Ідея написати про це виникла після перебування у відпустці нашого колеги Геннадія Рибченкова. Він побув вдома всього два тижні, після чого повернувся на війну. Його дружина Оксана зазначила, що лише наприкінці другого тижня він потроху почав оговтуватися, а вже час їхати.
– Мій чоловік добровольцем пішов до війська у 50+ років і вже майже три роки на війні, – розповіла Оксана. – За цей час у законній двотижневій відпустці був лише двічі, обидва рази – вже цьогоріч. Інший час – коротка «вилазка», аби забрати автівку, на яку усією спільнотою (дякую усім-усім, завдяки кому збір закрили за два дні!) зібрали для його підрозділу. А ще – пара давнішніх, початкових, зустрічей під час моїх приїздів в район їх тодішніх ППД.
Може, це шокує, але скажу чесно: радощів від цих регламентованих відвідин жодних. Більше того, ті дні були сповнені іншими емоціями. Обох сторін – бо ми, родина з 20-річним стажем, тепер стали саме сторонами, від слова «сторонній». Це треба визнати, це є. Нерозуміння. Гнів. Роздратування. Сльози. Розгубленість. Жаль. Розпач. Обійми. Зізнання. Знову вибухи гніву та знову обійми. І так – все по колу. Коли здавалося, що все – попустило, налагоджується, трохи спокою, але ні – знов усе по колу.
Я не знаю, хто та чим керувався, коли вирішував, скільки та як часто наші захисники можуть бачити свій дім та рідних. Два тижні на півроку (є там ще якісь додаткові, коли хтось з родини помре чи ще щось, але то не суть). Серйозно? А давайте ось така арифметика. Дні два – на те, щоби оговтався. Щоб зрозумів, що він не в бліндажі сирому та смердючому, що під головою – не шолом, а подушка. Ще дні три – аби перестав питати, де в нас що лежить (тарілки, чиста білизна тощо), не промахувався з вимикачами, кранами, пультами. До речі, вони від того реально розгублені, і це теж їх дратує. А далі, мабуть, найгірше – вийти на вулицю. Це – ще кілька днів суцільної суміші розгубленості (бо забули, де навіть найближча зупинка), нерозуміння («а що, тут не прилітає?!»), страшенного гніву. Оце останнє – найяскравіша емоція: «чому ЦІ тут, а ми – там?!». Ховаєш очі, пояснюєш якось щось… І це займає оту левину долю тих відведених долею днів.
А ще – неодмінно втулитись на обстеження до лікаря, бо записуєш його заздалегідь, ще до приїзду, позаочі. І весь цей час ти рахуєш ті дні, які відведено. Як калькулятор: пару днів – аби відійшов, ще декілька – аби трохи заспокоївся, ще кілька – аби, нарешті, хоч якось адаптувався. Лікар. На кладовище до мами. І – спати-спати-спати (це – найперше).
А ти у цей час і дружина, і друг, і психолог. І розумієш, що не лише вони відвикли без нас, але й ми звикли жити без них. В усіх сенсах. І коли ось цей місток хиткий лише починає налагоджуватись, коли робиш неймовірне за ті небагато днів – і от уже йому зніматись з тимчасового обліку у ТЦК, а ти бронюєш рейс, який знов поверне кожного у своє життя.
Тож повернемося до арифметики. То що там з двома тими тижнями раз на півроку у кращому випадку? Чи варто хоча би тим, хто на ЛБЗ, дати можливість принаймні місяць на умовне відновлення? Бо зараз це – реально знущання над воїнами, а для їхніх родин – взагалі ті ще тортури. Ані вони, ані ми того не заслужили.
Ми попросили прокоментувати критичну ситуацію з відпустками кризового психолога, яка працює з ветеранами війни та їхніми сім’ями, Наталію Потапенко. Чоловік її дочки нещодавно перебував у такій же двотижневій відпустці, тому тема близька і зрозуміла. Пані Наталія з цього приводу сказала наступне:
– П’ятнадцять календарних днів вважаю недостатніми для психологічного відновлення військових. Особливо тих, що перебувають безпосередньо в зоні бойових дій, виконують складні завдання, знаходяться в ситуації постійної небезпеки. Якщо військових відпускають на відновлення, то треба розуміти, що це процес, який має свої етапи. Перший тиждень – фаза декомпресії, коли психіка починає усвідомлювати безпеку. Військовому треба звикнути до того, що він у безпеці. Цей період супроводжується підвищеною дратівливістю, порушенням сну. Він не може спати в тиші. Це така емоційна турбулентність, коли психіка скидає накопичену напругу. Цей етап критично важливий, але він займає більшу частину відпустки.
На другий тиждень починається фаза відновлення зв’язку з цивільним життям. І вона занадто коротка, немає часу для повного перезавантаження. І ми констатуємо незавершене відновлення. Якщо військовий повертається на позиції, не встигнувши відпочити, він має збільшений кредит втоми та стресу. Це значно підвищує ризик вигорання, зниження швидкості реакції. А це впливає на його безпеку.
Нормою для відновлення вважається 21 день. За великим рахунком, має бути індивідуальний підхід. Ідеальним вважаю збільшення тривалості відпустки до тридцяти календарних днів. А ще перед відпусткою має бути інструктаж військового психолога. Захисник повинен розуміти, що з ним буде відбуватися вдома. І родини до цього треба готувати. Взагалі найкраща реабілітація для військових – сімейна.
Безплатний сир