План на експорт

Є таке старовинне солдатське правило: якщо нічого не можеш вдіяти, намагайся хоча б не хвилюватись.

Еріх Марія Ремарк.

Нічого не вдієш: Україна – країна завищених очікувань, це медичний факт. Чого в цьому більше – дитячої інфантильності, підліткового максималізму чи безглуздого гонору – ні на яких терезах не зважиш. То ми найосвіченіші й найрозумніші на пострадянському просторі, то чорноземи в нас найкращі у світі й мова наймилозвучніша. І так – за що не візьмись. Навіть футболісти у нас – європейського класу, шкода лише, Албанію поки що здолати не можуть. Але ми віримо та чекаємо.

Погана в нас лише влада. Будь-яка. Як тільки вибрали – так одразу й погана. Але й з нею ми пов’язуємо якісь надії, навіть якщо вголос говоримо протилежне. А що, як раптом війна закінчиться, економіка запрацює, люди повернуться, красти перестануть. Ну реально, як діти малі.

Хто хотів, уже висловився щодо п’яти пунктів «Плану Перемоги» Володимира Зеленського та навіть секретних додатків до нього. Тиждень потому можна писати не про сам план, а про реакцію на нього всіх зацікавлених осіб – наших і не наших. Так би мовити, спостереження за спостерігачами.

Головне почуття – розчарування. Як від подарунка в десяти обгортках: розгортаєш, розгортаєш, а там листівка. Або за Жванецьким: «П’єш чарку, другу, третю, а в четвертій вода». Тому і реакція у нас відповідна. Такої хвилі хейту вже не пам’ятаю з часів останніх виборів. Навіть від тих, хто заздалегідь привселюдно заявляв, що нічого (себто хорошого) від плану Зеленського не чекає.

Так, саме «Плану Зеленського». Не Байдена, не НАТО, не Єрмака. Не важливо, хто задумав та написав цей документ, підпис там один, і автор один. І йому за цей план відповідати.

Хоча, як завжди, не все так однозначно. Наш парламент із вкрапленнями опозиції підтримав «План Перемоги» одноголосно. А соціологічне опитування Центру Разумкова з’ясувало, що опитаний народ переважно – проти виборів під час війни. Незважаючи ні на що.

Головна ж претензія всіх незадоволених планом президента Зеленського проста як двері й укладається лише у чотири слова: а де тут Перемога? Відповісти на це запитання можна лише запитанням (маю право): а ви чого чекали? Карти з фільмів про Другу світову з червоними стрілками? Графіка визволення Донбасу та Криму? Чи плану на кшталт футбольного: «Мудрик біжить лівим флангом і віддає пас у центр Довбику»?

Особисто у мене виникли лише два пов’язані між собою запитання: чи потрібен цей план взагалі та на кого його розраховано?

Якщо припустити, що план Володимира Зеленського призначено не для внутрішнього, а виключно для зовнішнього споживання, тоді все стає логічним. Ще раз: не гарантовано успішним, але хоча б логічним.

Ні, призначення плану – не залякування путіна. Як відомо, їжака голим планом не злякаєш.

«План Перемоги» орієнтовано виключно на наших закордонних партнерів і зроблено за добре знайомим принципом «Проси по максимуму – отримаєш хоч щось». Продовжуючи футбольну аналогію, зауважу, що м’яч тепер на боці НАТО загалом та Штатів зокрема. Реагуйте, шановні, та швидше, а то з вашими виборами можна й не встигнути до нас з допомогою. І тоді це будуть не лише наші, а й ваші проблеми. Якщо вам, звичайно, не начхати на долю України. Ось ваша реакція на наш план це й покаже.

Якщо ж нас кинете, а така ймовірність, як свідчить наш досвід, зовсім не виключається, тоді ми почнемо обговорювати план В закінчення війни. І туди можуть увійти пункти, від яких зараз Володимир Зеленський і його команда відхрещуються, як чорт від ладану. Тут і відмова від негайного вступу до НАТО, і від кордонів 91-го року, і проведення виборів, і нейтральний статус. І навіть відновлення ядерної зброї, не приведи Господи…

А що ж робити нам, громадянам України, на яких пункти «Плану Перемоги» начебто не розраховано? Для нас є свій план: масова мобілізація та фронт, робота й виживання в умовах військової економіки, боротьба з корупцією та антиукраїнською пропагандою. І все це вкладається не в п’ять, а в один пункт «Плану Перемоги»: збереження держави України та українського народу.