Нещодавно дізнався, що на популярному ютуб- проєкті «Футбол Хаб» працює наш земляк Максим Краснощоков, який народився і зробив свій журналістський вибір саме в Кропивницькому. Багатьом шанувальникам футболу Макс знайомий по співпраці з відомим коментатором і спортивним журналістом Ігорем Цигаником, вони разом обговорюють матчі українських команд на міжнародній арені та інші цікаві події. Тож цікаво було дізнатися більше не тільки про Ігоря Циганика, але й про власний шлях Максима до футбольної журналістики.
– Максиме, сьогодні ти виступиш трохи в іншій ролі, ніж у проєктах Ігоря Циганика. Там ти більше задаєш питання та уважно слухаєш те, що скаже метр. А зараз ти будеш таким своєрідним Цигаником, відповідаючи на мої питання.
Отже, чи було в тебе в дитинстві захоплення спортом і чим ти займався тут, у Кропивницькому?
– Звичайно, спорт був у моєму житті з раннього дитинства. Перш за все це, звичайно, був футбол, яким я постійно захоплювався. Але насправді я і бейсболом займався, адже рідне місце – це бейсбольна столиця України, і настільним тенісом, і навіть кульовою стрільбою. Так що був спортивним хлопчиком.
Ну а в футбол прийшов ще у віці шести років. Напевно, тоді в мене зародилася така любов до футболу, яка й досі продовжується. Моїм першим наставником був заслужений тренер України Анатолій Андрєєв. Спочатку ми займалися у 8-й школі, де з нами працював Анатолій Олександрович, світла йому пам’ять. Коли ж мені виповнилося вісім чи дев’ять років, то пішов вже в ДЮСШ-2, що поруч із бейсбольним стадіоном, до тренера Дмитра Іщенка. А навчався я в школі «Вікторія П», і там у нас також проходили тренування на майданчику зі штучним покриттям.
– І що з того часу згадується найбільше?
– Часто згадую свій перший гол, після того, як я перейшов в команду Дмитра Іщенка. До цього у восьмій школі ми лише тренувалися, але участі в змаганнях не брали. А мені так хотілося грати матчі з іншими командами! Тому й перейшов до ДЮСШ. Я пам’ятаю, як в першому матчі на дитячому турнірі в залі, що в дендропарку, вийшов й забив гол. Причому обвів двох захисників, обіграв воротаря і в падінні ногою встиг спрямувати той м’яч у ворота. Ті радісні емоції зараз просто неможливо передати словами.
– Ти ж, мабуть, як і всі ми, мріяв стати професіональним футболістом. Чому цього не сталося?
– Я думаю, що в мене не було розуміння, що треба багато працювати на тренуваннях, щоб бути футболістом. Для мене це була скоріше гра, що дозволяла прикольно провести час із друзями та пограти. Я навіть не дуже любив тренування, особливо силові. Тобто мені більше в дворі грати подобалося.
Ми могли виходити о 8 ранку, заходити додому вже об 11 вечора. І весь час ми грали в футбол на асфальтовому полі на Академіка Корольова, якраз біля «Вікторії П». Там одні ворота стоять прямі, а інші – така, знаєте, трапеція. І поруч ще мусорка на полі біля кутового. На тому полі я й виріс.
– Як ти вирішував далі свою долю, коли зрозумів, що футболіста з тебе не вийде?
– У мене ще є вроджена хвороба ніг. То я розумів, що футболістом мені не бути. І коли вчився в старших класах, розглядав багато варіантів, куди рухатись далі. Але я точно знав, що це буде футбольна сфера. І якось футбольна журналістика сама до мене прийшла. Хоча, ще коли я навчався в школі «Вікторія П», це був фізико-математичний ліцей, і там українську мову ми майже не вчили. У нас було по 9 математик на тиждень. І ми на українській мові робили якісь домашні завдання з математики. А в 11 класі я приїхав навчатися до Києва. І так вийшло, що з українською мовою на початку року були величезні проблеми. Але буквально пів року я українську серйозно повчив і здав ЗНО на 192 бали. Ось тут зрозумів, що це мені дається, що саме написання текстів мені подобається. І якраз тут є сфера, де можна сумістити і футбол, і написання текстів. Отже, вирішив йти в журналістику. Вступив до Київського університету імені Бориса Грінченка на спеціальність «Міжнародна журналістика». Взагалі обирав виключно по назві. Якось солідніше воно звучало. Під час навчання азам журналістики та мови у нас ще додавалося багато чого з дипломатії, усілякий дипломатичний етикет. Хоча багато викладачів говорили, що міжнародний журналіст — це не лише той, який працює в дипломатичній сфері. Тобто, якщо ти працюєш на матчах Ліги чемпіонів, то, умовно, ти вже міжнародний журналіст, бо ти працюєш за кордоном.
