Нещодавно, користуючись відпусткою, я поїхав до друга в Одесу. Окрім моря, виступів у бібліотеці та піших прогулянок мав на меті зустрітися з нашим кропивницьким, але вже одеським актором Олександром Ярошенком. Він три дні не відповідав на дзвінки, але на четвертий здався. Далі відбулася така бесіда.
– Пане Олександре, з чого почнемо? З бабусиної вишні чи з батькового ремінця? Що вам пригадується з дитинства, найбільш яскраве, кумедне або незвичайне?
– О-о! З дитинства… Я одразу прямо не згадаю… Найбільш кумедне… Якщо навскидь, мені було років тринадцять. Це початок дев’яностих. Батьки десь пішли в гості, а я залишився вдома сам. У мене були кросівки, одні – самі розумієте, яка в артистів зарплата, – заношені, порепані. Вони якраз прорвались спереду, і я думаю, прошию їх сам. У мене батько умів це робити, і я підглядав, як він це робить. Беру його шило з гачком, сувору нитку, всі ці діла… Ну, думаю, зараз проткну, витягну нитку, зав’яжу вузлик. Притримую зсередини кросівку… В результаті, чи відволікся чи не розрахував, протикаю шилом – і прямо в цей палець. І виходить, кросівок пришитий до пальця в середині, кров тече, і вийняти я його не можу, гачок не дозволяє. Так перепудився, що самому «швидку» викликати не хотілося. Я дочекався поки прийдуть батьки. А вони були на дні народження і прийшли аж близько дванадцятої ночі. Тоді вже мама викликала «швидку», мене повезли у травмпункт. Там прямо через кросівку зробили укол і якимось чином витягли шило. Ось така історія.
– А чим ви захоплювалися у школі?
– Прогулюванням уроків. Пам’ятаю, дуже ми любили, особливо взимку, тікати з уроків у парк Лесі Українки (місто Луцьк. – Авт.). До нього вів спуск. На горі стояв колись пам’ятник Леніну, звідти сходинки і купа доріжок повз. Взимку вони замерзали, і то були офігенні ковзанки. Само собою, ми називали це Ленінські горки. Ми так захоплювалися, що не помічали, як закінчилася вже й друга зміна. Звісно, батьки приходили, розшукували і гнали додому.
Ще була історія. Колись йшли зі школи з другом по центру міста. А там будувався якийсь новий будинок, і ми любили там позависати, побігати, у войнушку пограти…
– З другого поверху не стрибали?
– Ні, ми не настільки були екстремали. Тоді ще, що таке паркур, ніхто не знав. Але знали, як ламати ноги, тому не ризикували. І от того разу ми грали у схованки. Познімали рюкзаки, десь там приховали. А сторож, певно, примітив, знайшов і забрав до себе у вагончик. І поки наші батьки не прийшли, рюкзаки нам не віддавав. Еге ж, наганяй ми отримали – і я, і друг.
– Як правило, діти акторів більшу частину часу проводять в театрі, за кулісами чи в гримерках. Це вплинуло на ваш вибір професії?
– Звісно. Категорично вплинуло на мій вибір. Коли батьки репетирували, я просиджував годинами у реквізиторському цеху. Це було цікаво. Там, пам’ятаю, були справжні «шмайсери» і ППШ, тільки зі спиляними бойками, без магазинів. Трьохлінійки були, мисливські рушниці, зброя бутафорська – шаблі козацькі, мечі, щити, різні обладунки.
– А коли вас вперше залучили до якоїсь вистави?
– Я пам’ятаю не дуже чітко, але пам’ятаю, що це була якась пафосна радянська вистава. Щось таке героїчне про льотчиків. На сцені такі високі сходи, що ведуть в небо. Люди стоять по краях. І на фінал мене моя старша сестра, вона теж була задіяна, виводила по них нагору. А я в льотчицькому шоломі начебто був образом майбутнього покоління. І за кожен такий вихід мені сплачували карбованець.
Ну і потім був задіяний, коли став старший. Ролькі такі, де треба була дитина, з кількома словами. Остання моя ще не професійна роль зіграна приблизно у років чотирнадцять. Михайло Ілляшенко поставив у нас в Луцьку виставу «Чорна рада» за Кулішем. І ми грали бурсаків, то там у мене навіть був текст. Потім я на театр трохи забив і тільки водив дівчат «на шару». Це справляло враження… Потім вирішив вступити до інституту.
– В такому разі розкажіть щось про роки навчання…
– 1996 року я закінчив одинадцятий клас і поступав до Леоніда Олійника – хороший такий був педагог. Він уже був старенький на той час, а я був молодий і наглий. Тоді танець, пісня, монолог, байка, проза – все це у мене було на пристойному рівні. Щось на «чотири», щось на «п’ять». А посипався я на співбесіді, коли він мене запитав, а що ж ви читали про театр. А я такий…не пам’ятаю дослівно… але сказав щось на кшталт: «На фіга мені читати, я і так про театр все знаю, я в ньому виріс». Професор так на мене подивився, мовляв, хлопчику, тобі, видно, ще рано. І «зарубав». Тоді мені не вистачило якихось двох балів. Рік промикався, але підготувався ліпше і наступного року вже вступив у клас Валентини Іванівни Зимної.
