Про ролі та віщі сни

Нещодавно актриса Тетяна Копань стала лауреатом обласної театральної премії «Корифеї українського театру» в номінації «За краще виконання жіночої ролі». Це була роль Мавки у драмі-феєрії «Лісова пісня», яку поставили в Кіровоградському академічному обласному музично-драматичному театрі. Сьогодні актриса розповідає, як вона зростала і як згодом прийшла до розуміння своєї професії.

– Пані Тетяно, з чого для вас починалася Мавка?

– Вона для мене дуже символічна. Проте за своїм типажем я ніколи не думала, що мені доведеться грати Мавку. В моїй уяві, так склалося, це дівчинка маленька, невисока. А у мене зріст 175…

А тепер передісторія.

Моя бабуся з боку тата грала на усіх струнних інструментах. Взагалі у неї була творча натура. Жила вона на хуторі Вікнина, це на Харківщині. Коли я народилася, мама ще навчалася. Тому часто залишала мене на бабусю. Саме вона навчила мене говорити. У два роки я вже декламувала вірші. Лесі Українки теж. Але бабуся робила з них такі спеціальні дитячі версії, тобто спрощувала. Так от у неї в кімнаті були фотошпалери. На них велика верба на скелі, понизу дуже широка річка. І бабуся, яка тривалий час була прикута до ліжка через інсульт, розповідала мені: «Ось тут сидить Лукаш, а у вітті верби колишеться Мавка». Маленькою я часто засинала під цю казку. Пам’ятаю, що співчувала Мавці. Я усвідомлювала її біль. Пізніше – момент її переродження і те, що душа вічна.

– А тепер, будь ласка, про роботу з режисером над цією роллю. Чи легко вона вам давалася?

– Через те, що у мене вже було повне її розуміння, роль мені давалася не так вже й важко. Трудність була в тому, щоб повірити у те, що я підходжу для цього образу і як його втілити, бо в моїй уяві Мавка залишалася маленькою дівчинкою. Але коли ми «вийшли на ноги», Владислав Шевченко уміло направляв мене. Додавалась музика, танець… При тому, що я не вважаю себе сильно пластичною, все ж якось вдалося передати образ тендітної і вразливої Мавки. Режисер дуже допоміг мені відчути себе нею.

– Ви задоволені цією роботою чи вважаєте, що можна було удосконалити цю роль?

– Так, можна. Нещодавно мені підвищили категорію. Але я розумію, скільки б разів вона не підвищувалась, коли починається робота над новою виставою, я відчуваю себе як студентка-першокурсниця. Знову таке ж хвилювання, такі ж сумніви з чого почати. Тим і прекрасна для мене ця професія, що ти постійно вчишся. Час змінюється, постійно трансформуються вистави, змінюється трактування певних образів, художні орієнтири.

– Гаразд. Колись ви сказали, що у вас часто бувають віщі сни. Вони продовжують вам снитися?

– Вони приходять постійно. Майже щоночі. Вони яскраві. Я їх тлумачу, і вони дають мені певні передбачення на день. Більшість з них збувається.

Наприклад, з таких яскравих, але неприємних, коли у мене дідусь хворів, мені наснилися його похорони. Це було настільки реалістично, що я прокинулася з цією думкою, і деякий час вона сиділа у голові. Потім я вмилася, почала готувати сніданок і отямилась: Боже, він же живий. Але за тиждень він все-таки пішов у засвіти.

Щодо ролей теж бувають віщі сни. «За двома зайцями», я знала, що у нас будуть відновлювати цю виставу. Приїде режисер, і я приблизно розуміла, який буде розподіл ролей. Про себе думала, що буду десь в масовці, як це часто було до цього. І от мені наснилося, що я прибігла на роботу із запізненням. Коридор повністю завішаний костюмами, я пробираюся між ними, вже йде вистава, а мені вже кричать: «Шукай свій костюм, пора на сцену!» Костюми не підписані, і кого я граю, теж не знаю, але інтуїтивно знайшла якийсь дивний наряд, до якого причеплений баян. Я біжу, баян заважає увійти у двері, вискакую нарешті на сцену, партнери сміються. А найстрашніше для мене – це «розколотись» на сцені. Це так непрофесійно, коли тебе хтось може розсмішити. А мені сниться, що мене прорвало. І мені так соромно, неприємно. Розумію, спізнилась, буде догана. Прокинулась і думаю: «До чого це?»

Приходжу того ж дня на роботу, а у нас читка «Зайців» з новим складом. Сиджу, і тут мені дають роль подружки Проні. «О, – думаю, – тепер зрозуміло, до чого той сон». Такі сни почалися ще у дитинстві.

– Тож саме час розповісти дещо про ваше дитинство.

– Я виросла в селі і була найстаршою дитиною у сім’ї. Є у мене є брат і сестра. Батьки працювали, а у нас було ще й своє господарство. Проте мені подобалась фізична праця. У мене завжди було багато енергії, тому я робила все необхідне по хазяйству. Навіть дрова рубала. Мама ще з першого класу віддала мене у музичну школу, що тоді була в селі. Але мені не сподобалось і, провчившись три роки по класу фортепіано, я її залишила. Через те, що там була дуже сувора вчителька. А ще я дуже страждала, коли треба було вчити гамми, а за вікном діти граються або біжать додому. Однак з того часу ноти читаю, терміни знаю, і це нині допомагає мені в професії.

