«Згадуйте тих, хто не повернеться ніколи»

Ця історія почалася, коли йшла робота над книжкою «Непереможені» про загиблих кропивничан, серед яких був Євгеній Самойленко. Щоб з’ясувати деякі моменти матеріалу, директорка видавництва «Імекс-ЛТД» Тамара Саміляк зателефонувала вдові Євгена, і та дала посилання на допис у Фейсбуці Ігоря Грабового, де той розповідає про свого побратима Самойленка. Тамара Сергіївна зв’язалася з Грабовим, попросила дозволу використати його спогади у книжці, отримала добро, підписалася на його сторінку у соцмережі і стала стежити за його дописами. Ще один момент: епіграфом до «Непереможених» обрали слова Ігоря Грабового «Згадуйте тих, хто повернувся, і тих, хто не повернеться ніколи. Тих, хто проходить пекло і намагається зачинити його ворота, щоб воно не спалило ваш дім, і тих, хто віддав вам останній стукіт свого серця».

– Я читала дописи Ігоря. Вони мене так вразили щирістю, правдою, силою, що я запитала його дозволу зберігати все це для майбутньої книжки. Він дозволив. День народження у нього 9 серпня, і ми встигли до цієї дати надрукувати фронтовий щоденник «Минула ще одна доба війни» авторства Ігоря Грабового, – розповіла Тамара Саміляк.

Це був сюрприз для автора. Видавництво спілкувалося з дружиною військового, з нею погоджували макет обкладинки, назви новел, яких 16, назву книжки. Продаж фронтового щоденника було відкрито саме 9 серпня.

– Ігор Миколайович нам так дякував, говорив такі слова, висловлював такі емоції! Коли я у відповідь подякувала йому за емоції, які він відчуває у зв’язку з виходом книжки, він сказав, що причина не у виході книжки, а у нашому ставленні до нього і повазі до того, що він робить, – згадала директорка видавництва.

Тираж книжки новел невеликий – всього 300 примірників. Майже все розкуплено. Її замовляють побратими автора, знайомі, рідні людей, про яких написано. Видавництво за замовленням надіслало книжки на Миколаївщину, у Львів, Ужгород, навіть в Естонію та Австрію. Кошти з продажу «Імекс» збирає для Ігоря Грабового. Хоча він зазначив, що гроші йому не потрібні, він згодом скаже, за що заплатити. Це буде щось корисне для його підрозділу.

До речі, в магазині Кропивницького продано лише одну книжку. І ще управління культури міської ради купило кілька для міських бібліотек. Шкода, адже це варто придбати і читати. Це та правда про війну, яку не кожен може донести до тих, хто в тилу. Навіть назви новел, а це цитати з дописів автора, красномовні: «Не завжди історії про війну – це обов’язково про смерть», «Тепло молитви і сила роду», «Коли святі лягають спати», «Про тих, хто стоїть у небесному строю морських піхотинців».

Ігор Грабовой – наш земляк. Він народився в Тишківці Добровеличківського району. Зараз родина живе на Одещині. Військовий пенсіонер. На війні з 1 березня 2022 року. У фронтовому щоденнику від видавництва написано: «Тут ми мали б написати про автора. Але зі зрозумілих причин не можемо цього зробити. Коли закінчиться війна, ми обов’язково розкажемо вам про Ігоря Грабового».

«Імекс-ЛТД» готує друге видання фронтового щоденника «Минула ще одна доба війни». Туди, крім новел, що вже надруковані, увійдуть нові дописи Ігоря Миколайовича. Один з них – знову про Євгена Самойленка. Не втратьте можливість придбати книжку й допомогти ЗСУ.

Є люди, яких я маю за честь називати своїми друзями

18 травня 2024 р.