У театральному інституті, скажу відверто, я теж був шалапутом, не дуже любив вчитися. Серйозних ролей мені там не давали. Я робив рівно стільки, скільки треба було, щоб здати екзамен. П’ятірок з акторської майстерності у мене ніколи не було. Однак з першого до останнього курсу завжди були п’ятірки по сценмові. Але на державному іспиті наприкінці четвертого курсу мені поставили четвірку і запороли диплом. Чому? Тому що Саша пропускав індивідуальні заняття. І хоч я був готовий ледь не краще всіх на курсі, мене таким чином вирішили трошки покарати. Але я за те не ображаюсь.
– Тепер, будь ласка, про дорослу роботу, про вистави або про ті ролі, що запам’яталися.
– Розумієте, я дуже люблю свою роботу… Коли ти приходиш в театр і починаєш працювати, у тебе геть інший стан. Тебе пре, тобі подобається те, що ти робиш на сцені. Але скажу чесно, дев’яносто відсотків вистав, у яких я був зайнятий, мені просто не подобаються. Я страшенно не люблю грати мюзикли. Та й дивитись не дуже. Це не моє. Не кажу, що це погано. Це прекрасний жанр. Але не люблю. У мене є один шикарний мюзикл – Jesus Christ Superstar.
Я ще в інституті зрозумів, що театр – це командна робота. Якщо хтось погано грає, то й ти починаєш лажать. Якщо ти лажаєш, то й біля тебе почнуть люди сипатися. Це така дуже ансамблева штука. Вона працює в обидва боки. І якщо хтось тягне ковдру на себе, скажуть: «Ну, добре, ти хороший артист, а вистава де?!». Я так розумію, якщо ти це робиш, то псуєш виставу як таку.
– Якщо чесно, була у вас якась лажа, про яку згадувати соромно?
– Була. У Волинському театрі. Як згадую, донині щоки червоніють і холодний піт прошибає. «Чума обом родинам вашим», вона поставлена як мюзикл. У мене там фінальна пісня, патетична така. Це коли Антоніо і Розаліну мають судити. Я виходжу як Бенволіо і забуваю якусь частину другого чи третього куплету. І хоч це фонограма, ти співаєш наживо. Молодий, ще не досвідчений, і мене так замкнуло, що Господи спаси. Якось промукав до приспіву, та потім вже почав рвати дупу – все, забудьте, забудьте, я вже хороший!
– Хто, на вашу думку, найважливіший в театрі – режисер, директор, світло- чи звукооператор, актор, костюмер чи прибиральниця?
– Актор! Без актора не буде ніякого театру. Решта людей можуть бути, можуть і не бути. Без світла, костюму, без фонограми – так, це найгірший варіант. Став світло, став звук, але якщо актора на сцені немає, що ти покажеш. Всі нормальні режисери це чудово розуміють. От у нас нині в театрі імені Василька головний режисер саме такий. Він сам з акторів вийшов.
– Повернемось до хронології. Волинський був першим театром, де починалась ваша кар’єра?
– Так, це моя альма матер. Хоча у мене була можливість, і я вже домовився про зустріч з таким прекрасним режисером київського театру на лівому березі Дніпра, як Едуард Митницький. Домовився про співбесіду, але зрозумів: Київ – надто велике і муторне місто для мене. По-перше, ти розумієш, що треба винаймати квартиру і за одну зарплатню ти не проживеш, треба підробляти. По-друге, я розумів страшенну київську акторську конкуренцію. Я б такий ритм просто не витримав.
А у Волинському театрі на мене вже чекали дві ролі. У мене було там де жити, у мене більшість друзів там. Це моє рідне місто, я Луцьк дуже люблю. Отже, в «Тарасі Бульбі» мене чекала роль Андрія. А ще тоді ставили п’єсу Григорія Горіна «Чума обом родинам вашим». Там я грав роль Бенволіо.
– І вже після Луцька ви потрапили у Кропивницький.
– Так, сюди приїхав Михайло Васильович Ілляшенко, а з ним велика когорта наших акторів. У театрі корифеїв я відпрацював двадцять з половиною років.
– За роки театрального служіння де вам найліпше працювалося? Де була найсприятливіша атмосфера?
– Були різні періоди. І в Луцьку був класний період, і в Кропивницькому. Але от зараз дивлюся на свій творчий шлях і думаю: якби я знав, як влада ставиться до театру корифеїв – при цьому за двадцять років я зрозумів: будь-яка влада, – то я, можливо, ще б сто разів подумав і не поїхав би туди працювати. В усіх театрах є проблеми, але таких, як у театрі корифеїв, я ще не бачив. Та з іншого боку, якби я не поїхав до Кропивницького, хтозна, чи потрапив би я до театру Василька. Така доля. Значить, так треба було. В цьому сенсі я трошки фаталіст.
