Справжнім подарунком долі і незалежної України стала для мене поїздка в Штати на запрошення Держдепу уже далекого 2004 року. Спочатку нас було п’ятеро – дві дами і троє чоловіків. Троє редакторів українських газет, автор популярного сайту і, як тепер заведено говорити, медійниця з журналістської організації. Наша країна тоді настільки цікавила західний світ, що нас возили всією Америкою, з півночі на південь й із заходу на схід, багато чого показували і багато про що розпитували.
Поїздка справила настільки незабутнє враження, що й досі можу розповідати про неї годинами. Одна втеча від руйнівного урагану «Чарлі» чого варта! А «урочиста» депортація нині покійного Ігоря Єніна, редактора сайту «Власти.нет»! Він почав бухати ще в Борисполі, тримався як міг, але остаточно добив наших перекладачів із посольства, коли, як справжній козак, тримаючи за ручку дволітрову пляшку «Столичної», пив із горлА просто на ходу нашого бусика. Зустрічі зі студентами, викладачами, діаспорою, конгресменами, мормонами, колегами, прийом у Держдепі… Плодовитому письменникові запросто вистачило б на книжку, а журналіста беруть в полон нові теми і залишаються спогади.
Та поїздка мала багато приємних наслідків – протягом кількох років посольство США регулярно запрошувало мене 4 липня на святкування Дня незалежності. Побачити наживо київську еліту, поспілкуватися з метрами, лідерами і чемпіонами і, звісно ж, оцінити, як американці відзначають головне свято своєї країни.
Уже тоді в нас старанно копіювали американські мітинги, паради та народні гуляння у День Незалежності, але нашим помітно бракувало й нині бракує тих непідробних почуттів, які виховують поколіннями впродовж багатьох десятиліть.
У наші дні, коли триває вбивча російсько-українська війна, саме поняття незалежності країни набуло глибшого сенсу. Воно наповнилося абсолютно реальними поняттями: смертю і кров’ю цілком конкретних людей, втратою рідних міст, сіл, річок, вулиць, будинків. Незалежність набула матеріальних рис.
Не вірю, що є єдине для всіх поняття незалежності власної країни. Навіть різні юридичні формулювання мають свої нюанси, тим паче, якщо йдеться про кожного з нас. Хоча, за великим рахунком, усе зводиться до людей і територій. І питання, що первинне для держави, абсолютно не пусте й не риторичне для українців. Воно екзистенціальне, тобто найбільш життєво важливе. І на різних рівнях відповідати на нього можна по-різному.
З погляду держави і нації, це питання неправомірне в принципі, люди і території – це і є держава, а їх легітимність і недоторканність – це і є незалежність. А з особистої точки зору, відповідати потрібно тільки за себе, не нав’язуючи свою думку іншим. І тим паче не видаючи власні погляди за думку народу, класу або будь-якої іншої категорії.
Особисто для мене пріоритетом незалежності були і є люди, їхнє право на життя та основні демократичні свободи. Це моя точка відліку в будь-якій ситуації. Я розумію впертість, з якою президент Зеленський намагається не здати жодного метра Донецької області. Розумію людей, які не можуть змиритися з втратою частини Запорізької та Херсонської областей. Цілком допускаю право людей вимагати повернення країни до кордонів 1991 року. Але збереження життів українців, військових і цивільних, які живуть у будь-якій точці незалежної держави, – особисто для мене пріоритет і не предмет внутрішньої дискусії.
Прекрасно розумію, що не буває абсолютної свободи, як не буває й абсолютної незалежності держави. Але принципово важливо, щоб ступінь залежності незалежності (вибачте за тавтологію) визначали самі громадяни України, а не господарі Кремля чи Білого дому. А для цього потрібно зберегти державу. З неминучими втратами території (де-факто, а не де-юре), але зберегти. Нам потрібен мир сьогодні, і він має свою ціну. Нехай це будуть території, а не життя українців.
Про ціну миру судитиме понад 40 мільйонів українців, які живуть на вільних і окупованих територіях або виїхали за кордон, а ухвалюватиме рішення один президент. І він прийме його в тій реальності, в якій ми всі сьогодні існуємо. Це рішення визначить наше життя на найближчі роки. Не назавжди! Його згодом можна буде поліпшити або виправити. За однієї умови: якщо збережемо країну та її незалежність.
Моя незалежність