«Хочу відійти з чистою совістю»

Минуло 40 днів з дня смерті «батька» ансамблю «Ятрань» Анатолія Кривохижі. Галерист Микола Цуканов, який дружив з Майстром, підтримував його, виконав обіцянку – відкрив лист, який Анатолій Михайлович написав ще у 2017 році, передав Цуканову і наказав відкрити лише після його відходу у вічність. Наказ виконано.

Лист об’ємний. Починається словами, виведеними в заголовок цієї статті. Текст набрано на комп’ютері. Змістовно, послідовно, з витриманою хронологією та згаданими іменами та прізвищами. Опублікувати все не видається можливим, принаймні поки що. Пропонуємо уривки з листа нашого А.К.

«Ще до Америки, коли мене висунули на Шевченківську премію, завкафедрою хореографії тоді ще інституту культури К.Ю. Василенко зібрав київських балетмейстерів, і за чаркою вони підписали листа, після якого я не отримав премію. Головне в цій події не моя образа, бо тих підписантів вже давно немає, а те, що один з них – Олександр Бердовський – перед смертю подзвонив мені і вибачився за свій вчинок. Його, як він сказав, багато років мучила совість. Щоб відійти з чистою совістю, я теж хочу внести ясність у причинність подій, про які я мовчав багато років, які стали початком кінця Заслуженого ансамблю танцю України “Ятрань”».

Анатолій Михайлович детально описує події, пов’язані з гастролями ансамблю в США. Спогади починаються словами: «Я й сьогодні не дуже вірю в те, що Ігор Мойсеєв з добрих намірів хотів допомогти нам вийти на міжнародний рівень американськими гастролями. В Києві теж не були в захопленні від прийнятого Держконцертом у Москві рішення».

Вже на стадії підготовки до гастролей виникли перешкоди та труднощі. Заміна деяких виконавців, прикріплення до колективу партійного функціонера та представника КДБ. Виступ у Нью-Йорку спочатку збірної групи «Естрада-77», який розгромили в пресі та відмовили у продовженні гастролей. «Раптово захворіли» два виконавці, яких дали на заміну, але «Ятрань» без них показує програму у великому залі «Радіо-сіті».

«Новий день почався зі статті у “Нью-Йорк Таймс”, де нас визнавали кращими у порівнянні з ансамблями Мойсеєва та Вірського, бо наша програма була більш природна. Нас залишили на три місяці, комбінуючи маршрути».

Кривохижа пише, що без його відома «функціонери» чомусь почали репетиції оркестру з іншим вокалістом – «на випадок хвороби основної солістки». І далі: «Ми з баяністом та парою виконавців показали місцевим хореографам вправи нашого уроку. Вже наступного дня я мав розмову з представником посольства, який терміново прибув з Вашингтону».

«В колективі нагніталася напруженість», – пише Анатолій Михайлович і згадує, через що довелося пройти йому і колективу під час гастролей. Підозри, наклепи, звинувачення, «замовник зриву гастролей залишився невідомим».

«Вдома – комісія обкому партії, викликаються люди, пишуться пояснення. Загальні збори ансамблю, з колективу вигнали трьох людей. Залишились ті, хто з успіхом провели гастролі та дали колективу світове визнання, але змушені були роками терпіти сором та приниження через непорядність своїх колег та наперед сплановані для нас страшні випробування.

Деякий час привозили з Москви імпресаріо, які дивилися нас на Канаду, Японію, Австралію. Дивилися нас, а їхали інші. Не дивлячись на підтримку мене обласним керівниц­твом, я чекав неприємності кожного дня. Провокаційні листи, дзвінки серед ночі, постійне стеження за мною під час роботи у Києві та Москві. Все закінчилося тим, що мені порадили залишити “Ятрань” та перейти на роботу до філармонії.

Нова робота починалася важко, бо я не міг забути те, на що було потрачено тридцять років життя. Зрадили мене мої вихованці, серед яких не знайшлося тих, кого б мучила совість, як Бердовського».

Майстер згадує роботу у філармонії – непросту і безрадісну: «Дивуюся, як я міг витримати протягом десяти років ті страшні умови». Дякує Анатолю Короткову, який запросив його викладати на кафедру хореографічних дисциплін. Розповідає про свою книжку «Мистецтво балетмейстера», про створення музею історії хореографії. Висловлює надію на Цуканова щодо видання фотоальбому «Ятрань».

І наостанок: «Я ніколи не претендував на якусь винятковість у своїй творчій роботі і житті. Але хочу, аби колись закінчилася інерція незрозумілої підозри до мене, яка почалася після визнання мене в Америці. Я не збираюся робити якісь висновки, бо все вже в минулому, і виправляти щось вже пізно та і нема з ким. Тим живим, хто був причетним до цих злодіянь, – Бог суддя. Все викладене є правдою, як на сповіді, аби не брати гріха на душу та відійти з чистою совістю, залишивши людям все добре, що зроблене мною».