Для мене було головне, що я журналіст, який може працювати за кордоном, може працювати на міжнародних матчах. Я думаю, що ще дійду до того, що будуть у мене виїзди на поєдинки єврокубків, чемпіонати Європи та світу. Головне, щоб війна закінчилася, щоб український футбол розвивався.
– Отже, ти успішно закінчив свій вуз. Не важко тобі було вчитися?
– Ні, вчитися було не важко, тому що я вже працював на «Футбол Хаб», починаючи із другого курсу. Коли був ще першокурсником, на третьому курсі у нас навчався Саша Мельниченко, який працював на «Футбол Хаб». Ми тоді навчалися дистанційно, і я почав Сашкові написувати – чи можна до вас на стажування? Це, напевно, було ще взимку, і десь до осені, до другого курсу, я таки потрапив на стажування. Я багато написував час від часу, раз у місяць, напевно. Мене вже знали.
– А що було потрібно зробити, щоб потрапити в стажери?
– Я просто заповнив заявку. У мене був свій ютуб-канал, маленький, на 20 підписників. Я просто їздив на матчі, якісь сюжети з них знімав. Потім просто згадували ці відео, під час того, як мене приймали на роботу. У мене було відео прикольне, коли питав: чи були в «Шахтаря» вболівальники на «Олімпійському», коли «гірники» проводили домашні поєдинки в Києві? І я там багато людей просто опитував, за кого вони прийшли вболівати на матчі «Шахтаря» з луганською «Зорею». І це відео так непогано набрало переглядів. Думаю, що саме тут мене вперше побачили.
Фактично Саша Мельниченко мені скинув посилання із заявкою про набір стажерів. Там проєкт називався «Ближче до ТБ» від «1+1 Медіа». Якщо зайти на сайт «плюсів», там і зараз дуже багато вакансій.
– А «Футбол Хаб» належить «1+1 Медіа», так?
– Фактично так. І я у жовтні 2021-го року потрапив через цю програму «Ближче до ТБ» на «Футбол Хаб». Першу співбесіду проводив головний редактор «Футбол Хаб» Олександр Золотогорський. Та й потім саме з ним найбільше спілкувався. А спочатку він мені різні питання ставив і по УПЛ питав, що я знав. Мені після цього майже відразу зателефонували й запросили на остаточну співбесіду до центрального офісу на Кирилівську, 27. Почав працювати й робити різні сюжети. Хоча зараз на них дивлюся – це жах якійсь.
Я ще тоді картавив і потім трохи працював із логопедом. А тоді довелося робити сюжет про олдскульний матч «Чорноморця» Григорчука проти «Шахтаря». Ох і важко було! Можливо, після цього прийшла думка позбавитися цієї вади. Хоча мені й говорили, що це своєрідна фішка.
– Коли ти почав відчувати впевненість у собі і коли тобі почали більше довіряти?
– Ми багато з Ігорем Цигаником знімали відео на соцмережі «Футбол Хабу». Я спочатку приходив як журналіст, який робить невеличкі сюжети. А потім вже почав працювати більше по соцмережах – робити невеличкі відео для Інстаграм, Фейсбук та ТікТок.
І в нас була така рубрика з Ігорем Цигаником, коли я ставив йому запитання. Це ми постійно знімали або до, або після «Циганик LIVE». Я його десь підловлював, і ми знімали відео на соцмережі. Ця рубрика існувала насправді десь рік. І після цього я вже запропонував виносити це окремо на Ютуб. Що вже можна робити як таку велику історію, тим більше, що людям це цікаво. Дуже багато питань у соцмережах було, де можна подивитися повну версію. Отже, ми вирішили знімати велику версію для Ютуб. Спочатку планували це робити для «Футбол Хабу», але все ж прийшли до думки про проєкт на окремому каналі.
