«Ми усі працюємо на актора»

Продовжуючи тему театральних професій, сьогодні пропонуємо бесіду з досвідченим звукорежисером Борисом Кушпілем.

– Борисе, вибачте мою недосвідченість, звукооператор і звукорежисер – це різні спеціальності?

– Так, абсолютно різні.

– Але ж ви, здається, починали свою діяльність в якості звукооператора?

– Так, але у дуже далекому минулому. Якщо пам’ятаєте гурт «Елема» та його керівника Олександра Агуру, то саме там я почав пізнавати ази звукової справи.

– Пам’ятаю. Це був легендарний гурт. Він виник на початку дев’яностих. Але мова про вас. Яку ви мали професію?

– Я за спеціальністю музикант, флейтист. І з музикою у мене пов’язане усе життя. Тут хочу наголосити: людині, яка не має музичної освіти, практично неможливо займатися звуком.

– Чому?

– Тому що існують дуже тонкі речі, котрі мають бути закладені в твоїй базі. І усі вони пов’язані з музикою. Її треба уміти не тільки виконувати, але й слухати. Отже, у 1995-ому я співпрацював з «Елемою». Потім настали складні часи, музика не годувала, довелося йти торгувати на ринку.

– Коли ж вони для вас закінчилися?

– 2013 року я став звукорежисером академічного обласного музично-драматичного театру. Запросив мене туди товариш В’ячеслав Федоренко. Він і нині керує звуковим цехом.

– У чому полягало ваше завдання як звукорежисера?

– Це підбір матеріалу. Часом його треба було нарізати, потім зшити якісь клаптики, далі оформити так, щоб вони правильно звучали, тобто правильно розставити музичні акценти. Власне, музика в театрі складається з двох речей. Перше – вона створює настрій. І для актора це дуже важливо. Наприклад, актору доволі складно зіграти смуток на веселій музиці. Друге – музика має підкреслювати те, що відбувається на сцені. Іноді навіть підсилити якусь мізансцену. Для цього й існує звукорежисер, який зуміє це зробити точно.

– Хто ж окрім вас здійснює такий підбір?

– По-різному. В Муніципальному Театрі Сатири, наприклад, це художній керівник Роман Бутовський. В театрі імені Кропивницького, з якого я пішов 2017 року, був режисер Євген Курман. У таких випадках моя роль – вчасно вмикати музичний супровід.

– А, скажімо, якщо актор не вчасно вступив, десь промазав?

– У такому разі моє завдання швидко «зорієнтуватись на місцевості» і плавно виправити цю ситуацію.

– Вас цьому не вчили, все це ви осягали в процесі роботи.

– Цілком вірно. І це вдається, ще раз підкреслю, лише людині, яка з малоліття займається музикою. Адже музика – це палітра звуків. Якщо ти знайомий з цією палітрою, тоді ти розумієш, як і чим найкраще виручити актора на сцені. Треба розуміти, що ми – усі служби і цехи – працюємо на актора. Ми повинні зробити так, аби актору було легко. Щоб він легко йшов по тексту, по усіх сценах чи мізансценах.

– При підготовці вистави ви завжди співпрацюєте не лише з режисером, але й з художником по світлу, декоратором тощо?

– Так. Але у будь-якому випадку основні завдання ставить режисер. А нам залишається лише реалізувати їх шляхом підбору можливих варіантів звукового чи світлового рішення. Згодом все шліфується під час технічних репетицій та прогону.

– Повернемось до вашої біографії. Я чув, що ви певний час працювали у театрі «Чорний квадрат»…

– Так, 2017 року мене запросили туди. Там я працював, поки не «розігрався» ковід. Як відомо, цей колектив працює за принципом імпровізації та «живої» акторської гри. Тому це більше гастрольний театр. За ці два роки ми об’їздили практично усі театри України. У деяких виступали неодноразово. Особливо мене вразив Чернівецький театр. Мені здалося, що і зовні, і всередині він дуже схожий на Одеський оперний.

