У Знам’янському міськрайонному суді завершили розбиратися із тамтешнім жителем Олександром Карлашем, який майже на півтора мільйона гривень ошукав матір загиблого на війні героя. До в’язниці шахрай не потрапив, бо повернув потерпілій гроші і сказав, що кається. А прокуратура, рік тому рапортуючи перед громадськістю про його викриття, обіцяла «до дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна».
27 грудня 2022 року війна забрала у жительки Знам’янки Другої Кропивницького району Наталії Ковтун єдиного сина. 26-річний Андрій Ковтун загинув поблизу Красногорівки Донецької області.
Наталія виростила його сама. Намагалася, щоб дитина не відчувала нестачі ні в чому. Протягом року возила синочка-школярика в райцентр, де він займався в танцювальному гуртку. А коли гурток став платним, змушена була забрати, бо не було з чого платити, і віддала в футбольну секцію. З одинадцяти років Андрійко самостійно їздив у райцентр займатися футболом, яким дуже захопився. У школі навчався добре, з усіх предметів найбільше подобалася математика. Бачачи, як нелегко доводиться матері, знаходив підробітки – то рекламу розносив, то на збирання городини наймався. Вивчившись у Кропивницькому на банківського службовця, працював у Києві, в Одесі. Обзавівся авто. Останніх п’ять років перед великою війною трудився у Польщі. Мати раділа за сина, а він допомагав їй. З одруженням не поспішав, хотів спершу заробити на житло. Плани зруйнувала війна. На початку російського повномасштабного вторгнення Андрій звернувся у військкомат, попросив мобілізувати. Улітку призвали. Після місяця підготовки відправили на Донеччину. Воював стрільцем-санітаром у складі десантно-штурмового батальйону.
– Востаннє ми поговорили зранку 27 грудня, – розповіла Наталія «Україні-Центр». – Я сказала, що відправила посилку. 29 числа – мій день народження. Андрій мав зателефонувати, привітати мене. Я чекала цілий день, але він не подзвонив і не написав. Я подумала, він – на позиції. 30 числа написала йому. Відповіді не було. Зателефонувала синовому побратимові і почула: Андрія немає. Загинув 27 грудня близько чотирнадцятої поблизу Красногорівки. Два кульових і осколкове поранення. Після похорону я два тижні не ходила на роботу. Жити не хотілося.
У червні 2023 року Андрія Ковтуна посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», – йдеться в указі президента. У листопаді 2023 року нагороду вручено матері в урочистій обстановці.
Тим часом Наталія збирала документи, необхідні для отримання державної компенсації за втрату сина. Чиновники сказали їй, що отримає 15 мільйонів гривень кількома виплатами. Треба було почекати, та кума порадила знайомого, який допоможе пришвидшити процес. Це був Олександр Карлаш.
– Приїхав до мене на машині. Хвалився великими зв’язками у Києві й Кропивницькому. Обіцяв посприяти в якнайшвидшому отриманні компенсації. Ніяких документів не складав. Усе слова, слова…
У лютому 2024 року Наталія почала отримувати виплати. З кожної віддавала частку Карлашу. Спочатку – «за сприяння в прискоренні отримання грошової допомоги». Далі – «під приводом передачі отриманих шахрайським шляхом коштів як благодійну допомогу Збройним силам України».
– Він розповідав, що гроші, які йому даю, ідуть на підтримку ЗСУ, – пам’ятає Наталія. – Казав: якщо не даватиму грошей, закінчаться державні виплати. Казав, через мене загинули люди, бо не дала гроші на бронежилети. Погрожував, що приїдуть до мене військові й розберуться. А ще казав, що прослуховує мій телефон і що може визначати, де перебуваю.
Наталія каже, що довго вірила Олександрові, хоча один знайомий уже прямо говорив їй, що зв’язалася із шахраєм. Нарешті зрозуміла: гроші від держави отримує без стороннього сприяння. Поїхала в Кропивницький, звернулася до правоохоронців. Ті вислухали і почали негласну операцію. Наталія допомагала збирати докази.
– У вересні 2024 року він знову приїхав до мене по гроші, я винесла й віддала йому 300 тисяч гривень, – пам’ятає Наталія. – Звідкись узялися правоохоронці, затримали його і повезли. Згодом забрали його машину. В ізоляторі недовго пробув, відпустили.
І справді, під вартою Карлаш був недовго. 19 вересня 2024 року слідча суддя Ленінського (тепер Подільського) районного суду Кропивницького Катерина Юр’єва відправила його в ізолятор, але дала можливість вийти на волю – за умови внесення застави в розмірі 661 прожитковий мінімум, це – понад два мільйони гривень. Того ж дня заставу було внесено, і Карлаш вийшов з буцегарні.
У березні 2025 року досудове слідство стосовно Карлаша завершилося, обвинувальний акт передали в Знам’янський міськрайонний суд. В документі ідеться про шахрайство в особливо великому розмірі (1430920 гривень), вчинене в умовах воєнного стану. Розбиратися в справі випало судді Наталії Ябчик.
Під час судового розгляду Карлаш повернув потерпілій гроші, які виманив, у доларовому еквіваленті ($ 24 800). Обвинувачення визнав повністю. Пояснював, що гроші, які виманював у Ковтун, витрачав на своє лікування. Запевняв, що кається. Попросив потерпілу вибачити його. Та сказала, що вибачає, і попросила суд не позбавляти свого кривдника волі.
Суддя Ябчик так і вчинила. Визнавши Карлаша винним в особливо тяжкому злочині, призначила покарання у вигляді п’яти років ув’язнення, від якого ж сама й звільнила, давши можливість виправитися на волі. Згідно з вироком, випробування Карлаша триватиме три роки. Бо, на думку судді, Карлаш «став на шлях виправлення, тому процес його подальшого перевиховання можливий без ізоляції від суспільства». Про додаткові покарання не йдеться взагалі. Ой нерозважливо вчинила прокуратура, заявивши одразу після викриття Карлаша: «обвинуваченому загрожує до дванадцяти років позбавлення волі з конфіскацією майна».
Ось на чому ґрунтується вирок.
По-перше, суддя визнала каяття Карлаша щирим. Ще й детально розтлумачила, що це таке. Виявляється, «каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження». Ну майже докторська дисертація!
(В який же момент, цікаво, Карлаша почало гризти сумління? Чи не тоді, коли усвідомив: заперечувати вину – тільки собі шкодити? Адже на початку провадження удавав із себе жертву провокації. Про це йдеться в ухвалі, постановленій 19 вересня 2024 року слідчою суддею Ленінського (теперішнього Подільського) Юр’євою. Згідно з документом, підозрюваний Карлаш висловлював незгоду з висунутою підозрою, називав її необґрунтованою. Розказував, що гроші йому давали на зберігання. Запевняв, що його спровоковано).
Також суддя Ябчик, призначаючи покарання, врахувала ось які обставини: Карлаш – раніше не судимий, не наркоман і не алкоголік, не працює, інвалід третьої групи, перебуває у фактичному шлюбі з військовою, має на утриманні двох дітей, характеризується позитивно. Ну хіба такого можна в тюрму?..
Віктор Іваненко, «УЦ».
Теплий одяг для поранених військових