Володимир Панченко… Другого вересня йому мало б виповнитися сімдесят. Тому напередодні у бібліотеку імені Є. Маланюка прийшли всі, кому дорога пам’ять про нього.
Для мене особисто Володимир Євгенович – дуже значуща постать. Восени 1995 року саме він благословив мою першу поетичну збірку «Время звёзд и дождей», а згодом одним з перших дав рекомендацію для вступу в НСПУ. Періодично, протягом понад двох десятиліть, мав я чудову можливість спілкуватися з ним, слухати його яскраві виступи, що більше нагадували лекції непересічного знавця літератури, читати його книги.
Володимир Євгенович був неперевершеним бібліофілом. Недарма вечір його пам’яті назвали «Хранитель української літератури». У своїх лекціях Володимир Панченко розглядав книгу як чинник діяння, а бібліотеку – як процес.
Якщо просто порахувати, скільки книг він подарував друзям, колегам та бібліотекам Кропивницького, Києва, Одеси, гадаю, вийде не менше десяти тисяч. Немає сумніву, всі вони були ним прочитані. Простіть мені такий грубий математичний підхід, але це приблизно 200 книг за рік. Хто з нас нині стільки прочитає?
Так, його працездатність була феноменальною. І не поступалася динаміці його пересувань Україною. Інтерес пошуковця і дослідника вів його такими дорогами і стежками, які не на кожній мапі побачиш. Його цікавили інтер’єри і ландшафти, історичний фон та біографічні факти, пов’язані з будь-якою літературною постаттю. Будь-яка архівна деталь чи знайдена ним матеріальна дрібничка мали свої обертони в його книжках-симфоніях. Тут пригадується історія про ночви Ліни Костенко, яку Володимир Євгенович розповів 2014 року на зустрічі в бібліотеці ім. Чижевського: «Коли я готував один з розділів до своєї книжки “Сонячний годинник” про Ржищів Ліни Костенко, ясна річ, поїхав туди. Я знав, що там, на березі річки Леглич, минуло шість перших років життя Ліни Василівни. Я знайшов те місце. Бабиної хати вже не було, але сарайчик зберігся. В ньому я натрапив на ці ночви. Знайшов також величезний льох з овальним склепінням. Цей льох по суті історичний, бо він потрапив до кількох віршів Ліни Костенко».
Кожен, хто мав слово на вечорі пам’яті професора, доктора філологічних наук, лауреата кількох літературних премій, Почесного громадянина міста Кропивницького Володимира Панченка, згадував щось своє. І з цих розповідей поставала фігура багатогранна, непересічна, діяльна. Він один успішно працював у чотирьох іпостасях – як книголюб, педагог, письменник і громадський діяч. До речі, ще в середині 2014 року наш інтелектуал прозорливо зазначив: «У нас зараз є такі головні небезпеки. Перша – очевидна, вона на Сході, вона називається “Війна. Путін. Росія”. Певний час у своїх публіцистичних статтях я писав “путінська Росія”. Потім зрозумів, це не зовсім правильно. Коли нині соціологи з “Левада-Центру” показують, що 83 відсотки росіян підтримують Путіна, то зникає необхідність говорити “путінська Росія”, бо там непутінської Росії майже немає. Якщо залишається 17 відсотків, то це ж не означає, що вони проти агресії. Це означає, що там є велика кількість людей, яким все одно. Всього кілька відсотків тих, хто при пам’яті, на яких можна покладати якісь сподівання.
Друга небезпека – нереформована Україна. За ці місяці, відколи відбувся Майдан, змінилося надзвичайно мало. Так, на верхівці помінялися персоналії, але говорити про реформи поки що неможливо. Коли приїжджаю в Кіровоград, я в цьому ще раз пересвідчуюся. Якщо всі депутати місцевих рад залишаються ті самі, то що це? Та й корупція тут залишається величезною».
А тепер наведу уривки з окремих виступів, що лунали на пам’ятному зібранні у бібліотеці ім. Маланюка, яку він любив чи не найбільше.
Кандидат географічних наук Андрій Домаранський: «Він любив простоту, він любив скорочувати дистанцію, він любив неформальне спілкування. Володимир Євгенович чогось прагнув і нас чомусь вчив. Тому хотілося б додати до тих питань, про які ми говорили, ще одне: що нам уже вдалося чи як особисто на кожного з нас вплинули речі, які своїм прикладом показував Володимир Євгенович?»
Директорка ТОВ «Імекс-ЛТД» Тамара Самиляк: «Я вперше була на лекції Володимира Євгеновича в гімназії імені Шевченка. І тоді вперше я, досить вже доросла людина, була вражена, наскільки це було цікаво, захопливо. Я була у захваті від того, як він розповідав, як він говорив. А моя співпраця з ним вперше почалася з “Таємниць Байгорода Юрія Яновського”».
Директорка обласної бібліотеки для юнацтва ім. Маланюка Лариса Савенко: «Завжди, коли він приїздив у місто, обов’язково заходив у бібліотеку. Одного разу зайшов і сказав: “А знаєте, частину своєї бібліотеки я хочу передати вашій бібліотеці”. Я не вела з ним якісь серйозні бесіди на теми літературознавства, але у нас були дуже щирі розмови. Це була людина дуже толерантна, дуже скромна, виважена. Людина, яка робила добро. Ми дуже пишаємося, що бібліотека знаходиться саме на вулиці, яка носить його ім’я. В архіві бібліотеки зберігається понад сто фото Володимира Панченка. Ми пам’ятаємо і шануємо його».
Письменник Василь Бондар: «Тут вже прозвучало, що Панченко недооцінений як літератор, як людина. Я не можу погодитися з цим. Він дуже оцінений. Не треба…
Навіть коли він поїхав до Києва, він завжди був тут присутній. Доки ми жили в одному місті, листування ніякого не було. А коли Панченко подався у Києво-Могилянську академію, ми почали листуватися “електронкою”. У мене десь з півсотні таких листів збереглося. Ось я тримаю книжку, яка вийшла в Одесі. У ній не тільки спогади. Тут його автобіографія, яку він не дописав…Тут його вірші, його оповідання… Не знаю чого, але літературознавство переважило усі ці жанри. Та все його літературознавство – це і поезія, і поетична проза».
Промені «Світанку»