– Взагалі, як працює ваша велика структура?
– «Футбол Хаб» зараз більше займається трансляціями матчів. Навіть не трансляціями, а більше оглядами матчів Української Прем’єр-Ліги, а також трансляціями поєдинків київського «Динамо», товариських ігор. Я ось нещодавно матч «Оболоні» коментував. А ще ми почали створювати канали. Першими рубриками були якраз та, де ми з Ігорем Цигаником обговорюємо різні матчі, а також «Часопис», де Ігор з Олексієм Корицьким занурювалися в історію кожного сезону українського футболу. Мені дуже подобається. Я, напевно, по два рази передивився кожен випуск. Ще «Футбольну школу» також робимо, де три молоді журналісти – я, Ілля Дудка та Олександр Мельниченко – пропонують теми для обговорення, а Ігор Циганик оцінює нас.
– То ти себе вже пробуєш і як коментатор?
– Так, потрохи намагаюся. Але ще відчуваю, що треба працювати, бо мені не вистачає темпу, щоб вести атаки вдало. Я в цілому в ефірі себе спокійно почуваю, це нормально, але треба ще швидше орієнтуватися.
– У ваших проєктах ви, молоді, більше виглядаєте на «підспівуванні» в Ігоря Циганика. Але ж він не може все пам’ятати. Іноді можна було б підправляти метра, коли він не може щось згадати?
– Взагалі в Ігоря Степановича феноменальна пам’ять. Та й передбачити хід його думки доволі важко. Ну в нас із початку приблизно така роль була, що там все одно 95 відсотків у ефірі Ігор. А ми ставимо питання, можливо, десь коригуємо, задаємо тон розмові, та все одно більше слухаємо. Але зараз вже майже рік цей канал існує, і ми вже так потрошечку-потрошечку намагаємося вставляти свої «п’ять копійок». Ну і сам Ігор каже, мовляв, давайте там щось і від себе розповідайте. І проєкт «Футбольна школа» нам дуже допомагає.
До «Часопису» Льоша дуже класно готується. Про той рік, про який йде мова, він майже все знає. Так само я готуюсь до матчів Єврокубків, збираю різну інформацію. Будемо робити висновки й, можливо, надавати свою позицію, яка може не співпадати з точкою зору Циганика.
– ось ми і підійшли до найцікавішого. До того, який він, Ігор Циганик?
– Він простий і дуже доступний. Зіркова хвороба – це не про нього. У нас стосунки не такі, як, умовно, у начальника та його підлеглих. Він, скоріше, дуже гарний вчитель, який поважає своїх учнів і прагне надати нам якомога більше знань і передати свій досвід. Він дуже багато знає, навчає нас, і мені дійсно пощастило опинитися серед учнів досвідченого професіонала. Ігор реально багато підказує, багато робить таких зауважень, після яких ти розумієш, що реально так буде краще.
Ось із останнього він нам казав, щоб ми більше давали, наприклад, інсайдів, щоб більше спілкувалися з живими людьми. Бо в мене все одно десь є не скажу, що блок, але мені складно спілкуватися з чужими людьми, складнувато подзвонити комусь і поговорити. Але зараз я починаю це робити все більше, більше, більше, розуміючи, що, чим більше спілкування з футбольними людьми, тим воно легше. І тим більше ти дізнаєшся, отримуєш багато інформації, і саме так люди стають справжніми журналістами. Тому реально я сприймаю Циганика як свого вчителя в журналістиці. Я по ньому бачу, що він дуже багато не тільки мені, а й загалом багатьом людям безкорисно допомагає. Він не чекає якоїсь вигоди взагалі, а просто допомагає, як добра та чуйна людина.
– Які його найкращі риси ти для себе відмітив би?
