Вони не долучаються до нарядів та парадів, але мають опанувати військову культуру. Штатні посади військових священників з’явилися 2016-го – спочатку у Національній гвардії, потім у Збройних силах України. До того священнослужителі їздили на фронт як волонтери. Зараз військові капелани – це військовослужбовці на посадах офіцерського складу, які проходять професійну підготовку.
– Пане Ігорю, як до вас звертаються військові на службі в зоні бойових дій?
– Зазвичай ми вибудовуємо ці стосунки як офіційні. Звертаються «отець Ігор». Можна і панотче. Коли людина відчуває близькість до священника, звичайно, вона виражає свою повагу у різних словах.
– У цивільному житті яку ви мали професію, де і ким працювали?
– У 20 років я для себе зробив свідомий вибір. Тобто вирішив бути священиком і допомагати людям. Цей шлях почався ще у 13 років, зі Спасо-Преображенського храму, де служив отець Петро Сидора. Саме він мене виховав у духовному житті.
Наразі я маю освіту місіонера-богослова та інженера-агронома. Певний час займався аграрною технікою. А ще шість з половиною років попрацював на Kia Motors у Словаччині. Працював там за контрактом. Спочатку звичайним робітником, а закінчив сервісним працівником роботизованої лінії. Цей шлях для мене був дуже цікавим і корисним. Як для професійного, так і для духовного зростання.
– Як ви розумієте духовне зростання?
– Я розумію так: ми повинні бути там, де нас покликав Господь. Якщо він наставляє нас на цей шлях, то це той час і той шлях, який ти повинен пройти. І він тобі стане у нагоді пізніше. І це насправді так. Для мене це справдилося у зоні бойових дій на Донецькому напрямку. Там я побачив плоди свого служіння, своєї священницької роботи. І це ще більше окриляє тебе і найбільше дає мотивацію зростати самому в духовному плані й допомагати людям, щоб ти став для них маяком, який приведе їх до тихої гавані.
– Я чув, що ви також захоплюєтесь музикою, граєте на гітарі. З чого почалося це захоплення?
– Це почалося у 1991 році з платівки групи Metallica. Коли я почув їхню пісню Enter Sandman (українською «Піщаний чоловік»), зрозумів, що ця музика близька мені по духу.
– Конкретизуйте, будь ласка.
– Будь-яка музика будь-якого жанру повинна спонукати людину тільки до створіння добра, надавати енергію і можливості, щоб творити добро. Будучи за кордоном, я побачив, що там є така можливість, зібрав там групу. І ми грали у Жиліні, у Кошицях, виступали навіть на відкритті концерту «Металіки» у Братиславі. Навіть через таке служіння я побачив, що можна проповідувати Євангеліє, проповідувати любов, добро і взаємоповагу один до одного, що дуже важливо у цьому світі.
– Ви мене відверто здивували: напрямок «Металіки» і поряд молитви, духовні співи. Як це поєднується?
– Духовна музика, перш за все, для богослужіння. Це мова, з якою віряни і священники можуть спілкуватися з Богом. Таким чином ми відкриваємо своє серце, свою душу для того, щоб прославити Бога. Музика «Металіки» – це не більше, ніж творчість. Вона є відображенням якихось певних інтересів у цьому світі. Вона одна з граней досвідченості людини. Не завжди музика повинна ставити нам певні перешкоди або навішувати певні ярлики. Наприклад, що священник не має права слухати таку музику, а тим більше її виконувати.
– Кому окрім отця Петра Сидори ви завдячуєте своїм духовним досвідом?
– Владика Марк – дуже поважна і мудра людина, йому я завдячую тим досвідом, який він передав мені. Він сказав, що церква не повинна бути консервативною. Вона повинна нести добре в наші серця і виховувати людей, які будуть любити і поважати Бога. Дуже важливі слова, а тим паче у сучасному світі. Отже, ми маємо благословіння виходити на ЗМІ, виходити у Фейсбук, Інстаграм, ТікТок. Ми можемо показувати те, що церква є не лишень у церкві. Церквою є усе наше життя у служінні, у допомозі.
– Що сподвигло вас стати військовим капеланом?
