«Побратими казали: Гавенко – з тих, хто не підведе»

Ігор Гавенко захищав Україну з 2014 року. Мобілізований тридцятирічним, воював на Донеччині, зазнав контузії, втратив слух, демобілізувався. Нагороджений відзнакою «За участь в антитерористичній операції» і медаллю «Захиснику Вітчизни». У перші дні великої війни вирушив з товаришами-кропивничанами обороняти столицю. Після вигнання загарбників з Київщини воював у Запорізькій області. Завдяки аеророзвідувальному підрозділу, в якому служив Ігор, знищено десятки танків та іншої ворожої техніки. 27 серпня 2023 року сержант Гавенко зазнав смертельних поранень, виконуючи бойове завдання поблизу Роботиного. Поховали його з почестями в Кропивницькому. Та коли батько, Олексій Гавенко, звернувся до Мінветеранів визнати загиблого сина учасником війни, йому відмовили. Не став на бік Олексія Гавенка й Кіровоградський окружний адміністративний суд.

Так жив і воював Ігор Гавенко

Про боротьбу Олексія Гавенка з рідною державою автор дізнався з рішення адміністративного суду, опублікованого в Єдиному реєстрі судових рішень. Розшукати Олексія Олексійовича було нескладно. Днями він завітав до редакції «УЦ». Розповів про сина, про себе, про те, як воювали удвох, як тепер добивається, щоб загиблого сина визнали захисником.

– Ігорьок народився 1984 року в Бершаді на Вінниччині. Перебралися в Кіровоград ми наприкінці
1987-го. Оселилися на Новомиколаївці. Тут народилася друга дитина, Юля. Яким, питаєте, був Ігорьок? Дитина як дитина. Навчався в 25-й та 3-й школах. Нормально вчився. Виявляв інтерес до комп’ютера, якого я привіз з Угорщини, де раніше служив у Південній групі військ, начальником телецентру. Комп’ютер – з операційною системою DOS, Windows ще не придумали. Ігорю подобалося грати в пілота – така програмка, ніби літаком керуєш. Юнаком захопився програмуванням. А коли появилися мобільні телефони, йому цікаво було, як влаштовані, як працюють. Закінчивши школу, вирішив вивчитися на програміста і вступив у місцеву філію Національного аерокосмічного університету. Спеціальність подобалася, але виш не закінчив, пішов служити. Строкову службу проходив в системі ДСНС. Відслуживши, працював зі мною. Я у ті роки організував мале підприємство. Ремонтували комбайни. Був і власний зернозбиральний комбайн, «Дон-1500». Ігорьок і ремонтував техніку, і комбайнером працював. Спека, кондиціонера немає, а він жнивує. Завзятий до роботи. 2007 року одружився, народилася дитина, Діана. Подружнє життя не склалося. Того ж року померла Катя – моя дружина, мама Ігоря і Юлі.

Наприкінці липня 2014 року Ігорю прийшла повістка з військкомату. Ми вирішили, що служитимемо разом. Треба захищати країну. Мені – 56 років, синові – 30. Удвох звернулися у військкомат. Мене зарахували командиром взводу зв’язку в частину в Богданівці тодішнього Знам’янського району. А Ігоря в богданівську частину не взяли, бо його спеціальність – стрілець, а їм потрібні водії. Відправили його в навчальний центр у Десні Чернігівської області. Невдовзі він уже воював на Донеччині, в Пісках.

Частина в Богданівці – відповідальна за забезпечення бойових підрозділів боєприпасами. Фермери віддали нам старенькі КамАЗи, ми й возили ними снаряди на фронт, від Маріуполя до Станиці Луганської. Щоб вмістилося якнайбільше боєприпасів, наростили борти кузовів. У зоні АТО ми пересувалися якнайшвидше, бо за нами полював ворог. Якось нас підстерегли на дорозі два ворожих танки, і ми з’їхали в поле, так і добралися до пункту призначення. У Сватовому в нашу машину влучив снаряд, дивом не здетонувало. Не раз Бог відвів лихо. Доставляли ми снаряди і бригаді, в складі якої воював Ігор. Там – постійна канонада. Одного разу я приїхав туди, а хлопці саме пообідали і відійшли від столу, не прибравши, перекурюють. У той стіл і прилетіла міна, уже прибирати не треба. Ігор завзятий і на війні був. Прибилася до них вівчарка. Кидалася під ноги, збивала з ніг, почувши, що летить міна. Ворожий снайпер вистежив її і застрелив. А Ігор з хлопцями вирахували його, кинули гранату, знищили. Ігор доводив почате до кінця.

2015 року його поранило. Повертався з хлопцями з розвідки, сіли в машину. Раптом – міна. Влучила з того боку, де сидів Ігор. Контузія, осколкові поранення. Могло бути гірше. Добре, що не зняв каску й окуляри. Лікували його в Дніпрі. Я їздив до нього. Ігорю, щоб розчути співрозмовника, треба було дивитися на його губи. Зате відчуття небезпеки загострилося. Зачувши звук ворожого снаряда, кричав «Лягай!» і падав на землю. Так, після лікування Ігоря знову відправили на фронт. А в березні 2016 року його демобілізували. Того ж року звільнився я. Перед тим пройшов кількамісячне навчання у Військовій академії в Одесі, мені присвоїли звання молодший лейтенант. Остання посада в частині – начальник речової служби.

