У мирні часи доводилося бувати на Донбасі, у Донецьку та Маріуполі, колись навіть Рінат Ахметов вітався з усіма з нашої делегації в своїй резиденції «Донбас-Палас» у центрі шахтарської столиці, буквально з кожним. В часи АТО разом з волонтерами бував в Авдіївці, Бахмуті, Мар’їнці… Та спілкуватися й жити поруч, трохи зрозуміти, які вони, жителі Донбасу, випало вже під час війни. Майже рік прожив у Костянтинівці, просто на Бахмутській трасі, на прямій дорозі до сумновідомого міста. Зараз там оголошена повна обов’язкова евакуація…
Колись це було потужне промислове місто, мені часто про нього розповідав товариш, Вадим Кащеєв, редактор газети «Долинські новини», на жаль, покійний. Пишався уродженець Костянтинівки і групою «Ненсі» з міста, це та, яка співає про «дим сігарет с ментолом…». Добре, що він не бачив Констахи зараз. Понівечене місто, де з працюючих підприємств бачив лише пекарню «Конті». З колишнього населення лишилася п’ята частина, зараз ще менше, звісно.
Більшість проукраїнська, хоча всі говорять російською і всі церкви там лише відомого патріархату. Переважну частину містян тримають тут не тільки гроші.
Ось мій сусід Женя живе з мамою Марією, єдиною україномовною, яку я там бачив за рік. Їй під дев’яносто, і вона нікуди не поїде, навіть на рідну Полтавщину, хоче померти тут. Женя працював охоронцем залізничного вокзалу, поки той двічі не разбомбили, за 6 тисяч, влітку наймався ще полоти буряки. Живуть удвох на пенсію та з городу. Женя багато сіє тютюну, а ще робить прекрасне вино з шовковиці. «Ось ви поїдете всі, а нам що робить? Ми лишимося, але що буде?» – казав він мені ще в травні. Сусіди були безмірно раді будь-якій допомозі від нас. Консерви, крупи, овочі, вода в пляшках.
За поглядами Женя мені нагадував кількох знайомих з минулого, які й на другий і третій десяток незалежності ностальгували по СРСР. «Які заводи були!» Таких там чимало. Голосували майже всі, з ким з якогось дива доходила розмова до політики, за Зеленського. Зараз майже одностайно його клянуть. Там побутує усталена думка, що це він не хоче кінчати війну і домовлятися, а п’ять років тому їх сильно агітували. А що ви хотіли – тут на всіх хатах супутникові тарілки, і дивляться вони російське ТБ.
Хазяйка хати, яку ми винаймали, Ірина працює в лікарні сестрою, їздить велосипедом. Її доньки з онуками в Польщі. А в неї мати лежача, не ходить і не говорить, на кого вона її покине? Та й дві добрі хати. «Може, переживемо, якщо…»
На мій суб’єктивний погляд, найбільш живучі та незламні там представники народів Кавказу та Закавказзя. Торгують, таксують, тримають СТО. Один знайомий таксист розповів дорогою, що вся його родина в Дніпрі, а він тут на всіх заробляє, поки є солдати. Якщо що, то тікатиме до Дніпра, але там своїх таксистів хоч греблю гати…
Подружжя вірмен, до магазину яких я ходив найчастіше, за довгої відсутності (то в шпиталі був, то в санаторії, то «по роботі» тижнями пропадав) з радістю навіть зустрічали: де був, ми вже хвилювалися… Від КАБу якось і їхній магазин постраждав, нічого, швидко засклили все й далі працюють. Але вже обирали, куди переїхати, де б було багато військових та хоч трохи спокійніше і без такої реальної загрози окупації.
Також завжди хвилювався, якщо довго не бачив, ще один сусід, теж з південних республік, пенсіонер. Син в ЗСУ, іноді приїжджав. Потроху кудись перевозили майно. Завжди розпитував, як там справи? І розгублено йшов далі поратися по господарству, зі словами «що ж робити?..».
Взагалі ставлення всіх сусідів до військових було прекрасне, не зважаючи на не завжди достойну поведінку воїнів. І пиріжками пригощали, і хати рекомендували для життя, і так далі. Більшість дуже доброзичлива до людей у формі. Кардіохірург в Краматорську після обстеження написав мені такі діагнози, що й у морг не візьмуть – «може, допоможе, не пошлють куди…». Коли відпустили з’їздити в Кропивницький за черговим авто для роти, таксист з диспетчером ледь з ніг не збилися, підшукуючи мені найшвидший та найзручніший варіант. Чоловік з магазину велозапчастин півринку привокзального перерив, аби знайти мені батарейку в годинник, куплений в Німеччині, якийсь незвичний.
Звісно, є й інші, хтось же регулярно наводить і корегує обстріли міста, та й не дуже доброзичливі погляди зустрічав, найбільше чомусь запам’яталось у Добропіллі, в кафе, від групи мажорної молоді…. Та то таке.
А ще запам’ятався мені один дід… Я їхав маршруткою 7/8 (в Костянтинівці є маршрутки з номерами у вигляді дробі) від залізничного вокзалу до Центрального ринку вулицею Бахмутською. Він сидів поруч, і тут: дай руку, я подивлюся. І розповів про мене багато правди, і про родину, і про дітей. І загадав мені багато років життя, не скажу скільки, та сказав, що небезпека для мене пов’язана з водою. Тож тепер тримаюсь подалі, на жаль, далеко від війни і Донбасу не виходить…
Промені «Світанку»