– До цього я підійшов від розуміння сенсу служіння. Як на мене, у медика, військового, священника немає роботи, у них є лише покликання, є їхній поклик душі. Я свідомо йшов до цього: вивчився у семінарії, рукоположився і почав служити з твердою метою допомагати людям. Потім Господь сподобив, щоб я залишив Полтавську єпархію, владико дав благословіння, щоб я служив у Словацькій православній церкві. У цей час почалася антитерористична операція, і для мене було важливо, аби наша церква молилася за українську землю, за українських воїнів. Служили ми англійською, словацькою та українською мовами. Через шість з половиною років, перед повномасштабним вторгненням, я повернувся в Україну.
Тут я побачив велику потребу у духовній підтримці воїнів і порадився з владикою Марком. Він побачив в мені того, хто в змозі нести це покликання. Адже не кожен цивільний священник зможе взяти на себе послух капеланства. Владика зазначив, що у мене є досвід, що розумію мету і умію її досягати. Я до нього прислухався і дуже за це вдячний. Отже, з листопада 2023 року служу капеланом в одній з частин Національної гвардії.
– Що ви відчували, коли перебували у зоні бойових дій?
– Відверто скажу, було важко. Спочатку відчувався страх. Потім прийшло розуміння того, що Господь тебе сюди поставив і покликав бути саме тут. А воїни дивляться на тебе, як пташенята на свого батька, який принесе їм їжу. Тобто те благе і благословенне слово, яке може їх надихнути або навіть урятувати.
Коли люди потрапляють до зони бойових дій, у них часом наступає мить розчарування та зневіри. І поклик капелана – навернути людину до Бога. Показати їй цей шлях. Показати, що людяність попри все є навіть на війні. І Людяність повинна бути саме з великої букви. А потім сюди, як до локомотива, ми можемо причепити вагон молитовного служіння, вагон відповідальності за рідних та близьких, вагон літургічний і потім вже більш високий богословський зміст. Але починається з того, що треба забезпечити їх моральний і духовний стан, щоб воїн у цих страшних обставинах не розлюднювався. Адже ті цінності, які ми їм даємо, вони несуть до своїх побратимів, до своїх рідних і близьких, до своїх дітей. Таким чином ми впливаємо на їхнє майбутнє і в цілому на всю нашу країну. А у нас майбутнє є. Це наші діти. Вони бачать наших захисників, вони їх поважають і шанують.
У нашій парафії Успіння Пресвятої Богородиці якось підійшла до мене дванадцятирічна дитина і сказала: «Отець Ігор, я знаю, що ви будете їхати на Донецький напрямок, я знаю, що там є наші воїни, передайте їм величезне дякую за те, що в мене є можливість читати, малювати, писати, інколи просто бавитись».
– З якими питаннями до вас зверталися бійці?
– Коли ти більше знайомишся з людьми, коли вони бачать, що ти тихо виходиш і молишся в каплиці або просто перед іконою, або запалюєш свічку чи лампаду в той час, коли падають КАБи, у них зникає бажання поговорити про будь-що, вони починають дійсно звертатися до Бога, починають насправді вірити. І ось тут найголовніше – усім зневіреним дати ту віру, яка їм необхідна. А всім, хто не вірять, показати, що дійсно Господь є. Є янголи, які їх рятують і оберігають.
Капелан започатковує традицію молитися перед бойовим виходом. Він потім зустрічає бійців і дякує Господу за те, що є можливість когось обійняти і просто сказати: «Дякую вам».
Там, де я перебував, люди спочатку казали: «Воно нам не потрібно. Ми все самі можемо зробити. У нас є певний досвід». Так, там були деякі воїни, які не перший раз на війні. Але коли вони дивилися, що священик молиться за них, і потім чули слова побратимів, що вийшли з оточення або дивом врятувалися від атаки дронів, теж переймалися вірою.
– Капелани яких інших конфесій служать в українській армії?
– Це католики, греко-католики, протестанти. У ЗСУ точно є мулла, тобто капелан мусульманського віросповідання. Чув, що є також капелан для іудеїв, які служать в армії, але особисто не бачив. Спілкувався ж з греко-католиками та протестантами, вони є навіть в лавах Національної гвардії. Є також міжконфесійне спілкування, підтримка, дружні розмови. Звичайно за церковними правилами, наприклад, євхаристію не зробиш, але разом помолитись за воїнів та їх родини нічого не заважає.
– Ви потрапляли під обстріли?
