У світлицю до Катерини

Ця зустріч планувалася ще минулого року, коли Катерина Москаленко відчинила двері створеної нею світлиці. Тоді не склалося, але плани треба реалізовувати. Отже, Кропивницький, район Новоолексіївки, садиба Москаленків, світлиця. Наче шматок українського села перенесли в обласний центр.

Навіть до створення світлиці в цій родині завжди було затишно, домашньо. «УЦ» писала про неймовірних ляльок, яких робить Катерина і навчає цьому ремеслу охочих. Теперішній візит був присвячений світлиці. Але, природно, говорили на різні теми. Ще й щойно зварений борщ їли. Смачний.

Тут була простора відкрита альтанка. Катерина каже, що дуже сумувала за рідним селом, і вирішила відтворити рідну атмосферу.

– Мої батьки з одного села, тому там в нас багато родичів. Коли приїжджаю в свої Розношенці, не вистачає часу відвідати всіх рідних, – розповідає Катерина. – У нас там дуже красиво. Я живу цим. У місті люди не такі рідні. Сільська дитина щойно навчилася говорити всім «добрий день». Бо це святе, батьки вчать бути чемними, допомагати старим і малим. Ми багато працювали: худобу пасли, город сапали, врожай збирали.

У мене всі тьоті, бабусі вміли шити, і я навчилася. В шостому класі пошила собі костюм із драпового пальта, така горда була, всі питали, де мені таке купили. Батьки подарували мені ручну швейну машинку. Мама хотіла, щоб я навчилася грати на якомусь музичному інструменті. А в нас був один музикант – вчитель, який грав на баяні. Коли в хату занесли машинку в чохлі, я подумала, що то баян. Так не хотіла! Відкрили – там машинка.

Це золоті, незабутні роки. Ніяке місто не замінить село. Село – це душа. Я довго виношувала ідею зробити світлицю. Як загорілася, і за літо ми її зробили. Допомагав мені Володимир Леонідович Кондаков – золота людина. Я малювала ескізи, а він втілював.

Навколо світлиці облаштований дворик, багато квітів. Навіть дерев’яний місточок є. А всередині майже все автентичне. Мамині фіранки, божник (рушник, яким прикрашали ікони) дістався від свекрухи. Скриня від бабусі. Три прядки подарували друзі та родичі. Старовинні сімейні фотографії. Диван – перероблена лава, яку привезли з Чернігова батьки чоловіка Катерини Олександра Івановича. А ще дерев’яні маслобійки, рубель, качалки, праски, казани, миски, решета, рогачі, макітри, макогони, глечики. На підлозі килим ручної роботи – подарунок маминої сусідки. Коли в Розношенцях взнали, яке диво зробила Катерина, почали дарувати їй різні предмети домашнього вжитку. Кажуть: «Катя, ти даси цьому нове життя». Так і є.

Роздивлятися все це цікаво. А ще слухати Катерину. Гості в захваті від історій про рушники, вишиті хустки, традиційні візерунки, сорочки, намиста. У світлиці господиня проводить майстер-класи для дітей та дорослих. Нещодавно робили мотанку.

Одна з недавніх кропітких робіт Катерини Москаленко – лялька в образі Антоніни Червінської. Її майстрині замовив колектив обласної філармонії. Це був подарунок народній артистці до ювілею. Назвали її Тосею й залишили «жити» у філармонії.

– Я її робила майже три місяці, – розповіла авторка ляльки. – Костюм княгині Ольги, в якому виступала Антоніна Миколаївна, зберігається в музеї. Я його пофотографувала, зробила заміри, виконала в мініатюрі. Відтворила всі деталі. Найважче було виготовити гердани – прикраси з бісеру. Це я вперше робила. І вишивала по бархату золотими та срібними нитками також вперше. Та й знайти бархат було складно, тому що зараз всі тканини стрейчеві. Костюм сам по собі складний: білизна, спідниця, кофтина, плахти, сарафан. І очіпок відтворила, і стрічки, і візерунки. Кропітка робота, я нею задоволена.

Щоб побачити Тосю, треба йти до філармонії. А відвідати світлицю Катерини можна, попередньо домовившись з господинею. Там чудово.