«Війна загострює відчуття»

Молодший сержант Геннадій Нікішов служить у протитанковому взводі. Відомий у Кропивницькому адвокат мобілізувався в ЗСУ другого дня повномасштабного вторгнення. Поспілкувалися телефоном. Змістовно й цікаво.

– Геннадію, знаємо, що ви юрист, адвокат. Розкажіть про себе більш детально.

– Народився в Кіровограді. Навчався у вісімнадцятій школі. Майбутню професію обрав ще в шкільні роки. Тоді була міліція, я чомусь дуже хотів там працювати. Вступив до Херсонського училища міліції. Працював дільничним в Кіровському райвідділі й заочно навчався на юридичному факультеті Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії МВС. Був оперуповноваженим Державної служби боротьби з економічною злочинністю. Але моя міліцейська сторінка життя досить швидко закінчилася. Я був розчарований самою системою і звільнився. Працював юристом в приватних структурах. Здав адвокатські іспити в 2008 році і з того часу практикую.

– Кого довелося захищати?

– Різних людей. Спочатку брався за всі справи. Потім почав виділяти спеціалізацію. Вів багато кримінальних справ. Поступово прийшов до обслуговування юридичних осіб.

– Коли ви стали військовим?

– Коли почалася війна. До її початку весь світ нас переконував, що війна буде. Ми не вірили. І я вірити не хотів. Але прийняв рішення: якщо почнеться велике вторгнення, то іншого шляху, крім як піти в ЗСУ, для себе не бачив. Тому 24 числа я пішов в ТЦК і наступного дня був мобілізований.

Одразу потрапив до нашої 121-ї бригади. Потім перевівся у третю штурмову. Щоправда, з третьої спроби вийшло перевестися.

– На яких напрямках довелося воювати?

– Спочатку була Херсонщина. Застав трішки Бахмута. Потім були Часів Яр, Авдіївка. Зараз Харківщина.

– Чим на війні займається адвокат?

– Я служу в протитанковому взводі. Виїжджаю на позиції. Безпосередньо залучений до бойових дій.

– Може, дивне запитання, але як воюється?

– Є така заїжджена фраза: не може маленька радянська армія перемогти велику радянську армію. Я не можу говорити за всі підрозділи, за всі чудові бригади. Вже формуються корпуси. До речі, дуже правильний крок. Але можу порівняти службу в 121-й і в 3-й штурмовій. Зараз мені найбільше імпонує те, що тут підхід менеджерський. Немає армійщини, рішення приймаються з точки зору ефективності керування. Це найкраще, що може взагалі бути.

Коли людина командує підрозділом тільки тому, що вона офіцер і її треба кудись влаштувати, це дуже погано. Коли людина пройшла шлях, знає, які події відбуваються на нулі, що потрібно для ефективного протистояння ворогу, і її призначають керувати, це зовсім інше. Різниця між такими командирами дуже сильно відчувається.

Статути розроблені не для війни, а для мирного часу. Зараз потрібна ефективність. А вона не народжується від заправленої постілі. Вона народжується від знань, умінь, досвіду.

– Що найстрашніше, найгірше довелося пережити?

– Найгірше, що я був поранений. Був момент, коли здавалося, що на цьому все. Ми були на позиції, знаходилися в бліндажі, нам його підпалили. Все сталося швидко: хлопок, полум’я. Були намагання врятувати зброю, але я почав задихатися. Вдалося зібратися з силами і вийти. Треба було дійти до позиції, де був зв’язок. Власне, все закінчилося нормально, нас досить швидко евакуювали. Потім чотири місяці лікування. У мене обгоріли руки, голова, обличчя. Зараз все добре, повернувся на службу в свій підрозділ.

– Ваша реабілітація була у Кропивницькому. Як вам зараз місто?

– Враження далеко не найкращі. Я люблю своє рідне місто. Воно має чудовий потенціал, у тому числі туристичний. У нас збереглася земляна фортеця, чудова архітектура. Пройтися по центру і просто підняти голову, подивитися, знати, куди глянути. Але місто занедбане. Воно живе якось за інерцією. Колись щось робилося, були якісь програми, і воно трохи котиться. Але цей рух врешті зупиниться, якщо вже не зупинився. Такої безхребетної міської ради, здається, ще не було. Ще й фактично відсутність міського голови. Шкода місто.

– Чим ви будете займатися після закінчення війни? Є плани?

– Дуже хочеться повернутися. Так, є певні плани. Хоча війна навчила, що плани перебудовуються дуже часто. Звичайно, залишати юриспруденцію я не збираюся. Думаю, далі працюватиму адвокатом. Планую зіграти більшу роль в житті міста. Існує громадська організація «Пліч-о-пліч. Кропивницький», яка об’єднує насамперед військових, яким болить за рідне місто. Є плани зайти в міську раду в якості депутатів. Поки все це без будь-якої конкретики, але наміри є.

– Чим ваше об’єднання відрізняється від інших?

– Не хочеться використовувати високих слів, але у людей, які у важкий для країни час взяли до рук зброю і пішли її захищати, вважаю, мислення трішки інше. Війна загострює відчуття.

– Скажіть щось оптимістичне.

– Рано чи пізно ця війна закінчиться. Напевно, це найоптимістичніше. Але треба пам’ятати, що з таким сусідом будемо жити й далі. І розуміти, що з цим сусідом ми можемо розмовляти лише мовою сили. Якщо в нас буде ця сила, ми виживемо. Для сильної армії потрібна сильна економіка. Зробити її сильною можна, якщо в державі будуть проведені глибокі реформи. В нас про них багато говорили, але насправді їх ніхто не проводив. Якщо ми не будемо змінюватися, у нас немає шансів. Може, не оптимістично, але реалістично.