Нещодавно знайома людина сказала мені, що в мене мало друзів в соцмережі «Фейсбук». Ми з цією людиною так і не дійшли до спільної думки, хто такий друг. З нами, хто із самого початку війни знаходиться в зоні бойових дій, періодично працюють психологи. Так має бути, і це правильно. Зі мною також розмовляла молоденька дівчинка-психолог, ровесниця моєї доньки. Розмова була хвилин десять, після чого вона сказала: «Ви можете собі допомогти самі, а мені після вас потрібен психолог». Але одне вона сказала вірно: «Вам треба розповідати про наболіле і не тримати в собі свої переживання». Так мені постійно говорить моя дружина, щоб я не пропускав все через себе і не тримав у собі цей біль. А я тим часом його пропускаю, і засів він глибоко під серцем разом з уламком від танкового снаряду як нагадування про той день… Є люди, яких я маю за честь називати своїми друзями. Але, на жаль, багатьох з них вже немає. Я вам буду розповідати про них, і нехай ці розповіді продовжать пам’ять про цих людей… І це буде нашою їм подякою… Про одного такого я хочу зараз розповісти.

– Привет, меня зовут Женя. Позывной – Слесарь.

– Привіт. Я теж не ключем на 13 зроблений.

Так я познайомився із Самойленком Євгеном, який був родом із Кропивницького і також в перший день війни пішов захищати Україну. Багата земля кропивницька на славетних лицарів. Багато їх знав і багато знаю. Нас тоді вивели на відновлення після села Красне, що на Миколаївщині, та після знищеної казарми 36-ї бригади морпіхів. То був чорний день для нас усіх. Про таких людей, як Євген Вікторович, кажуть «дай йому рельсу, не чіпай його, і через два дні він із неї зробить 10 циганських голок».

Він був охайним, пунктуальним і майже перфекціоністом. У нього було найкраще відділення в роті, він майже ніколи не нер­вував, завжди був спокійний і ввічливий. Я сказав майже, бо… У нас був автомобіль, з яким допомогли земляки військовослужбовця з його відділення і який був натертий до блиску і вимитий до скрипу, як це любив Женька. Він навіть через переправу, по якій пристрілювалася ворожа арта, їхав повільно. Так от, одного разу, коли ми з ним перевозили б/к через сіру зону, по нас стрельнув ворожий танк. Не знаю, чиї святі нас тоді вберегли, але снаряд пролетів між автомобілем і причепом з б/к. Ні до того, ні після того я не бачив, щоб Женька так швидко їздив і не чув від нього таких «гарячих слів». Одне лише він сказав, коли ми вискочили із цієї зони, підпаливши цигарку і розтягуючи слова: «Я очень сильно не люблю танчики».

Але доля непередбачувана, і танк все-таки нас знайшов… Одна група вийшла на завдання – штурмувати лісосмугу, в якій знаходилися рашистські десантники. Сили були нерівні. Потрібна була допомога. Один екіпаж підірвався на мінному полі, і ми збирали групу, щоб допомогти побратимам. Багато хто відмовився, але не Женька. Як я його не вмовляв залишитися: наголошував на тому, що роки вже не ті, що він вже не хлопчик бігати по лісах і що дружина в нього хвора лежача, але де там.

«Что?! Я старый?! Ты старше меня и ходишь, а говоришь, что я старый? Я себе не прощу, если не пойду».

А тепер я не можу собі пробачити за те, що він пішов зі мною. Ми просто чудом проскочили на МТ-ЛБешці через заміноване поле, заскочили в лісосмугу, допомогли своїм козакам і… відчинилися ворота до пекла. Півтори доби із чого тільки в нас не стріляли. І живою силою йшли і РСЗО зі стволкою летіло. «Образилися» на нас за свою еліту. Не давали ні нам вийти, ні підмозі до нас підійти. Люди молилися годинами, забувши при цьому слова молитви, і я тільки чув «Отче наш. Амінь».

Як потім стало відомо, по нас, разом із іншими видами зброї, «працювало» три танки, екіпажі яких були учасниками танкового біатлону. З танків стріляли, як зі снайперської гвинтівки. І від одного із таких снарядів, який зірвався поруч із нами, Женька загинув. Загинув на моїх руках. Я прийшов до тями від свого крику і його хрипу. Спробував витягти його з ями, в якій нас засипало, і щось зробити. На жаль… Там залишилося багато моїх побратимів.

Згадуйте тих, хто повернувся, і тих, хто не повернеться ніколи. Тих, хто проходить пекло і намагається зачинити його ворота, щоб воно не спалило ваш дім, і тих, хто віддав вам останній стукіт свого серця.

Самойленко Євгеній Вікторович навічно залишився охороняти разом із побратимами висоту 27146. Вибач мені, друже… Заснув козак вічним сном…