Ігорю було важко адаптуватися до цивільного життя. Страждав через свою глухоту. «Кому я потрібен?» – казав. «Нам потрібен», – відповідали ми, рідні. Деякий час Ігор працював на автомийці, потім долучився до релігійної громади, вона його й роботою забезпечила. Збиралися на богослужіння в готелі «Турист». Йому дали третю групу інвалідності. Та коли настав час підтверджувати інвалідність, відмовився.

У лютому 2016 року Ігоря нагороджено президентською відзнакою «За участь в антитерористичній операції», у жовтні 2017-го – медаллю «Захиснику Вітчизни», це теж – державна нагорода.

 Коли почалася повномасштабна війна, я поговорив із сином телефоном. Вирішили, що маємо захищати країну, домовилися зустрітися в ТЦК. Я прийшов туди, там – повно людей, черги. Ігор уже проходив медобстеження. Там, зваживши на його глухоту, сказали, що викличуть за особливої потреби. А мені – щоб з’явився наступного дня з речами. Прийшов, а мені кажуть: «Діду, якого чорта! Вам же 64 роки». «Та я ж маю бойовий досвід, у військовій академії вчився», – кажу. Не мобілізували.

 Ігорьок, зрозумівши, що його не поспішають призивати, вирішив поїхати в Київ, захищати столицю. Зібралася в Кропивницькому група, вирушили в Київ. Там і зброю отримали. Тоді Ігор з товаришами за ніч до Гостомеля дійшов, позиції кацапів зафіксував, на картах розумівся. Про це мені Альоша Артюх розказував, який був з ним там. Ігор і Олексій дружили з юності. Відбивши напад на Київщину, більшість кропивничан з їхньої групи повернулася додому. А Ігор і ще декілька записалися в добровольче формування, зареєстроване в Запоріжжі. Їм це потрібно було, щоб мати формальне право носити зброю.

Вирушили в Запорізьку область. Ігор був у цій групі єдиний з бойовим досвідом. Решта – вісімнадцять мінус і шістдесят плюс. Він їх, недосвідчених, не міг покинути. Ігоря не випадково називали Кассом – як давньоримського воєначальника, відомого тим, що подавив повстання Спартака. У Запорізькій області вони зайнялися аеророзвідкою. Це була ідея Марічки з їхньої групи, вона розуміється на дронах і їх програмному забезпеченні. Почалося усе з того, що Ігор, побувавши вдома, відвіз на фронт квадрокоптер. Його Ігорю віддав малий племінник Давид. Квадрокоптер той – простенький, але з відеокамерою. Дуже знадобився на фронті. Поїхали в Гуляйполе, запустили квадрокоптер, подивилися, де кацапи стоять, показали артилеристам, ті як вгатили! Потім отримували дрони від волонтерів. З допомогою їх і розвідку проводили, і бомбили.

Це тепер є Сили безпілотних систем ЗСУ, безпілотники – на озброєнні в багатьох бойових частинах. А 2022 року військові тільки починали використовувати дрони. Підрозділ, у складі якого воював Ігор, був одним з перших. Ігор у розмовах зі мною нарікав, що кацапи мають кращі дрони, ніж вони.

Ігор двічі на курси операторів дронів їздив. І навчив цьому молодих бійців. Тепер вони уміло б’ють ворога.

Група, в складі якої воював Ігор, взаємодіяла із ЗСУ, але не підпорядковувалася їм. Я казав синові, що треба мобілізуватися через ТЦК. Тим більше, що й повістка Ігорю додому прийшла. Його командирові на псевдо Док я теж казав: «У військових – накази, розпорядження, журнали бойових дій. У вас щось таке хоч приблизно є? А якщо, не дай Боже, хтось загине?» Сталося так, ніби я напророчив.

Ігор і сам збирався у Кропивницький, відвідати тут ТЦК, щоб перевестися у ЗСУ. Його запрошували в інший батальйон, щоб створив групу аеророзвідки. Не встиг. 27 серпня 2023 року Ігор вирушив у розвідку. З ним попросився Максим, який до того служив на складі, він – із села Сонячного під Кропивницьким. Вони поверталися з розвідки. Неподалік працював міномет 47-ї бригади. Його виявили кацапи і запустили керовану авіабомбу. Ігор і Максим загинули. Це сталося поблизу Роботиного Пологівського району Запорізької області.

Я поїхав у Запоріжжя забирати тіло. Приїхали його побратими. Розповідали, що Ігор був з тих, з ким впевнено ідеш в розвідку. Побратими казали: Гавенко – з тих, хто не підведе.

На похороні Док сказав, що завдяки Ігорю Гавенку знищено двадцять ворожих танків і сорок машин. Згадав, що Ігор як побачить у моніторі якусь ворожу машину, уже й губа труситься: «Моя!» Є відео, де Ігор сидить у землянці за монітором.

