«Па, все нормально, ми – на Донеччині. Ворог – фейковий»

«Коли ми з матір’ю почули від Вадика, що хоче після строкової підписати контракт і служити у десантно-штурмовій бригаді, відмовляли його. Не послухався. Йому подобалося служити десантником, стрибати з вертольота. І ми раділи, що Вадик знайшов призначення в житті», – каже житель Гайворона Олексій Сметанський, син якого, Вадим Сметанський, загинув 26-річним у перші дні великої війни, посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Олексію важко згадувати про Вадима. На початку розмови висловлюється короткими реченнями.

– Ми – звичайні люди. Я тепер – пенсіонер. Працював раніше водієм, на залізниці. Дружина, Катерина, померла чотири роки тому. Вадик – наша друга дитина. Народився 10 грудня 1995 року. Старший син, Олександр, – 1983-го. Різниця – 12 років.

– Розкажіть про ваших хлопців.

– Хороші хлопці. Старший захищав молодшого у дитинстві.

– Ви балували їх?

 – Все, що треба дітям, вони мали. І велосипеди, і все. Ми возили їх до моря в Одесу. Обидва сини тягнулися до спорту.

– В кого вдалися?

 – В мене. Свого часу і на лижах ходив, і кроси бігав. Для синів почепив перекладину в квартирі, вони підтягувалися. На 14-річчя ми подарували Вадику комп’ютер, він щасливий був. Старший після технікуму влаштувався в Києві, працював на автомийці. Молодший, закінчивши Гайворонський політехнічний коледж, приєднався до нього. Разом працювали. Там, у Києві, й мешкали. Приїздили додому погостювати.

– Мабуть, з такої нагоди ваша дружина готувала їхні улюблені страви.

– Аякже. Обов’язково – холодець. А головна страва в нашій сім’ї – борщ. І Вадик скучав за маминим борщем.

– В довідці, опублікованій на сайті Гайворонської міської ради, повідомляється, що 2019 року Вадима призвали на строкову військову службу, що проходив її у Житомирі, потім уклав контракт, служив у 80-тій Галицькій десантно-штурмовій бригаді.

– Так і було. Ми до Вадика у Житомир їздили. Коли почули, що хоче після строкової підписати контракт і служити у десантно-штурмовій бригаді, відмовляли його. Не послухався. Йому подобалося служити десантником, стрибати з вертольота. І ми раділи, що Вадик знайшов призначення в житті.

– Вашої дружини не стало…

– 28 грудня 2020 року. Старший син був тут, а Вадика відпустили зі служби на похорон. Згодом його відпустили ще раз, на сорок днів. Пожурилися утрьох, і Вадик повернувся в частину.

– Пам’ятаєте день, коли почалася велика війна? Ви зателефонували Вадимові чи він вам?

– Перед тим, 22 лютого, Вадик зателефонував мені, поздоровив з днем народження. 24 числа телефоную йому: «Як там у тебе?» А Вадик: «Па, все нормально, ми – на Донеччині. Ворог – фейковий». Це син так заспокоював мене, мовляв, нічого страшного. Потім іще телефонував. Казав, усе в нього нормально.

– В офіційній довідці зазначається, що Вадим Сметанський загинув 26 лютого 2022 року у бою в місті Бучі Київської області. Ви про це дізналися від кого?

– Повідомило його командування. Спочатку сказало, що він зник безвісти. Я телефонував його командиру, хлопцям з підрозділу. Один з хлопців розповів: «Ми того дня пересувалися Бучею на машині, почався обстріл. Вадим першим вискочив, за ним – інші. Після того не бачив його». Я намагався дізнатися, що сталося з Вадимом. Мені відповідали, що зник безвісти. Аж у квітні сказали, що загинув 26 лютого, що його одразу й поховано в Бучі. 15 квітня 2022 року перепоховали в Гайвороні. З почестями, як героя. 8 червня того ж року вийшов президентський указ про нагородження Вадима орденом «За мужність» третього ступеня. «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету»… Бережу і орден, і його речі. На кладовище ходжу. Спочатку до нього, потім до дружини, вона недалеко похована. 26 лютого покличу людей на поминки. Вадикові друзі теж прийдуть.