Коли ми вперше зв’язалися з Ольгою Посунько з Олександрії, поговорити не вдалося, бо вона гуляла з онучкою. Домовилися про зручний час і поспілкувалися. Вона розповідала про сина, офіцера Руслана Панченка, який загинув 30 жовтня 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу села Краснолюбецьк на Херсонщині.
Тепліше й щиріше за маму ніхто не розкаже. Ольга Анатоліївна згадувала сина і плакала. На вибачення за те, що роз’ятрили серце, відповіла: «Мені хочеться говорити про сина. Нехай про нього знає якомога більше людей».
– Руслан в мене первісток. Народився в 1991 році, ми тоді жили в селі Суботці. Син був малим дослідником, всім цікавився. А чому так, а не так? А чому той більший, а той довший? Я повинна була все йому пояснювати. Початок дев’яностих – складні часи. Перші жувальні гумки, перші іграшки-роботи, перші телефони. Ми жили скромно, грошей не вистачало, витягувалися. Ми розійшлися з батьком Руслана, тому син не отримав того батьківського, чоловічого виховання. Щоправда, замість батька йому був дідусь. Ні, син не був обділений, і ролики були, і велосипед, і мопед.
Згодом я вийшла заміж вдруге, і ми переїхали в Олександрію. Руслан навчався в школі, де я працювала. В нього було багато друзів. Навчався не дуже, займався спортом, який теж досліджував – то футбол, то бокс, то волейбол. І в «качалку» ходив. Після дев’яти класів вступив до криворізького авіаційного коледжу. Потім ще авіаційний університет закінчив та інститут пожежної безпеки. Працював за контрактом начальником групи реагування у підрозділі ДСНС.
Руслан був компанійським. Банальна фраза «душа компанії», але він був саме таким. Так вмів розповісти якусь історію, що всі були у захваті. Дбайливий був, за мене хвилювався, жалів, не дозволяв важкі сумки носити. Він хотів жити сьогодні, зараз і давати своїм рідним те, чого сам недоотримав. Одружився. Йому б будувати кар’єру в ДСНС, але вони з дружиною вирішили поїхати до Польщі на заробітки. У нього все вийшло: і квартиру купили, і машину собі пригнав. А потім народилася Софійка. Руслан вже сам їздив до Польщі, але дуже скучав, говорив, що хоче бачити, як донька росте. На початку 22-го року сказав: «Мамо, приїду в лютому, потім ще раз поїду до Польщі, зароблю на відпочинок і вже залишуся вдома. Треба Софку виховувати». Це був той лютий, який змінив плани і зруйнував життя.
Звернувся до військкомату, йому сказали, щоб зачекав. Викликали у квітні, відправили на навчання. З травня Руслан почав служити в 61-й окремій механізованій Степовій бригаді. Був начальник зв’язку – командиром взводу управління 40-го гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону.
З тих пір я його не бачила. До нього їздили дружина і мій чоловік, а я лише телефоном з ним спілкувалася. Він був незамінним, не міг вирватися додому. Купив собі машину, щоб на фронті було зручно пересуватися, ми просили, щоб хоч на день народження Софійки приїхав, але не відпустили, бо не було ким замінити.
Перед тим, як йти на «нуль», Руслан попереджав, що певний час не буде зв’язку. Того жовтневого ранку теж попередив. Час іде, а син на зв’язок не виходить, його телефон поза зоною. А потім Оксані, невістці, подзвонили і сказали, що Руслан загинув. Три командири їхали в одній машині і підірвалися на міні.
Дитину мені не показали, хоча я дуже просила, хотіла його за руку потримати. Хлопці з частини підтвердили, що то він. Речі його нам привезли. Софійці у вересні буде шість років. Тримаюся, бо в мене є вона. Я свою місію вбачаю в тому, щоб розповідати їй про тата. Вона знає, що в неї є тато Руслан, що він на небі. Дивно, але вона пам’ятає багато моментів, коли тато був поруч: як вони вдвох підлогу мили, як на піаніно грали. Ми переглядаємо фотографії, розмовляємо. Якось вона сказала, що з подружкою говорили про бажання, і Софійка попросила Бога, щоб тата їй повернув.
Син мене підтримував і підбадьорював. І зараз чую його слова: «Не переживай. Вір. Все буде добре. Ти в мене розумничка». Знайшла вислів «Вір у себе так, як я вірю в тебе». Це гріє моє серце.
Знаєте, в мене є надія, що він живий, бо я його не бачила. Коли раптом відчиняються вхідні двері, я сподіваюся, що це синок повернувся. Малесенька, але надія, що зайде і скаже: «Мамо, я повернувся».
Моя незалежність