– Я би сказав, що головне – це неймовірна комунікабельність. Думаю, що Степанович може бути найкращим тамадою з усіх, кого я знаю. Він щирий та вміє гарно пожартувати, підняти настрій. Ігор дуже з багатьма людьми спілкується, з футбольними в тому числі, зі справжніми зірками. Та й у нефутбольному колі його дуже добре знають. Він такий, що люди можуть йому в будь-який час зателефонувати та довго з ним спілкуватися. Я також можу завжди подзвонити – спитати щось і попросити поради. Також Циганик може будь-який контакт надати, якщо це потрібно для справи.
Про його феноменальну пам’ять я вже казав. Я взагалі не знаю, чи готується він до «Часопису», чи тримає такий фантастичний обсяг інформації в голові. Якось колега робив сюжет про історичний матч «Карпат» і просто поставив відео на паузу. Там навіть важко щось було розібрати. І він каже: Степанович заходить, перший погляд на комп’ютер і каже: це ж матч «Карпат», в якому Володимир Шаран зробив дубль зі штрафних. Про матчі єврокубків можу сказати, що, коли ми разом дивимося, то він завжди робить якісь нотатки. А про свою пам’ять він каже, що то природне.
– Якийсь дуже позитивний Циганик виходить. Невже немає негативних рис характеру?
– Я якось спеціально не шукав. Та все ж мені здається, що він дуже запальний. Він буває занадто емоційним. Але колеги кажуть, що зараз Степанович став спокійнішим. А в минулому, коли він працював на проєкті «Про Футбол», там часом емоції били через край. Він міг прям голосно кричати й ругатися з кимось. А зараз я жодного разу не чув, щоб він кричав на когось. Хоча цей запальний характер також не можна зовсім вважати негативною рисою, адже саме ця емоційність і дозволила йому стати тим, ким він є. Та й взагалі я люблю емоційних людей, які горять справою, яку вони роблять.
– А він не розповідає, яка в нього місія на «Сніданку з 1+1»?
– Більше просвітницька. Все ж багато людей старшого віку ще дивляться телевізор. І там потрібно нагадувати, що спорт в нашій країні, попри жахливу війну, існує, розвивається та відволікає українців від страшенних проблем. І радість людям перемоги українських спортсменів приносять. Правда, не так часто, як би нам того хотілося. Ну й Циганик може своїм емоційним зарядом додати людям впевненості на цілий день.
– А те, що, як кажуть, власник медіахолдингу «1+1 Медіа» знаходиться не в зоні доступу, не вдарило по вас?
– Зсередини ми цього взагалі не відчули. Я, як ви розумієте, не особливо в курсі всіх економічних аспектів розвитку, але можу сказати, що зарплату нам платять вчасно.
– Ви на фіксованих ставках чи заробляєте від того, скільки зробите?
– Ні, оплата праці фіксована.
– Ти нічого не чув про те, чи дорікали Ігорю Циганику за те, що він ходив на судове засідання та підтримував Ігоря Коломойського?
– Ми не спілкувалися на цю тему. В коментарях хейтери, звісно, були, і немало. Але вони десь, може, тиждень щось писали. Та це не дуже вплинуло на рейтинги та популярність відео самого Ігоря Циганика. У нас відео зараз деякі набирають по 100 тисяч переглядів. Тож, я думаю, що багато людей рахуються з його думкою. Та й в плані іміджу на нього це не дуже вплинуло. В плані футбольної журналістики, я думаю, видно, що він, умовно кажучи, не заангажований. З ним, як і раніше, непросто прогулятися Києвом, адже дуже багато людей хочуть поспілкуватися та зробити спільне фото.
– А як у вас ставляться до конкуренції з боку інших спортивних та футбольних блогерів і на що ви робите головні акценти?
