Минулого тижня у фоє академічного обласного театру ім. Кропивницького ми зустрілися з колишньою актрисою театру корифеїв Інною Дорошенко, яка прийшла подивитися виставу «За двома зайцями» у постановці В’ячеслава Жили. Нагадаємо, пані Інна на цій сцені зіграла понад тридцять ролей, у тому числі була виконавицею ролі Проні Прокопівни, зараз вже півтора року живе у Данії.
– Пані Інно, як вам живеться на чужій стороні?
– Живеться добре. Але нелегко. Насправді нелегко, бо я ж іноземка. А добре, тому що данці до нас дуже гарно ставляться. Вони намагаються зробити все можливе, щоб полегшити нам життя: шукають нам роботу, допомагають з житлом, забезпечують дозвілля. За цей час я дуже багато чого побачила.
Але ніяка інша країна ніколи не замінить мені України. Я не тікала від війни – так склалося моє особисте життя. Мені нелегко через те, що я сумую, і, скажу чесно, більше сумую за людьми: за рідними, за друзями. Хоча і там у мене зараз вже є друзі і серед українців, і серед данців. Треба зазначити, що серед мого оточення є росіяни, які є нашими волонтерами і теж опікуються українцями. Вони давно живуть у Данії та підтримують Україну. У мене є дві подруги, яким я безмежно вдячна за підтримку та турботу.
– То як склалася ваша доля? Можливо, ви вже доторкнулися до своєї професії, наприклад, ведете якийсь дитячий гурток?
– Скажу відверто, у цьому сенсі жодних шансів там немає, допоки ти не вивчиш мову. Але мова настільки складна, що мені дуже важко її опанувати. Тому до мистецтва я маю стосунок тільки як глядач. І, знаєте, я цим дуже тішуся. Є можливість багато чого подивитись. У Королівському театрі я подивилася балетні вистави «Великий Гетсбі», «Снігова королева». Це було приголомшливо.Також була на екскурсії в Королівському театрі в Копенгагені, це неймовірної краси театр, який всередині, саме сцена та глядацька зала, схожа на наш театр, це викликало у мене сентиментальні спогади та сльози. Дуже велика подібність.
Драматичний театр поки що не відвідую через мовний бар’єр. Але концерти симфонічної музики, академічного співу, виставки картин, музеї, галереї, хореографічні шоу – все намагаюсь охопити. Крім того, Українській дім в Копенгагені влаштовує чимало культурних заходів для українців, де, звісно, присутні й данці.
– Певно, ви встигли також побувати і в інших країнах Європи?
– Так. Це Норвегія, Швеція, Німеччина. А ще деякі міста Ютландії та острова Фюн. Такі подорожі – це те, чого не могла дозволити собі, працюючи в театрі, бо належала тільки роботі, ну і дохід акторів теж має значення, а він – хоч плач…
– Які у вас нині стосунки з колишніми колегами по театру корифеїв?
– Ні для кого не секрет, що була і буду за В’ячеслава Вандрашека, тому я гадаю, що зрозуміло, з ким я спілкуюсь, а з ким ні. Тепер театр став політичною ареною. Я такий театр не визнаю. Тому я не хочу коментувати свої відносини з деякими моїми колегами. З багатьма у мене прекрасні та дружні відносини.
– Що б ви хотіли побажати колишнім колегам, а також глядачам?
– Колегам хочу побажати того, що є в Данії. Там люди ніколи не засуджують одне одного. Вони ніколи не обговорюють одне одного. А тим більше не пліткують. У них цього взагалі немає, не закладене в розуміння життя.Тому бажаю більше займатись творчістю, а не фейсбучними плітками, бо, спостерігаючи збоку, бачу велику залежність від цього.
– Перепрошую, ви забули про глядачів…
– Глядачів – ні в якому разі! Багато з них підтримують мене після мого переїзду: пишуть, телефонують, ось сьогодні вже багато зустрічей було в фоє театру. Глядачам я бажаю якісних вистав, яких нині мало, це не тільки про наш театр, а взагалі про театр. Мода пішла на примітив, «ширпотреб». Сьогодні я сподіваюсь отримати задоволення від вистави, адже мої улюблені колеги невдовзі вийдуть на сцену. Я все одно своїх колег люблю. Крім тих, хто не любить мене, це ж справедливо, правда?
До речі, про глядача – у Данії глядачі не аплодують. Вони вважають, що це заважає і акторам, і сприйняттю вистави. А коли я зривалася оплесками, то на мене дивилися таким поглядом: «Це, мабуть, іноземка?». Там глядачі аплодують лише у фіналі. А якщо це музичний концерт, то диригент повертається до публіки і робить знак головою, мовляв, тепер можна. А в театрі просто в глядацькій залі ще можна тримати бокал і пити вино. Бокал, звісно, пластиковий.
– Чим же, на вашу думку, «ширвжиток» відрізняється від справжнього мистецтва?
– Тим, що вистави має ставити режисер, а не людина, яка вважає себе режисером.
– Вже третій дзвоник. Тому останнє запитання: ваші плани на перспективу?
– Поки що я повернуся в Данію. Усі, кому складала конкуренцію, можуть видихнути. Але колись я таки ще «підірву» цю сцену! Я в себе вірю.
А вам дякую, що згадали про мене і слухали мене.
Наші унікальні обранці