«Свєта, якби я був двохсотий, тобі уже сказали б»

На початку розмови він попросив не називати в газеті його прізвище. «Достатньо буде військового псевдо – Батя», – сказав. Отже, знайомтеся: Батя, кропивничанин, вік – 60 років. У перші дні великої війни повернувся з-за кордону, де працював протягом кількох років. Маючи офіцерське звання, воював рядовим, зазнав тяжкого поранення. Нині повертається до цивільного життя, і тут його дещо дратує.

– Про початок повномасштабної агресії я дізнався з телеканалу «Дождь» – в новинах показали, як росіяни бомбили Київ, – пам’ятає Батя. – Одразу вирішив повертатися додому, захищати батьківщину. Я ж – офіцер, служив в СБУ. Зателефонував дружині в Кропивницький: «Свєта, їдь з дітьми сюди». «Подумаю», – пообіцяла. Невдовзі перетелефонувала: «Не поїду. І ти сюди не їдь, залишайся там». Не хотів засмучувати її, сказав, що залишаюся, а сам почав збиратися. Їхав сюди ще з двома знайомими. Прикордонники на пункті пропуску дивувалися з нас, адже більшість рухалася в протилежному напрямку. Приїхав додому, дружина питає: «Ти навіщо повернувся? Роботу шукатимеш?» – «Воюватиму». Світлана мене підтримала. Намагався знайти вдома свій військовий квиток офіцера запасу, його мені у дев’яностих роках видали як тодішньому співробітнику СБУ. Там вказане моє військове звання – капітан. Але знайти документ не вдалося, і я звернувся в управління СБУ, щоб видали підтвердження того, що я – офіцер. Але у зв’язку з війною архів управління СБУ вивезли в інше місце, і мені не дали ніякого підтвердження. Пішов у військкомат, попросив, щоб мобілізували. «Вам же 57 років», – сказали там. «Та я ще нормально почуваюся», – запевнив. Відомостей про моє офіцерське звання у військкоматі не знайшлося (бо в СБУ – свій військовий облік), зате знайшлася картка про строкову службу в Радянській армії, де значуся рядовим. У травні того ж року, після проходження ВЛК і визнання придатним, мене зарахували рядовим в резервну роту мотопіхотної бригади. Через тиждень перевели в бойовий батальйон, на Донеччину. Воював у Пісках, де мене й поранило.

– Це околиця Донецька, дачне селище, – пояснює Батя. – Гарні двоповерхові будиночки, залишені хазяями. Небідні люди мешкали. Поодаль – руїни аеропорту, терикон. Між бойовими виходами ми мешкали в підвалі житлового будинку. 30 чи 31 липня теж готувалися до виходу. Уранці сидимо за столом, чекали наказу. О десятій пі…ри почали масований обстріл. Так лупили з мінометів, з артилерії, з танків, що ми не могли вийти з укриття. Прилетіло і до нас. Вибухнуло, курява. Сержант гукає: «Хто трьохсотий, підніміть руку!» Бачу: у хлопця поряд – кров з плеча. «Ти трьохсотий», – кажу. І відчуваю тепло в своєму боку. Рукою мацаю – кров. Сержант каже мені: «Лягай». Наклав мені на рану гель американський, який зупиняє кровотечу. Протягом трьох годин нас не могли евакуювати. Нарешті приїхали медики, надали нам, пораненим, допомогу, яка в їхніх силах. Я і ще один – з осколками, ще двох контузило. Правильніше сказати, контузило усіх, але кожен переніс це по-своєму. Я, наприклад, не став скаржитися. У нас, поранених, забрали автомати й броники і повели до мотолиги (МТЛБ, легкий бронетранспортер. – В.К.). Під дією знеболювального я метрів з п’ятнадцять самостійно пройшов до мотолиги. Повезли нас у Покровськ, у госпіталь. Отямився – з живота стирчать трубочки. Розмовляти не міг. Згодом заговорив, але ще не ходив – возили у візку. Виявилося, мене прооперували, але осколка, який ударився в таз і пішов униз, не вийняли. Хірург пояснив: не ризикнули застосувати додатковий наркоз, та й кровотеча була сильна, ледве зупинили. З Покровська мене відправили в лікарню у Дніпрі. Звідти зателефонував дружині, про своє поранення не став розказувати. Світлана працює в лікарні у Кропивницькому. Розповіла мені, що до них мають привезти поранених з Дніпра. І от мене привезли в цю лікарню. Телефоную: «Свєта, зайди в 23-тю палату, там мій товариш». Вона заходить і бачить мене. «Чому не сказав?» – «А навіщо? Ти кинула б усе і поїхала до мене в Дніпро, а тебе не пустили б до мене. Живий, і добре. Свєта, якби я був двохсотий, тобі уже сказали б». Отака зустріч.

