«Погнали жити життя далі!»

Галина Бондарь сказала, що ці слова вони з чоловіком говорили одне одному, коли руки опускалися і здавалося, що виходу немає. Чула їх жінка і в останній день життя чоловіка, перед його загибеллю. Льотчик 40-ї бригади тактичної авіації «Привид Києва», заступник командира ескандрільї майор Сергій Бондарь (військове псевдо Скіф) загинув уночі 23 серпня 2025 року.

Пані Галина тепло згадувала про чоловіка. В її спогадах – любов. В сльозах – біль втрати.

– Я родом з Чугуєва. В нашому місті зазвичай гучно відзначали День авіації. Я йшла в школу по підручники, це було 28 серпня 1999 року, збиралася в 11-й клас, а подружка мене перехопила і вмовила піти на свято. На аеродромі було багато курсантів Харківського інституту Військово-повітряних сил, вони в Чугуєві проходили практику. Ми подивилися на літаки, сфотографувалися з курсантами і пішли додому. Увечері пішли в клуб, там знову курсанти. Двоє проводжали нас додому, мене Сергій.

Почалася школа, Сергій став приходити в гості. Він тоді вчився на третьому курсі інституту. Почали зустрічатися, листи одне одному писали. Вони збереглися. Сергій якось їх знайшов, перечитав, каже, що ми були чудні. Звичайно, що чудні, мені було 16 років, йому 19. Ми одружилися в 2001 році. Я після школи вступила до училища, отримала спеціальність оператор ПК-бухгалтер. На інститут грошей не було, та я не дуже і хотіла. В мене був Серьожа, і більше нічого не треба.

Після закінчення інституту Сергія направили на службу в Луцьк. Звідти перевівся в Канатово, де служив до 2005 року, до розформування. Але чоловік не захотів звільнятися, допомогли перевестися у Васильків Київської області. Поїхав туди, я в цей час народила сина, і ми залишилися в Кропивницькому. Через рік він нас забрав до себе. Подружки казали, що я як дружина декабриста, всюди за ним. А бути дружиною військового – це бути готовою зібрати речі і поїхати, куди він скаже. У Василькові ми служили до Сергієвої пенсії. Звільнився він у 2010 році, і ми повернулися до Кропивницького.

Артем народився у 2005 році. Сергій, коли пішов на пенсію, сказав, що нам потрібна ще одна дитина. Я відповіла, що якщо він цього дуже хоче, то буде сидіти в декреті. Наче пошуткувала, але так і вийшло. В 2012 році я народила Машу, рік побула в декретній відпустці і вийшла на роботу. А тато був в декреті. Він з Машою так змінився. Сина виховував правильно, по-чоловічому, а доця все, що хотіла, отримувала. Вона його і рятувала, бо військовому складно знайти роботу у цивільному суспільстві.

Місяця за півтора до повномасштабного вторгнення Сергій почав говорити, що буде війна. Я не вірила, говорила, що все буде добре. 24 лютого зателефонували рідні з Чугуєва, там мама жила і сестра з дітьми. Повідомили, що був приліт, вікон в будинку немає, діти трохи поранені уламками, і вони всі побігли в погріб. Сергію зателефонували з військкомату, він туди пішов, але йому сказали, що льотчики поки не потрібні, якщо буде заявка на льотний склад, його викличуть. Він не міг просто сидіти, бо це б не Серьожа був би. Пішов в тероборону. Йому видали форму і автомат. Приніс його додому, я дивлюся, а він такий іржавий. Кажу, що він 39-го року, питаю, чи хоч стріляє. Не знаю, відповідає, і здав його назад.

Потім Сергій став навчати хлопців керувати дронами. Тоді мало хто це вмів робити. Влаштувався в льотну академію викладати і сам вступив до магістратури. Їздив на полігони, навчав військових. Навіть Артема кілька разів брав із собою. Йому це дуже подобалося.

