«Ми його так виховали»

«Не знаю, як жити далі», – каже кропивничанка Лариса Іванова, мати загиблого на війні Дениса Іванова. Вона ще не отямилася від втрати, згадувати про сина їй дуже тяжко. І мовчати не може – бо вважає, що із Денисом несправедливо повелося військове начальство.

Перед тим, як завітати в редакцію «УЦ», пані Лариса мала зустріч з колегами загиблого сина із заводу «Ельворті».

– Розпитую людей, з якими знався Денис. Збираю спогади. В 35-й школі, де він навчався, хочуть створити стенд про нього.

Далі Лариса Іванова розповідає про єдиного сина, загиблого 43-річним.

– Хворобливий був змалку. До восьми років – на суворій дієті: ні м’яса, ні риби, ні хліба, тільки овочі й фрукти. Ми тоді в центрі міста мешкали, Дениску влаштували в дитсадок на Луначарського. Інші діти плачуть, не хочуть в дитсадок, а нашому там подобалося. Спокійний, тихий. До четвертого класу навчався в 24-й школі. Коли отримали квартиру на Жадова, Денис перейшов у 35-ту школу. Ми його так виховали: битися не можна, треба бути ввічливим. Потім виявилося, що доброму, чуйному – нелегко в дорослому житті. Після восьмого класу Денис вступив в ПТУ №2, вивчився на столяра. Згодом закінчив зварницькі курси, працював зварником на місцевих підприємствах, останнім часом – на заводі «Ельворті». Син мені нічого не розказував про роботу. Скритний, все в собі тримав. Мабуть, робота вдавалася, бо йому на «Ельворті» присвоїли четвертий розряд газозварника. Заочно закінчив університет «Україна», спеціальність – менеджмент. Зустрічався з дівчиною, але розписатися не встигли. А мені так хотілося поняньчити внуків! Син мав намір змінити роботу, бо турбував хребет, ще й хвороба щитовидної залози виявилася під час профогляду. У грудні 2022 року мав пройти чергове медичне обстеження у Кропивницькому. Не встиг – мобілізували.

Звісно, мати пам’ятає в деталях, як це сталося.

– 30 листопада 2022 року заводський відділ кадрів направив у військкомат Дениса і ще трьох. Денис наступного дня пішов туди, а я чекаю вдома. Минуло дві години, дзвоню: «Синок, ти як?» – «Мамо, вже пройшов комісію, завтра – відправка». – «А ти показував результати МРТ спини? Казав, що тебе на строкову службу не взяли як непридатного?» – «Уже придатний». Прийшов додому, скупилися, зібрали речі. Наступного дня його відправили в Камянець-Подільський. Четвертого січня поїхала до нього. Винайняла номер в готелі, щоб побути із сином хоча б день. А його відпустили тільки на три години. Був напружений, скутий. І трьох годин не пробув, поспішив на службу: «Не хочу підводити командира». З Кам’янця їх відправляли в піхоту, в протитанкові частини і ще кудись. Денис вибрав протитанкові. «В піхоті не потягну», – сказав. Наприкінці того ж січня його відправили в Куп’янськ Харківської області. Служив у гранатометному взводі старшим навідником, їхня зброя – протитанковий ракетний комплекс «Фагот». Між виходами на нуль мешкали в хаті.

За словами Лариси Іванової, до літа 2024 року вона не чула від Дениса й слова про те, що йому важко. Про тяжкі бої на харківському напрямку фронту читала в Інтернеті. У жовтні 2023 року син сказав, що його нагороджено медаллю «За оборону рідної держави». У квітні 2024 – ще одна медаль, «Незламним героям російсько-української війни».

– Я його питала: «За що тебе нагороджують?» А він: «Мамо, я тихіший води, нижчий трави. Що наказують, те й роблю». Гадаю, було за що його нагородити. У лютому 2024 року йому дали відпустку, приїхав додому. Про війну не розповідав. Казав: «Мамо, все буде добре». Війна не зробила його ні нахабним, ні злим. Як був добряком, так і залишився. І про свої перші дві контузії приховав від начальства, тільки хлопці знали, з якими він на позиції був. Вважав, що йому ще пощастило: іншим руки-ноги повідривало. Після третьої контузії Дениса відправили в лікарню, ненадовго. І почалося: панічні атаки, депресії, загострення хвороби щитовидної, болі в хребті…

Лариса Іванова розповідає, що з літа 2024 року сина декілька разів відпускали в Харків, де він проходив обстеження в цивільних медичних закладах. Діагнози цивільних лікарів були невтішними: зоб щитовидної залози за три місяці перетворився на аденому, працездатність правої руки – 25 відсотків, лівої – 50, ще й грижі хребта. Та, за словами матері, Денисове начальство не звертало на це уваги. Мовляв, не один він хворий воює. І продовжило залучати його до бойових завдань. Адже взвод значно поменшав: ті загинули, ті не повернулися з відпусток. І Денис терпів, болі в спині глушив диклоберлом.

– 24 грудня 2024 року Денису нарешті присвоїли статус УБД, він ледве добився цього. 27 грудня він показав командиру висновок про те, що потребує видалення щитовидної залози, що операцію призначено на 12 січня. Командир відповів: «До дванадцятого повернешся». І відправив його 29 грудня на позицію. Денис знав, в яке пекло йде. І не повернувся.

Про обставини загибелі сина Ларисі Івановій відомо небагато.

– Написали, що загинув 16 січня 2025 року поблизу населеного пункту Першотравневого Куп’янського району. Вибухова травма. Міна влучила в їхній «Фагот».

Того ж місяця старшого солдата Дениса Іванова з почестями поховали в Кропивницькому. Пані Лариса каже, що на прощанні не було нікого з частини, де служив син, а після похорону з нею припинили спілкуватися його командири. А вона хоче, щоб вони відповіли за незаконне, на її думку, позбавлення її сина лікування. Уже звернулася до Лубінця, парламентського уповноваженого з прав людини.

– Як не збожеволію, доведу справу до кінця.

Такі її теперішні клопоти. Зустрічається з адвокатом, відвідує ТЦК, телефонує в різні установи, збирає матеріал для шкільного стенду. Двічі на тиждень провідує синову могилу.

– Постою, роздам цукерки, поплачу.