«Друзі Олександрії» з англійського міста Бат

Останнім часом у соціальних мережах та ЗМІ все частіше звучать голоси з диванів, що волонтерський рух в Україні слабшає, що люди втомилися, що знайти кошти дедалі важче. На жаль, частка правди у цьому є. Але лише мала частка – ті, хто почав волонтерити у лютому 22-го року, а то й раніше, тримаються так само стійко, як і бійці на передовій. Одна з них – Женя Шкіль, керівник та засновник благодійної організації «Друзі Олександрії» з англійського міста Бат.

– Женю, давайте порушимо традиції інтерв’ю й почнемо, так би мовити, з кінця. Ви зараз в Олександрії. Розкажіть, яке враження на вас справили місто та країна?

– Чесно кажучи, спочатку було важкувато. Я спершу приїхала до Києва, у мене там квартира і мій батько, якого, власне, я приїхала забрати. Це одна з причин, чому я їхала в Україну цього разу. Було важко, тому що, коли я приїхала, світла не було у нас в будинку, а коли нема світла, нема води, а через те, що нові будинки побудовані без газу, то навіть не можна приготувати собі поїсти чи зробити чаю або кави. Тому перший досвід був – підійматися по сходах на 12-й поверх з 25-кілограмовою валізою.

Чому така важка валіза? Тому що в мене в Олександрії після трьох подорожей є дуже багато друзів. Також у мене є родина в Запоріжжі й у Києві, звісно, я приводжу для всіх хоч невеличкі подаруночки з Великобританії. Ось і назбиралося 25 кг.

У Києві перші три дні світла не було дуже часто, і, звісно, не було води. Коли я приїхала до Олександрії, враження змінилися на кращі. Мабуть, тому, що я народилася й прожила багато років у Києві, не дуже люблю великі міста. Олександрія, чесно кажучи, мені ближче до душі. У Великобританії я живу в невеликому селищі Батфорд недалеко від міста Бата. І для мене це просто ідеально.

Женя Шкіль: – Це була вже моя четверта подорож до Олександрії, до міста, в якому в мене вже багато друзів. Серед них багато ВПО, і ми їм допомагаємо, чим можемо, є також олександрійці, які завжди приймають мене від щирого серця. Тому враження від Олександрії, як завжди, дуже приємні. Цього разу була можливість поїздити на велосипеді на розрізи, побачити гарну природу Кировоградської області, провести час на свіжому повітрі, а також подивитися селища навколо Олександрії, тому що саме з ними пов’язані наші майбутні проєкти.

 – Традиційне питання для всіх гостей нинішньої України: як добиралися до нас?

– Як добиралася? Звісно, дуже довго. Подорож зайняла цілу добу. Спочатку летіла з Брістоля до Ржешова, потім їхала потягом до Перемишля, а потім вже до Києва, і через декілька днів – до Олександрії. Чесно кажучи, цього разу було небагато пригод. Завжди я когось підбираю, комусь допомагаю, але цього разу я подорожувала із Саймоном, про якого ми ще поговоримо, і з моєю подругою-переселенкою з України, тому, мабуть, я більше була зосереджена на тому, щоб у них все було добре, і менше відволікалася, щоб допомагати іншим людям.

– До кого ви приїхали в Олександрію? Розкажіть про мету вашого візиту.

– Кожен раз, коли я приїжджаю до Олександрії, мене вітає голова міста Сергій Кузьменко, а також Ірина Чемерис, Сергій Осинський та інші працівники місцевої адміністрації, які мене завжди добре приймають, показують Олександрію, і я відчуваю себе тут, як вдома. У мене було багато планів. З початку лютого 2024 року моя благодійна організація «Друзі Олександрії» почала збирати гроші для того, щоб купити шкільний автобус для школи, розташованої у селі Ізмайлівка. Тому в мене було заплановано поїхати в це село, щоб подивитися автобус, яким вони зараз користуються. Це дуже старий автобус російського виробництва, звісно, він вже розпадається на шматки, тому ми дуже-дуже хочемо допомогти. У нас вже є частина необхідних коштів, донатів, переказаних місцевими жителями Бату та Північно-Східного Сомерсету на закупівлю першого мікроавтобуса з двох, які ми плануємо придбати. Це був перший проєкт.

