«У нас в частині все спочатку хлопцям»

Він був одягнений не у військову форму, але не впізнати в ньому військовослужбовця було неможливо. Високий, статний, красивий. Іван Демидов – заступник командира інженерно-саперного батальйону військової частини А4761, старший сержант.

Йому 30 років. Закінчив 34-ту школу, 8-ме училище, Дніпропетровський інститут інженерного транспорту. Рік залишалося довчитися, але взяв академвідпустку і пішов в АТО. Це був 2014-й.

До цього професійно займався футболом, тому після поранення, одужавши і пройшовши реабілітацію, поїхав на два роки до Туреччини, де грав у футбол. Повернувся додому. Працював, паралельно грав за різні команди. Виїхав до Польщі, звідки останнім довоєнним рейсом повернувся до України. Це було 21 лютого 2022 року. Вже 24 лютого знову став на захист країни.

– Іване, ви у відпустці?

– Наш батальйон складається з обмежено придатних, тобто людей, які мають вади здоров’я. Зараз я підтверджую свій статус, проходжу ВЛК. Оскільки я заступник командира батальйону, проходження комісії поєдную з роботою.

– Деякі командири скаржаться, що багато паперової роботи, журналів.

– Обов’язково треба вести журнал бойових дій. Якщо не вести, родина загиблого не отримає виплати. Є витяг добового наказу по стройовій частині. Щодня закривається наказ: що зробили, що трапилося, хто «трьохсотий», «двохсотий». Не дай Бог що, ми цими папірцями підтверджуємо той чи інший випадок. Бюрократія присутня в армії, але це потрібно. І для цієї роботи є спеціально навчені люди.

– Хто ваші побратими? Що це за хлопці? Звідки вони?

– Майже з усієї України. Багато кіровоградських, одеситів, вінничан. З Житомирщини. І гагаузи є, і гуцули. В основному файні, добрі хлопці. Гарний батальйон. І командування розумне, мудре. Вони піклуються в першу чергу, щоб бійці були всім забезпечені.

– Часто можна почути скарги на командирів.

– Так, вони різні. І чув про таких, що користуються своїм службовим становищем і заробляють на цьому. Але армія – це велика сім’я. Будь-який підрозділ може організуватися і стати проти того командира: звернутися на гарячу лінію, до головнокомандувача або президента. Цього ніхто не відміняв, було б бажання.

– Як ви забезпечені? Всього вистачає? Збір коштів на щось оголошували?

– Не все є, але допомагають небайдужі українці. Нещодавно в наш «евак» влучив ворожий дрон. Ми оголосили збір на його ремонт і потрібну суму зібрали за три доби. Дякую тим, хто долучився.

– А як щодо продуктів харчування?

– Всі люблять домашні страви. Бо домашнє – воно й в Африці домашнє. Коли волонтери привозять щось таке, всі радіють. Це смачно, наче мама, або бабуся, або жінка приготувала. До війни цей особливий смак не так гостро відчувався.

– Що найстрашніше трапилося з вами на війні?

– Моє поранення у 2014 році. Є така страшна назва «Ямпольське перехрестя». Була бойня в лісі, я отримав вогнепальне поранення, втратив свідомість. Отямився вже в лікарні. Дякую побратимам, що витягли мене.

В лікарні перебував пів року. Два місяці взагалі не вставав. Були підо­зри, що взагалі не встану. Дякую мамі і людям, які їй допомогли зібрати кошти на мою реабілітацію за кордоном.

А взагалі на війні завжди страшно. Розумієш, що в будь-який момент тебе може наздогнати. І навіть в тилу.

– Відрізняється війна 14-го року і 24-го?

– Звичайно. Дуже відрізняється. Ворог застосовує багато зброї, ті ж КАБи, якої не було десять років тому. Тоді була стрілкотня, артилерія. А зараз – ви самі бачите і чуєте.

– Зараз ви на покровському напрямку? Що робите?

– Коли туди заїхали в серпні 24-го, допомагали піхоті робити фортифікаційні споруди: розтягувати «єгозу», «павутиння», облаштовувати бліндажі, копати. Всім необхідним забезпечували піхоту, тому що все тримається на ній. Це відважні хлопці, які приймають на себе основний удар.

Зараз зона нашої відповідальності – Покровськ, Мирноград, Новоекономічне. На цій ділянці фронту ми виконуємо завдання, які перед нами ставлять. І пораджу вам не вірити новинам. Покровськ не зданий, хлопці його тримають.

– Чи є у вас рекрутинг?

– Це безпосередньо моя робота. Але, на превеликий жаль, ми не є першочерговими для забезпечення особовим складом. Зараз катастрофічно не вистачає людей в бойових частинах, в піхотних підрозділах. Тому вони в пріоритеті. Багато бажаючих бути пілотами дронів, а піхотинців не вистачає. Не знаю, за яким принципом ТЦК направляє людей. До нас можуть потрапити лише обмежено придатні або за контрактом.

Бажаючі за власним бажанням можуть підписати з нами контракт. Поїдуть до навчального центру, потім до нас в батальйон. Хто хоче поряд з нами захищати країну – нехай звертаються до вас, а ви дасте мій номер телефону.

– Що би ви змінили?

– Ставлення людей, які в тилу. В багатьох все добре, війни немає, п’янки-гулянки. Шикарні весілля, відпочинок в ресторанах під час комендантської години. Я зараз в Кропивницькому і більше часу приділяю родині. Вулицями взагалі не гуляю.

– Після Перемоги чим будете займатися? Є плани?

– Може, прозвучить несподівано, але хочу зайнятися невеликим фермерством. Мені це подобається. Вже зараз читаю спеціальну літературу на цю тему.

Крім цього, як кажуть, братиму активну участь в суспільному житті рідного міста. Я є співзасновником громадської організації «Пліч-о-пліч. Кропивницький», яка об’єднує військових. Є багато чого, що треба покращити або змінити. Усвідомлюю: для цього треба йти у владу. Це складний шлях. Але ми військовослужбовці, чого нам боятися?

– Що з армії бажано перенести у цивільне життя?

– Ставлення до людей. Не треба вважати, що якщо ти керівник, то спочатку все тобі, а потім підлеглим. У нас в частині все спочатку хлопцям, котрі копають, а іноді і штурми відбивають (і таке буває). От їх всім забезпечити в першу чергу. Якщо щось залишається, треба подумати, на що витратити. А не собі в кишеню, як це, на превеликий жаль, відбувається.

І ще доцільність та першочерговість тих чи інших дій. Яке будівництво доріг під час війни? Фронт потребує допомоги. І ще бажано перейняти у фронту принцип прийняття рішень. Мій перший командир взводу був Сергій Мигалатій, якого нещодавно поховали. Я був в підрозділі контрдиверсійної боротьби. Ми завжди спілкувалися. Командир вислуховував бачення кожного, аналізував і вже потім приймав рішення. Так треба робити і в цивільному житті.