Так от початкову школу я закінчила у селі. Потім мене віддали в Олександрійський ліцей. Колись у давнину там була жіноча гімназія, а нині Центральноукраїнський науковий ліцей. Там додалися танці – класичний, народний, сучасний – і хор. Тоді це була школа-інтернат, де ми навчалися і жили під наглядом вихователів. І я за це вдячна, бо отримала дуже хорошу підготовку і базові знання з усіх предметів.

– Як ви потрапили на роботу в театр корифеїв?

– Я не дуже то й мріяла пов’язати життя зі сценою. Не планувала, не готувалася. Я вирішила вступити в Олександрійське училище культури. Закінчила його з відзнакою. Після нього зовсім не уявляла, ким буду працювати. Але думала, що на четвертому курсі мені пощастить з базою практики. До речі, я проходила її у Кропивницькому, в ДЮЦі. І ось наприкінці четвертого курсу директор театру зв’язався з директором училища і запропонував пройти прослуховування студентам. В основному хлопцям. Але ми з Танею Бовшик теж вирішили піти. На прослуховуванні нам сказали підготуватись до конкурсу. Але була ще умова – поступити у вищий навчальний заклад. До речі, я вже закінчила і бакалаврат, і магістратуру. Отак у вісімнадцять років я потрапила на роботу в театр. Думаю, що це щасливий збіг обставин.

– Деякі ваші колеги кажуть, що ви особа дуже амбітна. Якщо це правда, у чому це проявляється?

– Не знаю… Щодо амбітності я б сказала точніше: ініціативна. Хм, амбітна… Навпаки, боюся багато чого і багато чого тримаю всередині. Мої близькі, наприклад, знають, що я хотіла б мати співочі ролі. Слух у мене є, голос є. У другорядних ролях мені вдавалося поспівати. Але мені хотілося б отримати якусь головну співочу роль. Проте я нікому в театрі про це не говорю, не наважуюсь. Ось нині у нас почали репетирувати «Ніч перед Різдвом», режисер В’ячеслав Жила. Там є головна жіноча роль Оксани. Вона співає разом з Вакулою. Та я вирішила, що не буду напрошуватися на цю роль. Я хотіла співати в хорі. Але Жила дав мені роль Чортиці. Це маленька епізодична ролька, але сподіваюся зробити її цікавою. Я люблю маленькі ролі за те, що є можливість додати в них якусь родзинку чи перчинку. Як на мене, це проблема актора, коли він зізнається, що у нього нецікава роль.

– Ви завжди знаєте, як і чим таку роль можна прикрасити?

– Головне не переборщити. Завдання другорядних персонажів – не привертати на себе багато уваги. Не відволікати від головних героїв.

– Про яку роль ви мрієте? Яку можна, скажімо, не сьогодні – завтра, а з часом втілити на сцені чи в кіно?

– Якщо чесно, немає такого, щоб я марила якоюсь роллю. Хоча ні! Є роль, у якій я себе бачу. Це роль Електри у п’єсі «Мухи» Жан-Поля Сартра. Це дуже характерна роль, адже це сильна героїня. А взагалі-то я радію будь-яким ролям, що мені доручають. Ніколи не мучуся від того, яка мені роль дістанеться.

– То яка ж з попередніх була несподіваною?

– Роль Досі у виставі «Перед волею». В роботі з Євгеном Лавренчуком мені спочатку було не зрозуміло, що від мене вимагається. Та згодом я зрозуміла, що вона мені цікава і чого від мене хоче режисер. Так напрацьовується досвід. Саме після цієї ролі я зрозуміла: чим більше неочікувана роль, тим краще.

– Ви також граєте у Муніципальному Театрі Сатири. Коли і на яку роль ви прийшли сюди?

– Я знала про цей театр. Він мене вабив. І я хотіла долучитися до цього гарного колективу. Тут вже працювали мої колеги Вікторія Майстренко, Лариса Коваленко, Микита Капелюшний, Олена Табак, Таня Бовшик. Думаю, правда, цікаво спробувати себе в іншій атмосфері. Адже цей театр відрізняється від академічного. Якщо у професійному театрі люди виходять за зарплату, то тут люди своїми силами самі ліплять виставу з того, що є. Маю на увазі декорації, костюми, освітлення. В основному це заслуга Романа Бутовського. Не знаю, звідки він черпає стільки енергії.

Так от, прийшла якось до них на репетицію, це була весна минулого року. А Роман Борисович каже, що буде ставити п’єсу «ВІНО» і дає мені в ній роль. Партнером буде Микита. А у нас з Микитою Капелюшним вже був більш-менш складений дует. Наступною була роль у виставі «Здрастуйте, я ваша тітонька!». Я була Енні, дівчиною Чарлі. Знову ж у партнерстві з Микитою Капелюшним. Ця робота була для мене задоволенням. Працювати з Романом Бутовським завжди цікаво.

– Які висновки ви зробили за шість років роботи в театрі?

– На початку треба більше прислухатися до колег. І слухати не тільки одного режисера. Навіть якщо тобі зовсім не підходить ця порада, слід враховувати усі погляди, навчитись аналізувати, а потім вже прийти до свого. Слід прислуховуватися до старших і більш досвідчених. Треба вкладати душу. Треба пробувати різні ролі. Навіть якщо страшно. Коли ти хочеш себе проявити, треба це показувати.