу: «Приходь завтра натщесерце, причастишся. Господь дасть тобі сил». Треба будувати стосунки з Богом. Психологічний перелом у суспільстві, бачу, відбувся. Не дуже дратують зовнішні речі – належність до ПЦУ, до УПЦ. Відчуваю стриманий оптимізм. Моя думка така: ми перемогли ворога внутрішньо, зовнішньо перемога достигає. Ми – благословенна країна.

– Дай Боже. Чи не будемо всує згадувати?

– Чому ж ні? Знайомому, який без роботи опинився, раджу помолитися. Він: «Не хочу Богові набридати дріб’язковими проханнями». «То ти Богові не довіряєш?» – кажу. Треба просити в Бога, а наприкінці казати: «На все Твоя Воля, Господи». Бо не все, чого хочемо, нам на користь. Треба просити Господа про перемогу. Мені Шевченко ближчий, ніж Гоголь. Гоголь намагався дізнатися, чого Господь хоче. Шевченко говорив з Богом, сперечався. Маємо побудувати діалог з Богом. Одні не чують голосу Бога. Інші зайдуть в храм і чують відповіді, це – дар. Але впевнений, що кожного з нас Бог веде.