Другий проєкт – у Баті в мене є дві чудові письменниці, які вже починають писати книгу для діток Олександрії. Для того, щоб зібрати більше інформації про маленьких олександрійців, а ми говоримо про вік десь 10-12 років, я прийшла до школи в перший навчальний день 2 вересня й провела з ними зустріч. Це була унікальна можливість, щоб взнати більше про олександрійських дітей, поговорити з ними трошки англійською мовою й зрозуміти, наскільки добре вони знають цю мову та чи є в них, власно кажучи, бажання прочитати таку книжку, написану англійською мовою, про дружбу між ними й дитиною з Бату. Насправді бажання є. Я дуже сподіваюся, що ми зможемо закінчити й надрукувати цю книжку до кінця цього навчального року, і, може, вже на 1 червня, коли святкується в Україні Міжнародний день захисту дітей, ми зможемо подарувати цю книжку всім дітям 10-12 років. Такий план. Я також зустрілася зі старшокласниками Мультипрофільного ліцею, поговорила з ними англійською мовою, дізналася, які в них проблеми і яким чином ми можемо їх підтримати та допомогти. Хотілось якось надихнути молодь, щоб вони не втрачали надію, щоб вони продовжували розвиватися, бо у них наше майбутнє.

Інші плани були пов’язані з футбольним клубом Бату. Він називається «Бат-сити футбол клаб». Після багатомісячного спілкування та обміну подарунками його керівництво запросило команду футбольного клубу Олександрії приїхати в Бат наступного літа, у липні 2025 року, для того, щоб провести дружній матч. Футбольна команда Бату напівпрофесійна, тому рівень у неї набагато нижчий, ніж у ФК «Олександрія», тому було запропоновано, щоб олександрійці приїхали й провели гру із командою «Бристоль-сити футбол клаб». Це професіна команда, і рівень у них набагато вищий. Цей матч буде проведений у Баті, на нашому футбольному полі. Тренування й спілкування буде саме з нашою командою, футбольною командою Бату. На таку пропозицію футбольний клуб Олександрії відгукнувся з великим захватом, і ми вже почали планування цієї подорожі.

Власне, це основні проєкти, з якими я приїхала. У мене також була можливість завітати до Територіального центру Олександрії, якому ми вже подарували машину-таксі для людей з обмеженими можливостями пересування, поспілкуватися з людьми, які нею користуються, і взнати, які в них ще є потреби. Також завітали ми до Волонтерського центру допомоги Олександрії, який ми також активно підтримуємо. Ми поспілкувалися з ВПО і вже плануємо деякі цікаві проєкти з ними в майбутньому.

– Тепер саме час вам розповісти про себе. Як потрапили до цієї дивовижної країни? Де живете і чим займаєтесь?

– Як я переїхала до Великобританії – це дуже тривіально. Я вийшла заміж за українця, який викладав математику в одному з університетів Великобританії, і ми переїхали. Спочатку ми жили на півночі Англії, а згодом переїхали південніше до Бристоля. На жаль, стосунки в нас не склалися, і ми з ним розлучилися. Чому я потім переїхала з Бристолю до Бата? Тому що вирішила вивчитися на перекладача в Університеті Бату, закінчила магістратуру як перекладач з російської, англійської та української мов і, власне кажучи, останні 9 років працюю перекладачем. У мене цікава спеціалізація. Перш за все, більше двох років я допомагаю українським переселенцям, виконуючи функцію перекладача і консультанта з питань українських переселенців у місцевій адміністрації Бату та північно-східного Сомерсету. По-друге, вже майже 10 років перекладаю для людей з психічними розладами. Хоча я й не навчалася на психолога, але в мене величезний досвід роботи із пацієнтами, що страждають від психічних хвороб.

Саме тому я дуже небайдужа до питань психічного здоров’я, а в Україні багато людей, це будуть частково ветерани, які прийдуть з війни, а також прості цивільні, які зазнали психічних травм і побачили на власні очі жахи війни. Їм вже потрібна, а далі навіть більше буде необхідна саме психологічна допомога. Тому в мене є така зацікавленість у тому, щоб привезти сюди спеціалістів, провести тренування, підготувати психологів, психотерапевтів для того, щоб працювати з ветеранами та цивільними, які потребують допомоги кваліфікованих спеціалістів.