– Було таке. Важко про це розповідати. Але головне: я і до цього знав, що Господь нас всіх любить і оберігає, і завжди є біля нас Янголи-охоронці. Так от, одного разу спрацювала ворожа артилерія, стріляли з «Граду». А я збирався вийти провідати наших хлопців, які повернулися після бойового чергування. Тут почув по рації про вихід і відчув, як хтось мене штовхнув у лікоть, хоча був один. Це Янгол підказав, що треба діяти. Коли я біг до укриття, побачив нашого кухаря, який вийшов звідти, щоб набрати дров. Я біг дуже швидко. Коли є вихід, через 5-7 секунд є приход. І я йому кричу: «РСЗО! В укриття!» Добігаючи до укриття, я відчув дикий страх. Але я знав, що все в руках Господніх. У ту мить хтось штовхнув мене у спину. І це був не кухар, який біг поруч. Я відчув поштовх, і ми разом впали просто в укриття. І одразу був прильот – спочатку осколки, потім пішла ударна хвиля. Нас могло навіть контузити. Але Господь нам дарував спасіння. І коли почули другий прильот, то вже заскочили в укриття. Це для нас було свідчення того, що Господь виставляє Янголів, які працюють 24 на 7, які бережуть кожного воїна.
У нас з кухарем були забиття, можливо, навіть легка контузія, бо нас трохи нудило. Але, як сказали медики, додаткових отворів немає, і в цьому є слава.
– Перепрошую, отче, чи доводилось вам відспівувати загиблих воїнів?
– Звичайно. У капеланському служінні, на жаль, з цим стикаєшся більше, ніж у цивільному. Як священник ти розумієш, що все в руках Господніх. Але як людина ти завжди співчуваєш… І часом важко знайти певні слова, щоб підтримати інших. Проте це твій обов’язок. Бо Господь, звертаючись до нас у Євангелії від Іоанна, каже про те, що перед Богом немає ані живих, ані мертвих, а лишень усі живі: «І нині вже сталося, і нині вже є». Тобто ми бачимо, що майбутнє цієї людини – тут і зараз. Коли вона тут лежить, а над нею проводять чин відспівування, ми просимо, щоб Господь пробачив їй усі гріхи і прийняв до життя вічного.
Звичайно, важко. Тому що деяких побратимів ти знаєш особисто, з кимось ділив місце у бліндажі… Це сильно ударяє по відчуттях. Це є втрата не лише тієї родини, яку залишив цей воїн. Це велика втрата і для побратимів. Це втрата для цілої країни. І це невиправна втрата. І капеланові потрібно підтримати не тільки рідних, але й усіх інших бійців, які готуються до виходу на бойове завдання або повернулися з нього. Бо там дуже багато людей, які один одного знають, спілкуються, товаришують. Звісно, вони теж сумують і переживають. Моє завдання їх усіх підбадьорити і сказати, що на цьому їх шлях не закінчується.
І мій духовний патронат на цьому не завершується. Ми опікуємося сім’ями наших загиблих героїв. Завжди зустрічаємося з ними на роковини, на пам’ятні дати чи на свята, підтримуємо і допомагаємо чим можемо. Я знаю і часто спілкуюся з матерями і дружинами наших гвардійців Владислава Берези, Павла Пророкова, Максима Дивульського, Дениса Бесараба. Коли вони чогось потребують, вони знають, що можуть звернутися за допомогою до мене. Ми показуємо, що життя батьків після загибелі дитини не завершується. Вони приходять до храму, причащаються, приходять на сповідь, просто на чаювання.
– З того боку теж начебто є капелани. Як ви оцінюєте їх дії, коли вони, наприклад, окропляють ту зброю, ті ракети для того, щоб вбивати наших дітей, наших громадян, руйнувати наші міста і села?
– Кожна людина, яка готується стати священником, надає присягу. В ній є три найважливіші пункти. Перший: звершувати безкровну жертву, тобто євхаристію. Другий: не брати до рук зброю. І третій: нести слово євангельське всьому світові. Священницьке служіння передбачає підтримку, добродійництво і любов. Навіть ціною власного життя. Ми повинні намагатися уникати певних конфліктів, уникати через Слово. З цієї точки зору, у тих, про кого ви згадали, є порушення найважливіших правил священницького кодексу. Так, людина може переступити ці закони. Але що буде з нею, коли вона постане перед Богом? До них є ще й такі питання: наскільки вони духовно тверезі, що для них є правда і що є брехня?
Капелан православної церкви України, українського народу не благословляє піднімати зброю, бути загарбником, йти вбивати для того, щоб нажитися або примножувати свої статки. Ми окропляємо воїнів для того, щоб вони захищали свої родини і весь народ, щоб нарешті звершився мир.
За що платитимемо в лікарнях?