Коли почалася велика війна, Олександр Сіденко навчався у Львівській академії сухопутних військ. Випуск був достроковий. Невдовзі його, 25-річного лейтенанта, відрядили на херсонський напрямок. Воював у складі танкового батальйону 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського. Загинув 20 жовтня 2022 року у Бериславському районі. Поховали з почестями в рідному Мощеному Голованівського району Кіровоградської області. Посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
– Військова служба була покликанням Сашуні, – розповідає мати, Віра Сіденко. – Але спершу здобув медичну освіту. Закінчив з відзнакою сільську школу, вступив до Кіровоградського медичного коледжу імені Мухіна. Навчався успішно. Його обрали старостою групи та до ради гуртожитку. Дружив з Костиком і Сергієм. Друзі-нерозлийвода. На них казали «три брати-акробати». Костик нині служить. До Сашуні в Кіровоград приїздила сестра Анна, на п’ять років старша. А він до неї в Одесу їздив. Дружили, любили одне одного. Не знаю, чи є ще такі діти. Аня його в дитинстві опікала. А Саша, як став вищим за неї, казав: «Не будемо дивитися на роки, будемо дивитися на зріст». Високий виріс, майже метр дев’яносто. Після медколеджу влаштувався медбратом в Кіровоградській обласній психіатричній лікарні. Це було 2017 року. А наступного звернувся у військкомат, попросився на службу. Його, молодого спеціаліста, не мали призивати, але він домовився. Хотів у десантники, а відправили в навчальний центр сухопутних військ у Десні. Зарахували в танковий підрозділ. Я дивувалася: «Як же в танк влізеш, з твоїм зростом?» У перші дні Сашиної служби стався такий випадок. Дорогою до їдальні хлопцеві з їхнього взводу стало зле – напад епілепсії. Сашуня миттю кинувся до нього, надав першу допомогу. Командир запитав, де цьому навчився. Саша пояснив, що працював у психлікарні, де такі випадки – не рідкість. Після того його стали називати Доком. Призначили медбратом в танковому підрозділі.
Військова служба синові подобалася. Після строкової уклав контракт. 2019 року вступив до військової академії у Львові. 24 лютого 2022 року Сашуня зателефонував нам з чоловіком о четвертій ранку: «Війна! Терміново дзвоніть Ані. Нехай з Вікулею їдуть з Одеси в село!» Віка – донечка Ані. Саша сильно любив племінницю, балував. «Моя принцеса», – казав. І під час війни замовляв їй подарунки через Інтернет. То ляльку, то возика для ляльки, то кактуса, який балакає.
Саша і його однокурсники отримали дипломи достроково, у березні 2022 року. Зарахували в 35-ту бригаду морської піхоти, яка дислокується в Одесі. Це давало йому змогу бачитися із сестрою та племінницею.
Я з ним щодня спілкувалася. Телефонували одне одному, повідомлення писали. Я плакала, а він: «Мамулька, усе буде добре». На початку липня його перевели на Херсонщину. Перед тим дали два дні відпустки. Зустрілися ми в Одесі, в Ані. Ми з чоловіком повезли Сашуні відеречко малосольних огірків, він їх попросив. Наварила вареників з вишнями, теж повезли. Меду повезли, Сашуня любив солодке. Чоловікова сестра – в них своя пасіка – меду багатенько дала, щоб поїли хлопці. Наступного дня Сашуня вирушив воювати на Херсонщину.
Звідти і телефонував, і писав, як випадала можливість. Про які-небудь подробиці не повідомляв. Навіть не казав, у якому саме місці перебуває. «Все буде добре», – обіцяв. А якось сказав, що не може залишити своїх хлопців. Уже після його загибелі я дізналася від побратимів, що він вирушав на бойові завдання першим і останнім повертався.
У вересні ми побачилися востаннє. Сашуня приїхав до нас у Мощене. Відпросився в одеському госпіталі, де лікувався після контузії. Тримався бодрячком. «Годуйте свиню, – казав. – Приїду з хлопцями відзначати Перемогу, заріжемо свиню, шашлики зробимо». Але очі видавали втому. Я йому казала: «Маєш берегти Аню. Нас з батьком не стане…» Син відповідав: «Потерпіть трішечки, заберу вас до себе в Одесу». Планував жити в Одесі. Коли служив на Одещині, познайомився з дівчиною, Люда її звати. Збиралися одружитися. «Приїду у відпустку, розпишемося», – казав. Не судилося.
Про його загибель мені сказала Люда. Зателефонувала о першій ночі: «Сашу вбили…» Це сталося 20 жовтня, у четвер, о пів на сьому вечора. Він і народився у четвер, 20 березня. Не знаю, як мені вистачило сили подзвонити його побратимам, попросити номер комбата. Дали мені номер комбата. Телефоную: «Я – мама Саші Сіденка, що ви мені скажете?» – «Пробачте, я не вберіг вашого сина». Ми й досі спілкуємося, він уже – заступник командира бригади. З побратимами синовими, хто залишився живим, спілкуюся. Дзвонять в день народження Сашуні, на річниці смерті. Кажуть, розумний був, відповідальний, добрий, вступався за підлеглих, як військовий мав великі перспективи. З Людою теж спілкуюся.
Сашу посмертно нагороджено орденом «За мужність». Нагороду привезли побратими. Один з них, Ваня, розповів, як Сідий (так називали Сашу) витягнув його з поля бою.
Віра Сіденко ледь стримує сльози.
– Раніше щодня на могилу ходили, тепер – раз у тиждень. Квіти поливаємо. Дорогою до кладовища цукерки роздаємо дітям. Плачу часто. Нема такої хвилини, щоб не згадувала Сашуню. Вдома на видному місці – фотографії, нагороди, прапор, якого він купив, щоб почепити на башті танку в день Перемоги.
Проєкт на рейках