Крім цього, у мене є онлайн-школа, я викладаю англійську, українську та російську мови. Дуже багато часу кожного тижня в мене уходить на волонтерство. Моя команда організовує концерти для того, щоб кожного року на річницю початку війни українці й британці, що їх підтримують, могли зібратися у центральному абатстві у Баті, щоб послухати чудову українську музику і просто об’єднатися разом проти війни і задля миру. Ми використовуємо кожну можливість, щоб зібрати кошти й надіслати гуманітарну допомогу Олександрії.

В основному ми допомагаємо цивільним. Ми вже надіслали в Олександрію 15 генераторів і декілька автівок, з них одну машину «швидкої допомоги» для дитячої лікарні, а також таксі для людей з обмеженими можливостями пересування та інше. Шукаємо будь-які можливості для того, щоб побудувати культурні та спортивні стосунки між нашими містами.

– Як ви включилися у волонтерський рух? Хто вам допомагає в Англії та з ким співпрацюєте в Україні?

– У волонтерський рух я включилася тільки-но почалася війна. Спочатку приєдналася до студентів-активістів Бату, з тих пір вже більше 2 років допомагаю переселенцям з України, вже майже 2 роки будую стосунки між Батом та Олександрією. У Великобританії ми співпрацюємо з такою міжнародною благодійною організацією, яка називається «Ротарі-клаб». Вони нам допомагають у зборі коштів, у придбанні та пересилці товарів. Багато місцевих жителей у Баті та Північно-східному Соммерсеті нас підтримують – хтось переводить кошти, хтось допомагає своїми зв’язками, хтось – досвідом в організації таких подій, як концерти, виставки, аукціони тощо. «Радіо Бат» – це наше волонтерське місцеве радіо – висвітлює роботу нашої організації, бере інтерв’ю у наших членів, розказує про наші проєкти, рекламує благодійні події. Також у Баті є два університети, які активно співпрацюють з нами, і в нас є спільні проєкти – спортивні, літературні тощо. Можна сказати, що вони – наші гарні партнери. Місцева адміністрація Бату та Північно-східного Сомерсету грає величезну роль у роботі нашої організацїї, особливо її голова – радник Кевін Гай.

– Цього разу вам склав компанію керівний директор радіостанції Radio Bath, радіоведучий і радник місцевої ради міста Бредфорд-он-Ейвон Саймон Лаірд МакНілл-Рітчі. Що ви відвідали разом із м-ром Саймоном і які враження залишились у нашого гостя?

– Саймон і його колеги кілька разів брали у мене інтерв’ю, висвітлюючи благодійницьку роботу «Друзів Олександрії». Після цього завжди довго спілкувалися, і я відчувала, що у нього було бажання допомогти Україні. Розкажу вам також, що його племінник, 19-річний британський хлопець, приїжджав, щоб воювати в Україні, і провів пів року тут. А ще колись, дуже багато років тому, коли ще Саймон працював у Міністерстві зовнішніх справ Великобританії, він приймав активну участь у відкритті першого посольства Великобританії в Україні після розвалу Радянського Союзу. Не випадково в нього завжди була цікавість до України. А коли він узнав, що я їду в Олександрію, то спитав: «Тобі потрібна допомога?» А я: «Що ти маєш на увазі?» Він каже: «Може, з тобою поїхати до Олександрії й допомогти?» Я кажу: «Поїхали». Це не вперше мені запропонували допомогу, але потім кожен раз відмовлялися, але Саймон був першим британцем, який, власне, поїхав зі мною під час війни. Він єдиний не побоявся.

Для Саймона це був дуже цікавий новий досвід, під час якого сформувалося абсолютно інше враження від нової для нього країни. Він був у абсолютному захваті від Києва. Там він зупинився у центрі міста, в одному з великих готелів, де завдяки роботі потужного генератора світло не вимикали, тому в нього не було такого досвіду, як у мене в Києві. Саймон побачив багато гарних церков, історичних вулиць і був вражений красою нашої столиці. В Олександрії він завітав до футбольного клубу «Олександрія», ходив на екскурсію до музею Чижевського, звісно, приходив у Мультипрофільний лицей разом зі мною. Ми провели урок, більша частка якого пройшла у сховищі після того як спрацювала сирена, з 10-11 класами. З молоддю ми розмовляли англійською мовою. Саймон був дуже вражений рівнем англійської в учнів і з добрим гумром, якого йому не займати, відповідав на питання школярів. Також він їздив зі мною в Ізмайлівку та Головківку. У головківській їдальні його частували справжнім українським борщем із домашньою сметаною, пригощали голубцями, варениками та іншими смачнющими українськими стравами. Йому припала до серця українська кухня. В Олександрії багато хто запитував, що Саймона більш за все вразило в місті. Він завжди відповідав: люди. Його дуже вразило, наскільки жителі Олександрії та взагалі України відкриті, щирі, доброзичливі. Саме ці спогади він забрав з собою.