У той час довелося співпрацювати з актрисами Ксюшою Ніколенко та Ірою Гатун, нині відомою зіркою «Жіночого квартала», а ще з актором, телеведучим і сценаристом Вовою Шумко. Пригадую, варто було йому пройти на початку вистави з лівої куліси в праву, публіка вже в екстазі. До речі, Роман Борисович уміє те ж саме робити.

– Перепрошую, ви у своїй кар’єрі жодного разу не лажанули?

– Було. Але й таке між іншим обігрується. Повернуся до того, що взаємодія актора і звукорежисера – це обопільний процес. Це гра удвох. Якщо я завис і дещо спізнився із супроводом, то Роман Борисович лукаво нагадує: «А тепер я заспіваю!» А буває, актор забуває репліку і пішов чесати далі, а ти тут же намагаєшся знайти місце, куди вписатися, знайти точку входу, «накрити» його так, щоб вийти на певний настрій у цій сцені. І тут гра йде на секунди. Це як пінг-понг.

А для цього, коли я сиджу за пультом, переді мною п’єса із різними позначками. Це позначки, які розумію тільки я. Але це відноситься до усіх «звукачів», які працюють в театрі. Кожен звукорежисер розписує для себе партитуру. І це дуже допомагає в роботі.

– З ким з творчих особистостей ви ще співпрацювали у своєму житті?

– Наприкінці дев’яностих мені довелося попрацювати над створенням двох альбомів Анатолія Титова, директора концертної агенції «Скляний дім». Це була серйозна робота. Виявилося, що ми сусіди і вчилися в одній школі… Я живу на Дослідній станції, точніше в Созонівці, де розташована Дослідна станція, а то хтось подумає, що на мені ставлять досліди. Він знав, що я музикант, і якось йому стрельнуло зробити запис пісень. Серед них були дві-три цікавих. Цю роботу ми зробили разом з Едіком Дикаренком. То була плідна співпраця. У ті складні часи то був рятівний круг – цікава професійна робота плюс заробіток.

– Отже нині ви працюєте в Муніципальному Театрі Сатири та…

– В обласному центрі дитячої та юнацької творчості. Тут я виконую функції звукооператора і звукорежисера. Першу частину робочого дня працюю за комп’ютером, другу – за пультом. Озвучую репетиції, концерти, фестивалі та конкурси.

– Борисе, якою була ваша перша вистава?

– То було незабутнє «Селфі зі Склерозом» – бенефіс заслуженої артистки України Вікторії Петрівни Майстренко, яка відзначала того року сорокаріччя своєї сценічної біографії. Думаю, саме з її подачі мене запросили на цю роботу. Мені пощастило, тут прекрасний творчий колектив.

– Ви маєте сім’ю?

– Так, дружину, сина і доньку. Нині вони живуть і працюють у Варшаві.

– Чув, що ви «залізно» дотримуєтесь розпорядку дня. Поділіться, будь ласка, який він.

– Підйом о п’ятій ранку. Роблю кардіозарядку. Потім піший прохід через балку, що тягнеться аж до Канатового. Але спочатку піднімаюсь нагору, щоб вчасно зустріти сонечко, що піднімається з-за обрію. У цей час є хвилин 15-20, щоб дивитися на нього, не отримавши опіку. Заряджаюся вітаміном D. Потім роблю ще одну зарядку, проходжу кілометрів сім-вісім босоніж і насолоджуюсь росяними травами, якщо це літо. Це мені ще в дитинстві прищепила мама. Потім повертаюся в селище і виконую комплекс вправ на тренажерах. Приймаю вдома душ, випиваю свіжовичавлений сік апельсина, намазую авокадо на окраєць чорного хліба і додаю чашечку кави. Далі починається робота.

– А про роботу ми вже поговорили. Дякую. Нехай щастить!