Що не так?

Три з половиною роки ми свідомо обходили цю тему – єдність нації під час війни нам здавалася, та й зараз здається, важливішою за гострі дискусії про проблеми країни. Але, мабуть, мовчання вже перестало бути золотом, і настав час для серйозної розмови.

Редакція звернулася із запитанням «Що не так?» до людей, яким ми довіряємо. Тих, хто має тверду життєву позицію, моральні принципи та великий досвід. Цього разу ми поспілкувалися з більш молодою людиною, яка в свої 40 років вже багато чого досягла. Нехай сформулює, що не так із нашою країною, владою, суспільством. Напевно, хтось із наших читачів не погодиться з точкою зору автора, але давайте почнемо з того, що вислухаємо одне одного.

Сергій Скібіцький, Париж, Франція:

– Половину життя я провів за кордоном – переважно в ЄС, а також по року в Африці та Білорусі. Як показує Ерін Меєр у «Культурній карті», кожне суспільство має свій менталітет. Мій досвід підтверджує: українці – одні з лідерів за креативністю та здатністю адаптуватися. Водночас нам бракує взаємоповаги й толерантності, а також уміння оцінювати людей за цінностями, а не за формальними ознаками – регіоном походження, мовою чи вірою.

На відміну від біженців з Близького Сходу, я не зустрічав українців-жебраків чи серйозних конфліктів із місцевими. Варто лише створити умови для інтеграції – і українці самі стають у чергу, щоб дотримуватися правил і культури нової країни. А поодинокі прояви «жлобства» на кшталт розпиття горілки на парковці трапляються і в сусідніх слов’янських народів.

Життя в еміграції відкрило для мене чимало питань до українських дипломатів. Мій досвід із посольством у Франції, де я живу з 2018 року, залишив негативне враження: відсутність запису онлайн (натомість його «продавали» у соцмережах), затримки, жива черга, грубість працівників і навіть паркування авто посла на велодоріжці, попри вільні місця поруч . Для французів водій посла – такий самий представник України, як і дипломат. І ця дрібниця символічна: зовнішня політика часто поводиться так само – керується ситуативними інтересами, забуваючи про правила інших країн й власні довгострокові цілі.

Нам потрібна складніша дипломатія: партнерство не лише з ЄС, а й з Азією, Близьким Сходом, Африкою, та посли, які обов’язково знають мову й менталітет країни. І тут ми впираємось у головну проблему – якість української влади та державного апарату.

Головна проблема української влади – низька якість еліт. Лідери демократичних країн розуміють: сталий розвиток базується на двох чинниках – верховенстві права й капіталістичній економіці. Ідеальна влада водночас арбітр і стратег: з одного боку – гарантує справедливі правила, що стимулюють людей емігрувати, інвестувати, народжувати; з іншого – визначає пріоритети розвитку, не заважає бізнесу у створенні інновацій, підтримує у виході на світові ринки, кредитує реальний сектор, а тільки опікується фінансовим сектором.

Крім того, держава несе безпосередню відповідальність за безпеку та ключові соціальні сфери – медицину та освіту, які фінансуються з податків громадян, а також врівноважену пенсійну систему.

Та, на жаль, в Україні еліти ніколи не сприймали владу як інструмент розвитку. З 90-х їхньою спільною метою залишалося користування пострадянським майном і монополіями. Замість проєкту модернізації країна отримала проєкт «екстракції» ресурсів під популістичними чи патріотичними гаслами. Елітам на всіх рівнях бракувало й досі бракує технічної компетентності – знання історії, економіки та сучасної геополітики, щоб знайти гідне місце для України у світі.

Під таку «екстракційну» модель десятиліттями будувався і державний апарат – складні правила, суперечливі закони й безликі чиновники, які не шукають змін, не беруть відповідальності й не здатні підтримати проривні проєкти.

Додатково повномаштабна вій­на виявила ще одну слабкість – нездатність до компромісів. Замість широкої коаліції професіоналів ми отримали посилення лояльності владі й небажання адаптуватися до нових викликів.

Отже, найбільша проблема влади – домінуюча некомпетентність, поєднана зі спробами контролювати все довкола.

Коріння національної проблеми – у регіонах. Кропивницький роками здавався «стабільним», але це радше застій: відсутність соціальних і економічних ліфтів, розвитку інфраструктури та можливостей для тих, хто не належить до місцевих еліт. Саме тому я один з багатьох, хто свого часу вирішив поїхати.

Ціни на житло в Кропивницькому майже як у Львові, але якщо там це результат конкуренції забудовників, то тут – дефіциту. Водночас нинішня криза відкриває шанс: внутрішня міграція може принести новий бізнес, освіту, спорт. Після війни конкуренція за людей зросте, і вони обиратимуть не застій, а потенціал росту. Саме місцева влада здатна створити перевагу, ставши більш відкритою для інвесторів і забудовників.

Вистояти у війні зможе лише консолідоване суспільство з грамотним розподілом ресурсів. Тому економічний блок влади треба негайно замінити на більш компетентний і ліберальний. Перебудова економіки – ключ виживання, і керувати нею мають освічені люди з певним світоглядом та цінностями. Початок війни дав правильні кроки, але вже за 3 місяці з’явилася імітація, а стратегічні сфери – внутрішні переселенці, оборонні замовлення, енергетика – виявилися проваленими.

Наступний крок – аудит витрат і радикальне скорочення держ­апарату. Фундаментом росту є судова реформа, незалежність антимонопольної та антикорупційної систем від решти силового блоку та передача економічних компетенцій СБУ із розподілом до інших відомств. А тимчасова передача остаточних рішень господарського та антикорупційного судів на аутсорс до Великій Британії чи Нідерландів могла б відновити довіру світових інвесторів.

На такому фундаменті, з вигідним податковим і інвестиційним законодавством, Україна за 15–20 років може вибудувати партнерство зі США, Британією, Китаєм, Кореєю, Саудівською Аравією – і для зростання власного ВВП на душу населення, і для економічних гарантій безпеки від нової агресії росії.