– І все ж, з якими з режисерів вам було найкомфортніше працювати?
– Знаєте, мені таланило в цьому плані. Більшість режисерів мали все, що треба для роботи з актором. З Михайлом Васильовичем прекрасно було працювати. З Євгеном Курманом теж було дуже комфортно. Він сильний в режисурі, уміє докопуватись до важливих речей. Ще у Волинському театрі довелось працювати з Федором Миколайовичем Стригуном. Коли режисер артист і ще й в режисурі тямить, то він розуміє, який це хліб. На базі театру корифеїв ми співпрацювали з Максимом Гуленком, хоча виставу, на жаль, так і не випустили. Теж дуже цікавий і крутий режисер. З Олександром Самусенком мені теж сподобалось працювати. Хоч він ще не настільки розкручений, але це один з дуже перспективних режисерів. Повірте, ви про нього ще почуєте. А нині він мій головний режисер в театрі Василька.
– А з Євгеном Лавренчуком як складалось?
– Чудово. Він дуже цікава людина і дуже професійна. Мені подобається його бачення театру. З ним не так просто було працювати як з режисером. Хоча прекрасно розумів, що він від мене хоче як від артиста. Але я в упор не розумів, що це буде за результатом. Він вибудовував щось своє, якусь свою мозаїку. «Перед волею» – для мене було не зрозуміло, але цікаво! Та професійні критики і режисери бачили в тому сенс. Коли ти в матеріалі і айкью у тебе не нульове, то інша справа. Відкривається інше бачення. Той же Сашко Самусенко вважав, що все читається, всі нюанси. Але для мене як для артиста це було трохи складно. Тому що я до кінця не був занурений у сам наратив цієї штуки. Але Євгену Вікторовичу – великий респект. Він дуже добре знається і розуміється на сучасному театрі. Взагалі на русі, куди має йти український театр. Мені це насправді до вподоби. Годі вже в нафталіні сидіти. Я навіть дещо шкодую, що Євгена Вікторовича так тихенько і швиденько прибрали з театру. Чому? Тому що він на той час зрозумів, як треба керувати і хто кому Рабинович. Я б з ним ще попрацював. Хоча – знову ж таки – я поїхав до Одеси. І не шкодую.
– Вас запросили чи самі прийняли таке рішення? Як ви почуваєтесь на новому місці?
– Я сам себе запропонував. Ще коли ми з Самусенком працювали над «Житейським морем», він бачив, яка ситуація в театрі корифеїв. І я так напівжартівливо: «Олександре Володимировичу, а вам артисти не потрібні?» А він: «Ну що ж, я бачу, що тут відбувається. Я вас заберу». Коли зняли Лавренчука, я зрозумів, що краще не стає, треба тікать. Ми приїхали з дружиною до Одеси, зустрілися з Юлією Півоваровою, поговорили, знайшли спільну мову, і з 16 січня я вже працюю тут. За цей час зіграв Кочкарьова у магічній виставі «Одруження» за мотивами п’єси Миколи Гоголя.
Театр Василька, як мінімум, в топі найкращих в Україні. Умови тут прекрасні Я розумію, що це совковий рудимент, усі ці звання – народний художник, журналіст, артист. Це просто якась додаткова копійка, особливо в периферійних театрах. А тут «Заслужений артист» – це повага усього колективу. Взагалі тут ставлення цехів, режисерів, адміністрації до артиста інше. Це вища культура спілкування. Тому я не стою на місці. Зараз я намагаюсь стати в стрій і розвинути свої професійні якості. Я вже передивився весь репертуар, щоб зрозуміти репертуарну політику та куди рухається цей театр.
– Над якою роллю ви нині працюєте?
– Із заслуженим артистом України Ігорем Геращенком ми почали репетиції по п’єсі Мрожека «Емігранти». Це буде вистава у форматі «під сценою». Я граю того персонажа, котрий у п’єсі позначений ХХ.
– Що б ви побажали нашим глядачам та працівникам театру?
– Я готовий співпрацювати з театром корифеїв. Я не рубив мости і це казав в усіх інтерв’ю. Якщо буде потреба, можу приїжджати на певні вистави. Але виявилось, що я нікому не потрібен. А глядачам… Театр різний, і саме від глядача дуже багато чого залежить. І коли глядачі не йдуть – я не знаю, в чому причина – в театр, на дійсно гарний мистецький продукт, а несуть гроші на «ширпотрєб», не чекайте, що театр буде розвиватися. У нас було дуже багато шикарних вистав, котрі на сцені того ж театру Василька чи Франка збирали б шалені аншлаги. Але у прекрасному місті Кропивницькому ці вистави навіть не окуповувалися. Я бажаю глядачам внутрішнього мистецького росту. Тоді ви будете пишатися театром корифеїв, і він посяде гідне місце в когорті найкращих театрів України.
Документи на замовлення