Шалом, пане капелане!

Якщо поверхнево судити по густій бороді та міцній статурі, по переконливому голосу й добре пригнаній формі, мій співрозмовник тягне мінімум на комбата. Втім, комбатів у ЗСУ багато, а капелан у кіпі – один. І сьогодні він – гість редакції «УЦ».

– Почнемо з найпростішого запитання: як до вас звертатись?

– У звичайному житті можна просто Яков. А офіційно – молодший лейтенант капеланської служби капелан сьомого корпусу Яков Синяков.

– Зрозумів. Будь ласка, розкажіть трохи про себе.

– Мені 52 роки. Капелан, рабин, психолог, у мене психологічна і педагогічна освіти. Також я тренер з бойових мистецтв. Одружений. 29 років я живу з однією дружиною, слава Богу. Чи вона зі мною? І двоє дітей у нас, дочки 28 і 19 років.

– Наша газета вже публікувала інтерв’ю з капеланом, але іншої конфесії. Розкажіть, що входить у ваші обов’язки капелана і які особливості служби єврейського капелана?

– От якраз це питання взагалі неправильно поставлено стосовно капеланів, які є в ЗСУ. Зараз поясню. Я завжди починаю свою бесіду з військовослужбовцями, початківцями чи тими, хто вже має бойовий досвід, так: «Україна одна, Бог один, український народ єдиний, а в кожному із нас Божа душа». І всі ми, що мусульмани, що християни, що іудеї, віримо в того Бога, який створив цей світ. А далі кажу, що треба спиратись на те, що нас об’єднує, це саме головне, а не на те, що роз’єднує. Ніякі відмінності не заміняють того обов’язку, що ми повинні бути гарними людьми. Тому немає обов’язків капелана чисто християнських, чи чисто єврейських, чи чисто мусульманських. Я приїжджаю до військовослужбовців, збираються всі, розмовляємо про Бога, про Україну, про проблеми, про сім’ю, про дітей. Капелан, це дуже важливо, повинен бути ще й психологом, така моя думка. Але якщо психолог може бути тільки психологом, то капелан повинен і капеланом бути, знати Біблію, Коран і не тільки, а й бути ще й психологом, щоб розуміти, як розмовляти зі всіма. Тому загальна робота всіх капеланів – любити людей, допомагати їм ставати спокійнішими, сильнішими і виконувати свою роботу, святу роботу, яку виконують зараз ЗСУ.

– А чи є у вас іудейська паства у війську?

– Звісно, є. Євреїв взагалі мало, нас 0,2%, якщо я не помиляюсь, від всього світу. Нас статистично ніби не існує. Але в ЗСУ в кожному підрозділі практично є євреї. У мене є євреї-снайпери, такі командос, як то кажуть, є водії-євреї, різні є. Є командири євреї, полковники євреї, я їх особисто знаю.

– А чи звертаються до вас не євреї і з якими запитаннями?

– Звертаються, і часто з різними питаннями. Наприклад, був такий момент: телефонує мені християнський товариш, у нього, на жаль, вбили тата. Вони служили обоє. І він мені каже: «Я християнин, вірю в Бога. Як мені бути, якщо нам кажуть, що ми повинні любити і молитись за ворога? Як я можу за них молитись?» Цілу годину по телефону ми спілкувалися…

Пару днів тому я був у підрозділі, там одні жінки, і ми з ними поговорили, усе класно, усе супер, і тут жінка підходить і питає: «У вас же теж сповідують?» Я кажу: у нас – ні. Кажу, я можу вас вислухати, тільки зрозумійте, що це не так, як ви думаєте, що ви мені розповіли про проблему, і вона зникла. Я вам допоможу її вирішити, але це буде ваше рішення. І ми з нею пів години говорили, вона плакала, там дійсно було важливе питання, це таємниця, не можу вам розповісти. І я їй допоміг.

– Тоді в продовження цього питання, ви – дипломований психолог.

– Так, магістр психології.

– Як вам це допомагає і в яких конкретних випадках?

– Дуже допомагає. Я можу чесно сказати, що на цю психологічну освіту спирається моя духовна освіта, тому що, коли у людини проблема, то похлопати по плечу чи сказати: «Ну, потерпи…», воно так не працює. Треба знати, як все пояснити. От, наприклад, коли я приїжджаю до новеньких, які тільки прийшли в армію, ще немає в них досвіду, вони дуже такі, скажімо, напружені. І що каже психологія? Прийняття цього місця, прийняття того, що зі мною це трапилось, тепер я в армії, тепер я тут. Коли розум це розуміє, людина заспокоюється і починає уже в усьому цьому, в цій площині свою діяльність. Або, наприклад, коли людина сильно сумує, вся уходить в сум, я нагадую йому про сенс буття, що в нього є дружина, діти, і вони від нього залежать. Повертаю його з того стану, де він пішов у цей сум. Це ж не просто: «Ой, не сумуй, давай обнімемося…» Може, для когось воно й працює, але, чесно кажучи, не до кінця і неправильно. Треба щось значуще дати людині. От я даю цей сенс через психологію.