Вдячний усім, хто мене підтримав у важку годину. Особливо Наташі, дружині. Разом зі мною переживала загибель Ігоря. Наташа добре знала його, спілкувалися.

Юля, моя дочка, звернулася до президента з петицією про присвоєння братові звання Герой України. Петиція набрала понад 25 тисяч голосів, необхідних, щоб на неї відрегував президент. Поки що на розгляді…

«У зв’язку з відсутністю підстав»

Далі – про те, як Олексій Гавенко після загибелі сина бореться з державою, добивається від неї офіційного встановлення факту «безпосередньої участі Гавенка Ігоря Олексійовича у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інте­ресів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України». Без цього родичам не отримати державної компенсації за втрату рідної людини.

За словами Олексія Олексійовича, перепон тут виявилося дуже багато.

– Коли людина гине, поліція має проводити розслідування. Ми звернулися в запорізьку поліцію. Там нам сказали, що розслідування не проводилося через бойові дії. У 47-й бригаді теж не проводили розслідування, а від мене відмахнулися: мовляв, не заважай, ми воюємо. Після того, як бригаду розбили, там змінилося начальство. І воно теж не хоче допомогти. Я хотів подзвонити командирові, сказати: «Сьогодні ти служиш, маєш повноваження. А завтра опинишся на моєму місці…»

Отже, 47-бригада письмово відповіла Олексію Гавенку, що не може дати йому акт службового розслідування про причини загибелі Ігоря Гавенка, оскільки той не значився в її штаті.

Військово-лікарська комісія Військово-медичного клінічного Центру Східного регіону відмовила Олексію Гавенку, коли він попросив у неї рішення про зв’язок загибелі сина із захистом України. ВЛК відповіла: оскільки Ігор Гавенко був добровольцем і не належав до ЗСУ, складення такого документа – поза її компетенцією. ВЛК порадила Олексію Олексійовичу звернутися в Міністерство у справах ветеранів.

Він так і вчинив – звернувся в Мінветеранів. А також поскаржився в Офіс Президента. Згодом отримав відповідь з ОП, що його звернення переадресоване в Мінветеранів. А Мінветеранів повідомило, що відправило скаргу в Міноборони. В іншому листі від Мінветеранів Олексій Олексійович прочитав: те не може підтвердити участь його сина в обороні країни, бо той був добровольцем. Просив батько загиблого захисника допомоги і у віце-прем’єрки Верещук. Не допомогла.

Листування з державними установами тривало близько року. Олексію Гавенку допомагали працівники обласного комунального закладу «Центр-Ветеран».

Наприкінці 2024 року Мінветеранів відповіло на чергове звернення Олексія Гавенка, повідомивши: відбулося засідання комісії, яка ухвалила рішення про відмову «у зв`язку з відсутністю підстав для встановлення факту безпосередньої участі у заходах…» Тоді Олексій Олексійович й вирішив звернутися до адміністративного суду.

У позові він попросив зобов’язати комісію Мінветеранів прийняти рішення про встановлення факту безпосередньої участі його загиблого сина у відсічі російській агресії. Позов аргументував документальними доказами. Це і конт­ракт, укладений Ігорем Гавенком 26 лютого 2022 року з добровольчим формуванням, і відповідна довідка командира добровольчого підрозділу, і витяг з його ж наказу про висування на бойові позиції, і витяг з журналу бойових дій 47-ї бригади про те, що Ігор Гавенко зазнав смертельних поранень 27 серпня 2023 року… Є нотаріально завізовані свідчення людей, які підтверджують: сержант Гавенко воював, бив ворога.

Справу розглядали за правилами спрощеного провадження: суд не слухав сторін і навіть не викликав їх, лише дослідив надані ними докази. І знову переважила позиція Мінветеранів. 25 травня нинішнього року Кіровоградський окружний адміністративний суд ухвалив рішення, яким відмовив Олексію Гавенку в позові. Звісно, знайшовся і нормативний акт, згідно з яким у Гавенка «відсутня необхідність у зверненні до відповідачів для встановлення факту безпосередньої участі у заходах та отримання довідки, передбаченої Порядком № 685».

Це, звісно, обурює Олексія Олексійовича, він збирається подавати апеляцію. Обурюють його і обережні фрази в офіційних документах на кшталт: «Гавенко О. О. вважає, що його син – захисник Вітчизни».

– А хто він такий, як не захисник? Написали б, що він туди каву їздив пити.

Утім, Олексій Гавенко впевнений, що після перемоги бездушну державну систему буде реформовано на таку, що служитиме людям.

У квітні цього року в ОВА відбулося засідання комісії з відбору кандидатів на посади фахівців із супроводу ветеранів в комунальних закладах. Вирішено рекомендувати Олексія Гавенка на таку посаду в Обласний клінічний госпіталь ветеранів війни.

– Я вже працюю в госпіталі, – каже Гавенко. – Знаю хлопців, які лікуються там. Знаю багатьох, хто воює. Готовий допомагати їм. Тільки як про сина згадаю, спокій втрачаю.