Пост у Фейсбуці, який трапився уранці першим, був вельми змістовним: «Щось зарано цього року коти галасувати почали! Зайнятися їм нічим». Ну ні, котам якраз є чим зайнятися, незважаючи на лютий. Коли їм робити нічого, вони, в точній відповідності до відомого прислів’я, вважають за краще проводити довгі гігієнічні процедури. На відміну від людей.
Оскільки ми в «УЦ» якось пропустили День усіх закоханих, то почну з нього.
14 лютого під час святкового концерту в київській школі № 309 учні показали міні-виставу, в якій фігурував військовослужбовець ТЦК: за сюжетом сценки його зухвало побив цивільний. У відповідь на шквал обурення в соціальних мережах, у якому взяв участь сам міністр освіти Оксен Лісовий, директорка школи Ольга Тимошенко заявила, що це була імпровізація, яку школярі додали до сценарію без узгодження з педагогами.
«Ми вже провели службове розслідування, зібрали пояснення від усіх причетних і поінформували відповідні органи», – написала у Фейсбуці директорка. Також Ольга Тимошенко написала, що в школі вже запланували «виховні заходи» для учнів. Зокрема й «розмови з військовими» та «цикл уроків з медіаграмотності».
Жах, звісно, але не жах-жах-жах. Діти, а вони ще діти, незважаючи на явну статевозрілість, не вчинили нічого злочинного – вони просто найточніше дзеркало суспільства. Що бачать, що чують, те й повторюють у своїй інтерпретації. Чи гадаєте, вони не чули слова «бусифікація»? А бабусі-директрисі треба було не звалювати все на учнів (вони це оцінять і запам’ятають, будьте певні), а разом із міністром Лісовим за три роки війни впровадити в школах програму, яка передбачала б і «розмови з військовими», і «цикл уроків із медіаграмотності». Хоча, вважаю, якось дивно, що серед старшокласників не знайшлося нікого, хто сказав би друзям: «Бро, це крінж».
Колись ще до війни побачив смішну мініатюру у «Вечірньому кварталі». Сюжет банальний: дівчина приводить познайомити з татом свого хлопця. Але не одного, а типу з конем. З палицею з головою коня. Хлопець із нього практично не злазить. Тато – в шоці.
Чесно скажу, думав, це жарт, який цілком придумали «кварталівці». Виявилося, ні. Просвітили мене, темного, студенти Кропивницького аграрного коледжу, які нещодавно взяли участь у перших в області змаганнях із хобіхорсингу.
З’ясувалося, що хобіхорсинг – це вид спорту, де спортсмени імітують рухи коня і жокея. Роль коня виконує дерев’яна палиця з кінською головою. Не повірите, тут усе серйозно, як у кінному спорті: є представлення учасника і коня, вигулювання і подолання перешкод.
Нашому поколінню, яке виросло на традиційних видах спорту й досі зберігає їм вірність, оцінити задоволення від вигулювання коня на паличці важко. Цей хобіхорсинг здається нам таким же неприродним, як змагання чоловіків з художньої гімнастики. Але – аби дитя не плакало, а, судячи з відео, учасники, коні та судді змагань залишилися дуже задоволеними.
Гадаю, після такої розминки керівництво аграрного коледжу вже може організувати екскурсію до реабілітаційного центру Hippos на Лісопарковій, де студенти та викладачі покатаються на справжніх конях, а заразом засвоять основні навички догляду за живими, а не за дерев’яними «снарядами». Аграрникам це тільки на користь.
Ще один привід для бурі в склянці – реклама жіночої спідньої білизни, яку власники такого необхідного товару посміли розмістити на фасаді магазину якраз навпроти будівлі Кропивницької міськради. От на що сподівалися безсоромні комерсанти? На почуття прекрасного у ревнителів моральності? На те, що чиновники і чиновниці теж носять труси? Чи на те, що суворі диванні експерти мають дещицю почуття гумору або бодай розуміння, що в них цього почуття немає? На жаль, із самооцінкою й не таке трапляється.
От у мене, наприклад, абсолютно немає впевненості, що можу бути експертом з етики. Тому не маю морального права лізти до інших людей зі своїми цінними вказівками і користуюся принципами, які мені навіяли батьки, а також прикладами з літературних творів. Найчастіше згадую чудового Ярослава Гашека, який неодноразово повторював, що природне не може бути ганебним. А заодно цитую післямову до першої частини «Пригод бравого солдата Швейка», в якій є забійне визначення ханжів: «На людях вони завжди непримиренні борці за культуру, а самі з величезним задоволенням ходять до громадських вбиралень і читають паскудні написи на стінах».
Загалом у цій історії більше смішного, ніж серйозного. Звісно, погано, що вивіскою прикрили пам’ятну дошку хорошого художника Домашина, але це легко можна було б виправити. І, знаючи нащадка художника, припускаю: сам Майстер над цією історією тільки б посміявся.
Ну ось, пригріло сонечко, і за вікном знову кричать коти. Хоч ці ділом зайняті…
Solo серця в тональності оксамиту