– Розкажіть про ваше місто Бат і його мешканців. Чи можна передати їм привіт і подяку за допомогу українцям?

– Що вам розказати про Бат? Бат – це маленьке містечко на південному заході Англії. В принципі, Олександрія й Бат плюс-мінус одного розміру. У нас в регіоні десь 125-130 тисяч мешканців. Бат – це туристичне місто, відоме в усьому світі завдяки римським лазням та унікальному гарячому джерелу. У нас буває за рік десь мільйон туристів. І якщо ви приїдете до нашого міста на вихідні, ви побачите, що воно просто переповнене туристами з усього світу, важко знайти, де сісти й куди ступити. Але наше місто чудове! Воно побудоване із батського каменю, який добувався на території регіону. Це м’який пористий камінь медового кольору, з яким легко працювати, але який завдяки своїй структурі всмоктує дим та бруд. Саме із-за цього у середині минулого сторіччя місто було чорним та не дуже привабливим, але були придумані хімічні способи відновлення кольору цього каменю. Таким чином хтось збагатився, а Бат посвітлів та засяяв. Кожен раз, коли я йду до міста, складається враження, що сяє сонечко, хоча погода не завжди хороша і часто дощить. Просто неможливо втримати посмішку, коли йдеш вузеньки вулицями нашого медового міста. У центрі Бату розташоване абатство. Це унікальна стара величезна церква із цікавою історією, в якій ми проводимо наші концерти. Ще є багато вузеньких вуличок, а в центрі Бата завжди, навіть коли пасмурно і трохи дощить, грають вуличні музики, особливо у вихідні дні. Тільки погуляйте центром, і ви почуєте і оперних співачок, і скрипалів, і барабанщиків, і чоловіків та жінок, які співають популярні сучасні пісні. У мене немає сумніву, що ви з легкістю знайдете музику на свій смак. Тільки стережіться чайок, вони завжди напоготові, щоб вихопити із вашої руки пиріжок чи тістечко.

Бат – це бурхливе культурне місто. Ми обожнюємо музику. У нас проходять дуже багато різних музичних подій, таких, як концерти та творчі вечори. Музичні та літературні фестивалі заповнюють місто музикантами та письменниками рік за роком. Ми обожнюємо смачну їжу. У Баті проводять свята вуличної їжі, де можна скуштувати страви різних народів. Кожен рік у листопаді – грудні у центрі Бата проводять величезний різдвяний ярмарок, на який приїжджають виробники та покупці з усієї Великобританії. Бат – це місто, яке завжди кипить, як те гаряче джерело, якому ми завдячуємо своєю історією, воно сповнене життя, культурної цікавості. І тому місцеві жителі так щиро відгукуються, коли є можливість почути українську музику, побачити українські картини та якось підтримати українців. Мешканці міста Бат, можна сказати, у більшості своїй заможні люди, тому хочуть і мають фінансову можливість допомогти. У нашої організації є декілька донорів, які вже не в перший раз переказують, скажімо, 10 тисяч фунтів для того, щоб купити гуманітарну допомогу у формі машини «швидкої допомоги» чи генераторів, які дуже-дуже потрібні Олександрії. Люди тут щирі, добрі і багаті, як душевно, так і фінансово.

Стосовно того, як передати привіт від міста Олександрії жителям міста Бат, то Саймон нещодавно взяв інтерв’ю у голови міста Сергія Кузьменка. Багато було непростих питань і цікавих відповідей, а під кінець голова міста Олександрія передавав привіт та подяку жителям Бату та Північно-східного Сомерсету Я вже переклала це інтерв’ю на ангійську мову, і незабаром у мешканців нашого міста буде нагода почути його на радіо. У свою чергу я хочу подякувати вам і вашій газеті за увагу до мене й моїх англійських друзів та за можливість розказати про нашу роботу читачам вашої газети.