Колись квітуче місто на березі моря – наше, українське. Постраждале, майже знищене, якось виживає під окупантами. Як саме, нам розповіла уродженка Маріуполя Катерина.
– У рідному місті я жила до 2012 року, коли поїхала на навчання до Одеси. Там залишилася працювати. По кілька разів на рік їздила до рідних. Останнього разу була у відпустці в січні 2022 року, напередодні великої війни. 24 лютого танки з Одеси поїхали на схід. Було тривожно, страшно.
Мама зі своєю сестрою на той час були на відпочинку в Карпатах. Одразу вирушили додому, бо в Маріуполі залишалися діти. На місці вони були 27 лютого. Дорога була важкою: поїзд доїхав до якось села, зупинився, пасажирам об’явили, що далі не поїдуть – місто закрите. Знайшли перевізників, заплатили купу грошей і потрапили в місто.
Ми всі жили на лівому березі, він був відрізаний від правого і від центру. Знайомі, які працювали на іншому березі, вже 22 лютого не могли потрапити додому. Зв’язку не було, лише на початку березня мені сусіди написали повідомлення, що з мамою і братом все добре, і що вони в центрі міста. Виявилося, що вони переїхали до знайомих, бо там було трішки спокійніше.
У місті була вишка, біля якої можна було спіймати зв’язок, туди всі йшли, щоб зателефонувати рідним. І мама мені зателефонувала. Говорила, що по місту летить звідусіль. Потім вже розповіла, що води, світла, газу не було. Готували надворі. Збирали дощ, топили сніг. Іноді привозили щось з продуктів, і були величезні черги з п’ятої ранку. Гроші не ходили, валютою були цигарки або їжа. Цигарки можна було поміняти навіть на масло, рибу чи м’ясо. Щоб вижити, люди зламували магазини, склади, брали продукти та цигарки.
Мама чомусь не перегнала свою машину на парковку, по якій був приліт, тому її маленький автомобіль уцілів. Коридорів, щоб виїхати, не було. Неодноразово оголошували, що влаштують коридор, люди збиралися біля драмтеатру, і одразу був приліт. Загиблих ховали у дворах.
Українські військові допомагали цивільному населенню, привозили їжу, воду. А деякі місцеві чоловіки вели себе, м’яко кажучи, не чемно. Коли всі бігли в укриття, могли відштовхнути жінок та дітей, щоб першими сховатися. Було таке, що відбирали продукти на вулиці, у моєї подруги цукор відібрали.
15 березня був такий артобстріл, що постав вибір: або виїжджати і врятуватися, або загинути в місті. Мама вирішила рятуватися. В «Шевролє» помістилися моя тьотя, брат, бабуся, собака, пара ковдр. За кермом мама. Їхали, в чому були. В той день мама зателефонувала, ридала через те, що не може забрати молодшу дочку, мою сестру. Сильно гатили по місту, рішення треба було приймати терміново. Доїхати до сестри мама вже не могла, тому вирішила рятувати родину, що вже в машині. За три години після того, як мама виїхала з міста, мені зателефонувала сестра і повідомила, що вона з друзями також виїхала.
Їхали до Бердянська. Дорогою люди виносили їжу, теплі речі, передавали у вікна автомобілів. Але були проблеми з бензином. Його не було. Якщо був, продавали і по сто, і по тисячу доларів за п’ятилітрову каністру. Банківські карти не працювали, лише готівка. Їхали трасою смерті. Треба було їхати колесо в колесо, трішки вбік – вибух, тому що все заміновано. Були такі, що підривалися, бо обганяли колону. Ще й рашисти колону з «градів» поливали.
Моїй родині пощастило. В Бердянську зупинилися в центрі для біженців. Там відбулося возз’єднання сім’ї – якраз сестра під’їхала. Далі поїхали в Запоріжжя. А потім я сказала, щоб їхали в Кропивницький, де моя подруга надала свій будинок. Потім сюди приїхала я, і моя родина більш-менш видохнула. Хоча бабуся взагалі не виходила з будинку – боялася. У сестри досі панічні атаки. Брат почав заїкатися.
Зараз мама в Дніпрі, сестра в Києві, брат в Одесі. Бабуся повернулася в Маріуполь. Ми не змогли переконати 75-річну людину залишитися тут. Родичі, які там залишилися, в тому числі з Донецька, переконали її, що все спокійно, можна жити. А ще казали, що у тих, хто не повернеться до Маріуполя, будуть забирати квартири, що вціліли. Одним з її доводів було «якщо вмирати, то в своєму ліжку», і вона поїхала.
Так, це правда: якщо немає господаря квартири, її визнають безхозною і забирають. Щоб підтвердити право власності на житло, треба мати російський паспорт. Дивно, але український при цьому не забирають. Щодо заповіту кажуть, що не можна його зробити на іноземного громадянина, тобто на українця.
У місті повідкривали магазини, щоправда дали їм назви російських торговельних мереж. Місцеві працюють на будівництві, але їм не завжди платять, і свої права ніхто не відстоює, і ніхто їх не захищає. З розповідей знайомих, в місті повністю замінили систему опалення. Заходили в кожну квартиру, зрізали батареї, ставили нові. Замінили пошкоджені склопакети. Поновили газопостачання, встановили лічильники.
Росіяни хваляться, що побудували новий мікрорайон. Тільки забувають сказати, що він за межею міста. Приїхало багато кавказців, які намагаються там асимілюватися. Мати мого знайомого жила в будинку з видом на море. Будинок було пошкоджено, її переселили у новобудову, а там, на місці її колишнього житла, будують нове, тільки під продаж. Росіяни масово це купляють.
Ще розповідали, що з розбитого драмтеатру не діставали тіла. Закрили ширмою, залили якоюсь хімією, а потім бетоном. На багатьох дуже впливає російська пропаганда, це помітно. Бояться казати, чи добре їм під окупацією, чи очікують на наших. Кажуть, що зараз обстрілів немає, а я знаю, що багато хто дістає зі схованок українські паспорти.
Музей воєнного дитинства