– Буквально перед вами в мене був гість. Ну як гість? Наш провідний оглядач Геннадій Рибченков. Він служить вже три роки, воює в піхоті, зараз мінер. Йому відпустку дали разом з грамотою. І от ми сиділи з ним, розмовляли, він каже: «Дуже важко – це вигорання. Я вже так втомився від війни, вже не можу просто. Я тут у вас ходжу, дивлюся на кожну не стару людину, і в мене одне питання: “Чому я там, а ти тут?” З такими питаннями до вас звертаються?

– Є таке, звісно, є таке. Це також дуже комплексне питання. Залежить взагалі від усього соціуму українського, від командирів залежить, від усіх служб залежить. Коли я зустрічаю таке питання, то, по-перше, кажу: «Ми ж заради цього і воюємо, щоб інші люди, ті ж наші рідні, знайомі, спокійно жили тут, ходили на каву і так далі. Це наше завдання – зробити спокійним їхнє життя. І якщо хтось, наприклад, відходить від війни, мені це боляче, то я кажу так: якщо в світі якійсь негаразд, це не означає, що я повинен стати частиною цього негаразду, у мене є мій обов’язок, який я повинен виконувати.

Я в своїй співбесіді повертаюся знову до цього величезного сенсу, який творить ЗСУ. Я називаю ЗСУ «Руки Бога в Україні». Це пафосно звучить, але це правда. Є така заповідь: не вбивай. Дійсно було б класно, щоб ніхто нікого не вбивав. Але всередині цього принципу є свої закони, і якщо тебе прийшли вбити – вбий першим. Наші вороги чомусь вирішили, що можна перетнути кордон і вбивати українців. Тому ти, виконуючи свій обов’язок, дуже крута людина. На це я взагалі спираюсь в своїй капеланській роботі. Я показую, наскільки круто бути військовим. Я сам цим пишаюсь. Бо нема армії, нема держави. Тому кожен військовослужбовець – це дуже круто.

– Ви ще й майстер і вчитель бойових мистецтв. А як це поєднується з вашою релігійністю?

– Зазвичай кажу так: я єврей і я українець, ми тут жили, батьки жили, ми – частина України. І коли ми зрозуміли це і знаємо, що є Бог і є наша релігія, яка каже, що ти повинен захищати себе, захищати всіма силами. Треба брати зброю, як це робить, наприклад, Ізраїль. Тому я вважаю, що кожна людина, і особливо чоловік повинен бути сильним, здоровим, вміти стріляти, захищати себе, своїх рідних, свою країну. Я це відчутно зрозумів, коли почав займатися бойовими мистецтвами. У мене чорний пояс, шостий дан по карате. І це перший рік, коли я не треную дітей, тому що капеланська робота забрала весь вільний час. А так я більше 33 років сам тренуюся і більше 25-ти треную дітей. Тому я думаю, що це моє вміння допомагає, коли чоловіки, які тебе слухають, розуміють, що ти – сильна людина, що ти не просто кажеш, ти живеш так, як кажеш. От тоді вони прислуховуються і дійсно використовують твої поради.

– І все-таки ви більше волонтер чи капелан?

– Я з самого початку війни включився в процес. Чесно кажучи, мій герой – це моя дружина. На другий день війни, коли я спитав, чи хоче вона поїхати з країни, то почув у відповідь: «Ні, я не зможу, я братиму участь у визволенні України». Це її слова. Я був в шоці. Вона пішла в волонтерський центр, прийшла ввечері, брудна, змучена. На третій день я пішов з ними, і ми почали волонтерити, допомагати матеріально, потім з біженцями почав працювати як психолог, а потім, звісно, і з військовими. І працював, працював, працював… Став капеланом Федерації єврейських громад України. Почав щільно співпрацювати з підрозділами різними, з бригадами. Виконував роботу капелана як волонтер, можна так сказати. А потім з’явився на моєму шляху командир 7-го корпусу Євген Ласийчук. Він Герой України, дуже серйозна людина. Коли у нас всі такі будуть командири, як він, я думаю, все зміниться в армії, точно. Він мене вмовив піти офіційно служити. І я займаюся всім 7-м корпусом, а це багато тисяч людей. Чесно кажучи, я дуже задоволений з цього.

Що я хочу сказати, до чого веду? Волонтерство – це риса души, яка повинна бути у кожної людини. Якщо ти не волонтер, хоч на декілька відсотків, то я не знаю, …це не поєднується з людяністю. Ти повинен хотіти просто так щось зробити для іншої людини.

– Останнє запитання. Не можу його не поставити, вибачте. Нещодавно бурхливу реакцію мережі викликало відео рабина Дніпра Шмуеля Камінецького, напевно, ви його теж бачили, з таким впевненим прогнозом, що війна закінчиться 15 січня… Як ви вважаєте, Ребе щось знає або просто хоче підтримати нас?

– І це питання мені теж вже ставили. Я відповім стандартно. По-перше, ми не обговорюємо слова Ребе. Ребе сказав, це його право. Я не знаю, на що він спирався. Може, він щось знає, те, що ми не знаємо, тому що він дуже відома в світі людина, поважна, має великі зв’язки. По-друге, дай Бог, щоб була Перемога!

– Дуже хочеться вірити.

– Так. Будемо мати надію. Світло завжди переможе темряву.