«Хочеться кричати на весь світ»

Чергова акція в центрі Кропивницького на підтримку українських військових, які утримуються в російському полоні. Переважно жінки. Фото, плакати, звернення, петиції і – долі.

Про Володимира Митюна (псевдо – Ласточка), ми пишемо вперше. Але про нього вже писали і знають в Україні й за кордоном. Саме його родина ініціювала кампанію на підтримку військовополонених, яких потрібно повернути додому. Це «повернути» означає: домовитися з безліччю інстанцій і, не без цього, ворогом про обмін. Як родина цього чекає, прагне, діє – в нашому інтерв’ю з Ольгою Маркович, тіткою «Ласточки».

– Олю, розкажіть про Володю.

– Нашому Вовчику 26 років. Вже третій день народження він зустрів у полоні. Ми мало знаємо про те, де він перебуває, в якому він стані. Хлопці, які звідти повертаються, кажуть, що над полоненими вчиняють звірства. Росіяни не люблять і дуже бояться навіть полонених з полку «Азов». А наш Вовчик саме звідти.

Племінник після школи навчався в коледжі Знам’янки, хотів стати машиністом. Все виходило добре, але його мама їхала на заробітки до Естонії і запропонувала сину поїхати з нею, щоб спробував заробляти власні кошти. Погодився, поїхав, спробував і повернувся додому. Планував вступити до вишу. Їдучи з Естонії, познайомився зі стюардесою автобусу. Розговорилися, та повідомила, що їхня компанія набирає молодих людей, які вміють добре спілкуватися з людьми. Вовчик залишився в Києві, працював стюардом, йому подобалося.

Ще в 2014-му хотів воювати, захищати країну. Жанна, його мама, відмовляла, бо має молодшого сина, хтось має допомагати утримувати родину. Коли сестра вчергове поїхала до Естонії у 18-му році, Вовчик підписав контракт з «Азовом». Тоді йому було майже 20 років. Мамі повідомив про це телефоном.

Пройшов курс молодого бійця, здав нормативи, добре себе зарекомендував, почав службу. Приїжджав у відпустки, тут зав’язалися відносини з дівчиною Софією, яка завжди поруч з нами, бореться за повернення нареченого.

– Почалася велика війна…

– Вовчик заздалегідь зателефонував і сказав, щоб ми запасалися продуктами, медикаментами, водою, бо «повномасштабка» неминуча. Хвилювалися, зв’язувалися телефоном, розпитували, де він і як. У той час Вовчик був на завданні в Урзуфі, неподалік Маріуполя. Коли «азовці» були на «Азовсталі», Володя з побратимами прорвався до них на підкріплення на гелікоптері. Доставили медикаменти, зброю. Їх було восьмеро, чотирьох вже немає в живих, двоє повернулися з полону, ще двоє, у тому числі наш Вовчик, досі в полоні.

– Як ви дізналися, що він саме в полоні?

– Зв’язку не було, тому що він втратив телефон. Я почала моніторити соцмережі, знаходити «азовців». Знайшла військово­службовця з позивним Тасман (на жаль, його вже немає), на його сторінці було фото Вови. Зв’язалися, він підтвердив, що Ласточка поряд. Через нього тримали зв’язок.

Одного дня Тасман повідомив, що Вовчик на другому кінці «Азовсталі», що вони не бачаться. Хлопці та дівчата були вже в пов­ній блокаді, і ми нічого не могли зробити, хоча хотіли пішки йти до Маріуполя.

Усі знають, що був наказ здатися в полон задля збереження особового складу. Це було 16 травня. Вова виходив одним з останніх. Тоді будь-який зв’язок зник, і нам повідомили, що Ласточка вважається безвісти зниклим.

26 травня у Жанни день народження. Ми зібралися всією родиною, щоб підтримати один одного. Раптом телефонний дзвінок, це був Вовчик. Сказав: «Мамо, я живий. З днем народження!» Це був найцінніший подарунок і сестрі, і нам всім.

Жанна повідомила відповідні служби, що син у полоні. Змінили статус з безвісти зниклого на полоненого. Маємо документальні підтвердження і від Червоного Хреста, і від СБУ.

– Чого ви добиваєтеся акціями?

– По-перше, привертаємо увагу. Ми не можемо сидіти і чекати, це неправильно. Перша в Україні акція на підтримку військовополонених відбулася в Кропивницькому, і її ініціювала наша родина. Це було 22 вересня 2022 року. До нас доєдналася 36-та бригада морських піхотинців, багато наших друзів, знайомих, родичів полонених та зниклих безвісти. Була повна площа людей. Ми стояли з плакатами. Взагалі хочеться кричати на весь світ, щоб нам хтось допоміг повернути Вовчика додому.

Хлопці, які повернулися з полону, нас підтримують, кажуть, що ми робимо важливу справу, що вони бачать, які ми, сильні та рішучі. Такі, як ми щотижня виходять на площі Кропивницького, Києва, Одеси, Черкас, Хмельницького, Вінниці, Ковеля та інших міст. І до Офісу президента люди ходять вже три роки.

– Чи доводилося спілкуватися з хлопцями, які були в полоні разом з Ласточкою і повернулися?

– Були такі хлопці. Вже у мій день народження Жанна зранку переслала мені повідомлення від хлопця, який написав, що Вови не було в бараку, який підірвали в Оленівці, що він живий. А 2 січня 23-го року вийшов на зв’язок обміняний хлопчик і сказав, що Вова в Таганрозі, в зоні суворого режиму. Що він не поранений, чекає на обмін і хвилюється, чи чекає на нього Соня. Ще й як чекає! Вона з Жанною навіть до Женеви їздила – там були зустрічі з міжнародними партнерами стосовно військовополонених.

– Чому Ласточка?

– Він давно хотів зробити татуювання, але мама не дозволяла, була категорично проти. Якось приїхав на вихідні з коледжу, було спекотно, а він не знімає теплу кофту. Жанна почала з нього її стягувати, а там ластівки набиті. Що вже поробиш?

Коли потрапив до «Азова», перебив татуювання, але ластівки з ним залишилися. Найдивніше те, що у сестри на балконі ластівки почали вити гнізда. Вона хотіла зробити ремонт, але не чіпала гнізда. Якось вони не прилетіли, і Жанна відремонтувала балкон, стилізувавши його під гніздо ластівки.

– Чи є, або був, Володя у списках на обмін?

– Ми не знаємо, нам не надають таку інформацію. Кажуть, що вносили.

– Є переконання, що оприлюднення даних про військовополонених або зниклих безвісти може їм нашкодити.

– Я вважаю, що більше нашкодити ніщо не може. Вони й так закатовані повертаються. Були по 90 кілограмів ваги, а приїжджають 50. Вони там не їдять, не п’ють, не сплять. Зараз ми знаємо, що Вовчик в Ростові. А туди везуть на судилище, і це найстрашніше.

Прикро, що нам не надають жодної офіційної інформації про полонених. Усі відомості ми збираємо по крихтах завдяки небайдужим людям, які щось знають, десь щось чули, десь когось бачили. Але ми переконані, що хлопці знають про наші дії, нашу боротьбу, і це для них мотивація, щоб жити.

– Коли Вовчик повернеться, ви припините акції?

– У жодному разі. Виходитимемо, поки всі не повернуться. І Вовчик буде з нами.