Якось сказав, що має воювати, захищати країну. Взяв відношення і повернувся у свою рідну частину. Спочатку літав на Л-39, потім на МіГ-29. Пройшов навчання і почав ходити на бойові завдання. Він часто казав: «Ти розумієш, що це війна? Я можу загинути в будь-який момент». Я розуміла, але сподівалася, що все буде добре. Він і обіцяв, що все буде добре, але…

Повертаючись з бойового завдання, завжди писав мені повідомлення «Все добре». До вильоту нічого не повідомляв, щоб я не хвилювалася, оберігав мене. Я пропонувала переїхати до нього, щоб хтось чекав, щоб йому було легше. Не погодився – Маша в школі навчається, краще бути вдома. Приїжджав, коли була можливість. Був на весіллі сина 20 серпня. А 23-го, в день народження невістки, загинув…

Ці бойові завдання для льотчиків – якийсь азарт. Вони бачать ціль і про все інше забувають. Сергій говорив: «Коли я йду на завдання, в мене трусяться руки і ноги. Щойно сідаю в літак, немає хвилювання, я нічого не боюся, у мене є завдання, яке маю виконати». А я відповідала, що його завдання – повернутися живим.

Льотчики – це родина. А дружини… Дружина військового – це один статус, дружина льотчика – зовсім інший. Нас з дитинства вчили поводитися так, щоб люди чогось не сказали. Сергій вчив мене, що треба думати про себе. І казав, що дружини льотчиків не можуть бути звичайними, вони завжди чекають і знають більше, ніж мали б знати, і це нікуди не виноситься.

А ще говорив: «Як я можу сидіти вдома, коли гинуть молоді хлопці? Я трохи пожив, в мене є двоє дітей, а гинуть зовсім молоді. Краще я загину. Молодим треба жити і після війни відбудовувати країну». І додавав: «Ти сильна, ти впораєшся». Він дуже змінився за останні пів року. Зрідка посміхався, став серйозним. Говорив, що готує мене до того, що залишуся сама. Я казала, що не зможу без нього, 24 роки разом, а він знову: «Ти сильна, ти впораєшся». А я сильна, бо він був коло мене. Всі згадують, що ми завжди ходили, взявшись за руки. Ми як взялися за руки в день першої зустрічі, так все життя і проходили.

Не знаю обставин його загибелі, триває розслідування. Напередодні, ввечері, він зателефонував, сказав, що щось сталося з літаком, і він сів на запасному аеродромі. І запевнив, що до ранку там буде, але не буде зв’язку. Я була абсолютно спокійна, вважала, що він у безпеці. О сьомій ранку зателефонувала Серьожина мама, плаче, кричить, каже, що загинув. Я сказала, що цього не може бути. Стала телефонувати побратимам, вони говорили, що все нормально. А потім подзвонив командир і сказав, що вночі був виліт, і Сергій загинув.

Син хотів стати військовим льотчиком, як батько. Але Сергій його відмовив. Артем навчається у Дніпрі на четвертому курсі університету. Сказав, що буде вступати до льотного училища. Відмовляю, але він каже, що мусить…

Ми купили дачну ділянку, мріяли побудувати будиночок. Сергій вже навіть ворота туди привіз. Наступного літа планував почати будівництво. Не судилося. А ще він завжди хотів бджіл завести. І навіть привіз два вулики з бджолами. Це бджоли його побратима, також льотчика, який загинув. Вулики стояли на аеродромі. Ці комахи пережили всі прильоти, які були. Серьожа казав, що ці бджоли військові контужені. Привіз їх влітку, ми навіть мед качали. Сергій був такий задоволений!

Тепер мені в пам’ять вже про двох льотчиків доглядати за цими бджолами. Спочатку не знала, що з ними робити. Прийшла до них і кажу: «Серьожа, ти мене покинув, а мені ж треба до бджіл подивитися. Я не знаю, з якого боку до тих вуликів підійти. Я буду робити, а ти мені зверху підказуй». І нічого, впоралася. Раніше я дуже боялася бджіл, а цього разу рамки діставала голими руками. Поклала на бджіл руку, а вони такі м’які, теплі…

Коли ми ховали Сергія, на квітах було дуже багато бджіл. Наступного дня знову. На сусідніх могилах також живі квіти, а бджоли лише на його могилі. Мабуть, це знак. Будемо вчитися жити без нього і вірити в Перемогу, в яку вірив Сергій.