У лікарні я просив, щоб дістали осколок. Лікарі сказали, немає потреби. Мовляв, осколок закапсулюється, все буде добре. Далі – реабілітація, тридцять діб. Але в животі відчувався осколок. Пройду метрів з п’ятнадцять і втомлююся. Гадав, саме мине.

У вересні того ж 2022 року мене відправили в частину, в роту вогневої підтримки. Одягаю броник і більше п’яти хвилин витримати не можу – слабкість, в піт кидає. Кажу командирові: важко воювати з осколком в животі. Направили мене в покровський госпіталь. Там молодий лікар вислухав і каже: «Та ви косите!» Я розсердився: «Клич хірурга, який мене оперував!» Прибіг той хірург, підтвердив, що в мене в животі осколок. Вийняти його в покровському госпіталі не ризикнули, направили в цивільну лікарню. У жовтні прооперували, під місцевим наркозом. Чую: щось дзенькнуло. Отже, дістали осколок. Не хотіли мені віддавати, та я наполіг. Тиждень провів у лікарні, далі була реабілітація в пансіонаті у Дніпропетровській області.

Батя каже, що в лікарнях під час війни надивився багато горя.

– Одному руку, іншому ногу відірвало, а вони бадьоряться: нічого страшного, протез поставлять – можна жити далі нормально. Деякі після контузій заїкаються, а списуватися не хочуть, повертаються на службу. «Що вдома робитиму?» – кажуть. Мабуть, не всім роботодавцям каліки й потрібні. А персонал у госпіталях, лікарнях до військових дуже уважний.

Після реабілітації я повернувся на службу. Брав участь у боях у Вугледарі, у Часовому Ярі. Легше, ніж з осколком у животі, але поранення давалося взнаки. Особливо коли тягнеш на собі рюкзак з харчами і водою, спальник, боєкомплект, усього – кілограмів з п’ятдесят. Наприкінці 2022 року нас вивели на ротацію і кожному дали по п’ять днів відпустки, неофіційної. Приїхав додому, в Кропивницький. Саме матері стало зле. Примчав зранку до неї, каже: в грудях пече. Зрозумів: інфаркт. В швидку телефоную, не можу додзвонитися. «Вези її в лікарню!» – каже дружина. Беру матір на руки, несу до машини. В мене на руках померла. Поховали, і знову повернувся у свою частину. Згодом мені запропонували перейти на службу в навчальний центр у тилу. Там призначили інструктором. До нас прибували на навчання як з бойових частин, так і щойно мобілізовані.

 Дисципліна в навчальному центрі – сувора. До курсантів звертатися дозволяється тільки «на ви», щоб не принизити гідність. Якщо хтось відлучиться з частини і це помітить командування – оголошується загальне шикування. Не раз чув: навіщо ця дисципліна? Але не від тих, хто побував на фронті. Ці хлопці на різні теми спілкуються, крім бойових дій. В навчальному центрі почуваються спокійніше – немає обстрілів.

Далі Батя розповів, як у навчальному центрі боровся за справедливість.

