На минулому тижні в Кропивницькій ОСДЮСШОР «Надія» пройшов Кубок України зі спортивної гімнастики, який в цей надважкий для нашої держави час зібрав понад сімдесят гімнастів та гімнасток із 12 областей країни та Києва.
Дуже приємно було побачити серед почесних гостей, які відкривали ці змагання, нашого відомого гімнаста, вихованця «Надії», срібного призера Олімпіади в Сіднеї 2000 року в командному заліку Руслана Мезенцева.
Наразі Руслан у складі Збройних сил України боронить рідну Україну від рашистської агресії, але він спеціально переніс свою відпустку, відгукнувшись на запрошення відвідати Кубок України, зустрітися й поспілкуватися з друзями та побачити виступи нинішнього покоління українських гімнастів. Ну й в інтерв’ю для «УЦ» один із найтитулованіших спортсменів Кіровоградщини не відмовив.
– Руслан, які відчуття зараз, коли повернувся саме в цей час у рідний зал і побачив виступи спортсменів?
– Трошки ностальгічні та хвилюючі. Я згадав дитинство, як саме тут починав займатися спортом. Радує, що, попри всі жахи сьогодення, змагання такого рівня проводяться в нашій кропивницькій спортивній школі. Приємно, що тут присутні й навіть виступають олімпійські чемпіони. Тому такі теплі відчуття.
– Скажіть, як так трапилося, що ви, професійний спортсмен, досвідчений фахівець, потрапили у саме пекло війни? Не було можливості залишитися, займатися розвитком спорту, як це роблять інші колеги?
– По-перше, я вважаю обов’язком кожного здорового чоловіка захищати свою родину, свою Батьківщину. Я не планував і не збирався якось ухилятися від цих обов’язків. Тож, коли прийшла повістка, я на ранок був у ТЦК. А далі так вийшло, що отримав новий ВОЗ і за розподіленням попав в стрілецький батальйон на ноль.
– Де виконував бойові завдання?
– Я був командиром взводу ПТКР, і, звісно, мій взвод виконував бойові завдання на самому «передку».
– Вам допомагали колеги, друзі, люди, які пам’ятають ваші спортивні успіхи, так?
– Так, так, я звертався з проханням про допомогу. На жаль, держава не може абсолютно все забезпечувати або забезпечує в недостатній кількості. На війні, скажімо так, всі речі живуть недовго. Тому навіть елементарна підготовка позицій постійно потребує певних матеріалів. Ну і, само собою, потрібно шукати на це гроші. Я вже мовчу, що екіпіровка рветься постійно, і багато чого. Автомобіль – так, він потрібен, тому що ніякого громадського транспорту там, звісно, немає. Треба якось пересуватись, перевозити військове обладнання і людей. Тому я звертався по допомогу. Мені допомагали і тут хлопці, і мої хлопці і дівчата з-за кордону, де б вони зараз не облаштувалися.
– Наскільки знаю, Олександр Симоненко (срібний призер Олімпіади в Сіднеї з велоспорту) також відгукнувся?
– Так, так, ми постійно підтримуємо зв’язок. Ми ж друзі. Дружимо вже років 30, мабуть. Дякую Олександрові за те, що він завжди був поруч, постійно телефонував, підтримував, як міг, і психологічно, і навіть фінансово. За його допомогою ми для батальйона закупили чотири ноші-волокуші, які якраз дуже допомогли нам при штурмах. Тому що літом минулого року наші позиції сильно штурмували, було багато поранених і, на жаль, двохсотих. І цими ношами набагато легше виносити поранених.
А ще Сашко разом із колегою з облспортуправління Віталієм Приходьком своїм ходом привезли нам автомобіль, який придбали мої друзі. Ця машина також стала в пригоді нашому підрозділу. Так що щира подяка Олександрові, а також усім, хто розуміє важливість будь-якої допомоги воїнам Збройних сил України.
– Наскільки, Руслане, ваш спортивний гарт і досвід допомагають у таких надзвичайних умовах?
– Звісно, має бути, щоб була якась підготовка. Тому що навіть, скажімо так, коли ти по-легкому йдеш на позицію, ти все одно на собі волочиш десь 42 кілограми. А завжди потрібно ще БК носити, ракети якісь, ну і запаси води, звичайно, і таке інше. Чому? Тому що бувало таке, що ми йшли, наприклад, на 3-4 дні на позиції, а застрягали там на 11 діб. Звісно, що припаси теж важливі. І не забуваємо, що під час такої масштабної війни тобі потрібно щось постійно робити. Тягати колоди, копати дуже багато потрібно. Тому фізична підготовка, звісно, бажана. Так, вона не у всіх є. Що мені особисто допомагало? Мій спортивний досвід, який навчив мене тримати, скажімо так, свої емоції в узді, мабуть, це і допомагало. Чому? Тому що це війна, і там багато людей, вони психологічно зриваються, коли бачать, що відбувається навкруги.
– Як вдалося все ж завітати на Кубок України?
– У мене планова відпустка мала бути трошки раніше, але подзвонив директор рідної споршколи «Надія» Станіслав Рой і запросив мене на змагання. І я трошки відтермінував на пізніше відпустку для того, щоб і побувати тут, і попасти на змагання.
– І наостанок, чого б ви хотіли побажати юним спортсменам і українцям взагалі зараз?
– Усім спортсменам і спортсменкам бажаю досягнення найвищих результатів і не отримувати серйозних травм. А всім нам бажаю спокійного і мирного неба над головою. І віри в те, що все буде добре. Адже без такої віри нікуди.
Він малює все життя