Берет і шеврон на пам’ять про батька

Михайло Коваленко – з тих чоловіків, які у перший день великої війни стали в черги до військкоматів. Воював у найгарячіших місцях. Два роки тому загинув сорокарічним на Донеччині. Поховали Михайла у Казавчині Голованівського району, де пройшло його нелегке дитинство.

Восьмирічним Мишко залишився без матері. Виховував його дядько, житель Казавчина. Закінчиши сільську школу, Михайло вступив до ПТУ в Бершаді Вінницької області, вивчився на механізатора. Поїхав на заробітки в Одесу, де й познайомився з Іриною Лаптєвою, яка стала йому дружиною.

– Чим Міша привабив мене, питаєте? – каже Ірина. – Уважний, готовий заступитися за свою жінку. З ним було не страшно темної пори на вулиці. Я на роботі допізна затримувалася, він мене завжди зустрічав. Спиртного не пив взагалі.

За словами Ірини, Михайло знайшов спільну мову з її дочкою Марією, а коли народився Ілля – радості чоловіка не було меж.

– Іллю й купав, й сповивав, не дозволяв чужим наближатися до дитини. Коли Ілля хворів, а мені треба було йти на роботу, Міша залишався вдома.

Ірина характеризує Михайла як великого умільця: і ремонт в помешканні завиграшки було зробити, і на комп’ютерах розумівся.

– Я йому казала, щоб закінчив якісь курси та зайнявся ремонтом комп’ютерів професійно. Працював у фірмі, яка виготовляє банери. Знав цю роботу, подобалося.

– Міша розповідав мені про своє нелегке дитинство, – продовжує Ірина. – Тепло відгукувався про дядька й тітку, які мешкають у Голдашівці Вінницької області, про їхніх дітей – двох своїх двоюрідних сестричок. Я з Мішиними родичами спілкувалася телефоном, а побачилися під час війни.

Далі – про війну.

– 24 лютого 2022 року уранці Міша пішов у військкомат, звідти й зателефонував мені. Того ж дня пройшов медичний огляд, його визнали придатним, відправили в частину – 122-гу бригаду територіальної оборони. Міша швидко приймав рішення і був небайдужим до долі нашої країни. Він і в демонстрації «За єдність України» 2 травня 2014 року брав участь.

Телефонуючи додому, Михайло не посвячував дружину й сина в подробиці служби. Про місця перебування чоловіка Ірина дізнавалася з банківських реквізитів у грошових переказах. Але коли приїздив у короткі відпустки, ночами розповідав про своїх бойових товаришів. Ірині відомо, що Михайло воював у найгарячіших місцях – Кринки, Олешки, Херсон, покровський напрямок. Побратими називали його Козирем.

– Після контузії Міша планував списатися з армії. Ще й відкрилася виразка, лікувався. Але після госпіталю його знову відправили на фронт. Загинув 12 серпня 2024 року поблизу Водяного на Донеччині.

Ірина каже, що незадовго до того вони посварилися і розлучилися, хоча їхні стосунки й не були оформлені офіційно. Михайло устиг знайти собі іншу пару, одружився. Та Ірина не тримає на нього зла:

– Таке життя.

Ірина із сином приїздила в Казавчин і на похорон, і на сорок днів. Побачили село, де виріс Михайло. А за місяць до його загибелі побували в Голдашівці, у його родичів. Прийомом Ірина задоволена.

– Спілкуюся з ними і тепер. А Ілля, йому скоро чотирнадцять, береже батькові військові берет і шеврон. Мішині побратими подарували нам прапор на згадку. З їхнього батальйону майже нікого не залишилося.