– У нас немає такого, що ми з кимось дуже сильно конкуруємо. Я жодного разу за весь час не чув, що у нас порівнювали кількість переглядів із кимось. Є «Футбол Хаб», яким ми разом займаємося. Є «Профутбол діджитал», яким займається Володимир Звєров. І ще в нього також власний проєкт «Звєров про футбол». Ось на Володимира можна рівнятися в плані якісної журналістики, ексклюзивних інтерв’ю та підходу до власної роботи. Він багато матчів відвідує, багато інтерв’ю записує й популяризує не тільки УПЛ, а ще й Першу лігу. А моя основна робота зараз – це соцмережі «Футбол Хаба» та відеоконтент. Тут зазначу, що «Футбол Хаб» – це окремий ютуб-канал. Він просто найбільший, там майже 700 тисяч підписників. Ну і свої соцмережі. У нас на Інстаграмі більше 80 тисяч підписників, на Тіктоці – близько 50 тисяч, на Фейсбуці – майже 250 тисяч. Ось я знімаю відео в короткій формі на соцмережі. Це пошук ідей якихось, ексклюзивів, якихось тем, які я можу зняти, плюс монтую ці відео і викладаю.
– І редакторської правки ніякої нема, тобто редактор не переглядає, як на телебаченні?
– На соцмережі – ні. Іноді, коли я не впевнений у відео, буває, закидаю в чат, де є багато людей, які можуть мені щось підказати. Фейсбук просто і соцмережі загалом – це дуже примхлива штука, вони можуть заблокувати відео за найменший косяк.
–Все ж таки, ти журналіст чи блогер?
– Я прагну більше бути журналістом, ніж блогером. Мені подобається працювати більше з пошуком ексклюзивів. Я, напевно, на початку, коли тільки починав, був більше блогером і хотів бути більше блогером. Та зараз вже розумію, що мені хочеться шукати ексклюзиви, мені хочеться спілкуватися з людьми. Блогерство для мене — це, по-перше, робити все для того, щоб було найбільше переглядів, лайків, підписників. Можна умовно зробити 20 сюжетів про Мудрика, особливо не заморочуючись з достовірністю інформації. Тут ціль виправдовує засоби. У справжній журналістиці так не можна. Для мене журналістика — це відповідальність. І в мене з’явилося більше відповідальності. Це, напевно, найважливіше.
– Перейдемо до останнього. Як ти сприймаєш нинішній рівень розвитку українського футболу? Чому ми так низько впали?
– Звісно, війна – це найочевидніше і перше. Війна призвела до відтоку якісних легіонерів. Від цього рівень УПЛ знизився. Найгірше, як для мене, – це навіть не відтік легіонерів. Тому що закінчиться війна, знову зайдуть гроші в український футбол, і відразу ці легіонери повернуться. Для мене найгірше, що виїхало ціле покоління юних українських футболістів. Діти років по 12, 13, 14 всі повиїжджали з українського футболу. І от зараз треба їх вишукувати по різних країнах, тому що вони зараз хто де, по всьому світі, по Португаліях, Іспаніях тощо. І от цих футболістів треба вишукувати, щоб далі український футбол міг розвиватися. Якщо зараз оцінювати, то, звичайно, ми дуже-дуже низько. Зараз важко сказати, коли ми знову побачимо українського чемпіона в Лізі чемпіонів, та й перспективи національної збірної туманні. Я сподіваюся, що це буде йти на покращення, але на суттєве покращення, поки не завершиться війна, розраховувати не варто.
– Ну що, ми дійшли до завершення, наостанок – короткий бліц. Пеле чи Марадона?
– Марадона.
– Мессі чи Роналду?
– Мессі.
– П’ятов чи Шовковський?
– Складно. П’ятов з рідного міста, а Шовковський – це легенда «Динамо», за яке вболіваю з дитинства. Тому 50 на 50, якщо дозволите
– Коноплянка чи Мудрик?
– Коноплянка, сто відсотків.
– «Динамо» чи «Шахтар»?
– «Динамо». Це історія, це реально історія українського футболу.
– І останнє запитання: збірна України потрапить на чемпіонат світу?
– Я дуже хочу вірити, але, на жаль, більше ні, ніж так.
– Щиро дякую. Слава Україні!
– І вам дякую. Героям Слава! І величезна подяка ЗСУ за можливість навіть ось так щиро та відверто з вами спілкуватися.
P.S. Повну версію інтерв’ю з Максимом Краснощоковим, де ми провели невеличку футбольну школу, стосовно знань мого співрозмовника про вихованців кіровоградського футболу та досягнень гравців «Зірки», ви можете переглянути на Ютуб-каналі «Студія 2U».
Максим Краснощоков: про Циганика, журналістику, футбол та власний шлях