– Після смерті моєї матері Світлана, розбираючи речі в її квартирі, знайшла мій військовий квиток, де вказане офіцерське звання. В стройовій частині подивилися на нього і кажуть: «Як же ми вас, рядового, оформимо капітаном?» «Так я і є капітан», – відповідаю. Мені заперечують: «Це – спеціальне звання, не військове». Пояснюю: «Спеціальні звання – в поліції, в ДСНС, а в СБУ – військові». – «Чому ж вас призвали рядовим?» – «Я доброволець». – «Добровольців не буває, є мобілізовані». – «Уявіть собі, бувають добровольці, я – один з них». Отака розмова. І почалося… Стройова частина навчального центру заходилася шукати підтвердження того, що я служив в СБУ, капітан. Те ж саме – з присвоєнням мені статусу УБД. Я взяв у бригаді, в якій воював, виписки про участь у бойових діях. А мені кажуть: «Тільки своїм оформляємо статус УБД». Питаю: «Яким це своїм?» – «Хто в захисті Києва брав участь. А ви вже якось самі оформляйте статус УБД». Почув я це, і така злість взяла: «По-вашому, я воював у ЧВК “Вагнер” і звернувся до вас за підтвердженням?» – «Як розмовляєте зі старшим за званням?» – «А як з вами іще розмовляти? Таке враження, ніби прийшов до вас додому і щось незаконне вимагаю».

Потім з’ясовували, за яких обставин я зазнав поранення. Чіплялися до слів «територіальна оборона» в назві бригади, у складі якої я воював, – нібито це не ЗСУ. Пояснював їм: бригада створювалася як частина територіальної оборони, але вже давно належить до ЗСУ.

Довелося залучити адвоката. З його допомогою таки домігся справедливості. На те, що довести свою участь у бойових діях, витратив рік. На те, щоб підтвердили офіцерське звання, – півтора. Стройова частина з незрозумілих для мене причин не виконувала своїх обов’язків, ігноруючи навіть резолюцію командування частини.

Зате гарны враження у Баті склалися про порядки в Третій штурмовій бригаді.

– 2024 року в навчальний центр зайшла «Трійка». Там немає ніякої радянщини. Там головне – навчити рекрута. У «Трійку» потрапляє переважно молодь без досвіду строкової служби. Протягом 45 діб – інтенсивне навчання. Заняття, заняття… Потім, на фронті, ця молодь дякує інструкторам за науку. І побут у «Трійці» організовано на належному рівні. Рекрута забезпечують ліжком. Щоб мав змогу помитися, переодягтися. У грудні 2024 року мене відправили на харківський напрямок, прикомандирували до Третьої штурмової. В інших частинах такими дірки затикають. А в «Трійці» перед тим, як тебе, прикомандированого, відправлять на передок, три тижні навчаєшся з відділенням, щоб відчули одне одного, почувалися єдиним цілим, єдиною командою.

У лютому нинішнього року Батя демобілізувався – виповнилося шістдесят.

– Шукаю роботу, призвичаююся до цивільного життя. Коли давали на службі відпустки і приїздив додому, багато чого тут не помічав. Тепер помічаю. У барах – повно чоловіків. Накачують м’язи в спортзалах. Молоді, здорові. А коли кажеш, що треба армії послужити, – не хочуть. Мовляв, хворі, купа болячок. Спілкуюся зі знайомим, який після фронту продовжує службу в ТЦК. Він наслухався від тіток, чоловікам яких вручив повістки. «Сам воюй!» – «Так я воював, а ваш чоловік чому не хоче?»

У навчальному центрі теж був випадок. Привезли двох новобранців, вони обурювалися: «Ми працювали, податки платили». Кажу одному: «Друже, послухай. От я приїхав із-за кордону, хоча міг там залишитися, тебе захищав, зазнав тяжкого поранення, тепер служу інструктором. А якби над твоєю сім’єю, як в Бучі чи Ізюмі, познущалися пі…ри, що казав би?» – «Та я не думав». – «Треба думати».