6 січня прийшла гірка новина з Ізраїлю. Не стало Юрія Івановича Горожанкіна. Про це нам повідомив його син – перший кропивницький арбітр ФІФА Ігор Горожанкін.
Юрій Іванович дійсно – легенда футболу Кіровоградщини. Він причетний до багатьох успіхів команди свого життя – кіровоградської «Зірки». Сюди потрапив юнаком і пройшов яскравий, важкий та не завжди справедливий футбольний шлях. Ще далекого 1956 року талановитий захисник разом із земляками Анатолієм Литвиновим і Юрієм Калашніковим виграв юнацьку першість Радянського Союзу. А далі були 12 сезонів у складі «Зірки, понад 400 зіграних матчів за рідну команду, капітанська пов’язка та надійна, виважена та продуктивна гра на позиції центрального захисника. Ще тоді Горожанкіна можна було назвати універсальним гравцем. Адже він активно долучався до атак, керував командними діями, мав потужний удар і багато забивав. Підтвердження цього – те, що в сезоні 1962 року став другим бомбардиром «Зірки», поступившись за кількістю влучних ударів лише Віктору Квасову, ще одному улюбленцю наших уболівальників.
Після завершення ігрової кар’єри Юрій Іванович обрав нелегкий тренерський шлях. Входив до штабу наставників двох команд «Зірки» 1973 та 1975 років, коли було здобуто два Кубки України. За клубною легендою, фінал кубкового матчу 1973 року в івано-франківського «Спартака» виграно саме м’ячем, який Юрій Горожанкін придбав у збірної СРСР.
Його тренерськими родзинками були здатність побачити та оцінити перспективного гравця й надихнути на прогрес молодь. Горожанкін допоміг розкрити свій потенціал Леоніду Колтуну, Валерію Самофалову, Олександрові Алексєєву, Олексію Кацману, юному Михайлові Михайлову та іншим.
Головний тренер «Зірки» Горожанкін був не дуже зручним для керівництва, його, правдолюба, декілька разів звільняли, але знову повертали в найскрутніші часи.
Юрій Іванович сміливо довіряв молодим виконавцям. Під його керівництвом робили перші кроки у професійному футболі Олег Діброва, Сергій Степашко, Станіслав Казаков, Сергій Лактіонов, Микола Шевченко, Костянтин Сосенко, Олександр Михайленко, Ігор Макогон, Андрій Канчельскіс та інші юні таланти.
Абсолютно логічно, що багато вихованців Юрія Івановича після завершення ігрової кар’єри стали гарними тренерами. А за кількістю матчів як головний тренер «Зірки» Юрій Горожанкін поступається лише Олексію Расторгуєву та Олександру Іщенку.
Після розвалу Союзу доля розпорядилася так, що Юрій Іванович переїхав жити до Ізраїлю. Але й там футбол у нього залишався в думках та серці. Він, допоки вистачало сил, тренував талановитих дітей. 2006 року Горожанкін приїжджав до рідного міста і навіть разом із сином Ігорем взяв участь у пам’ятному футбольному матчі з нагоди 10-річчя газети «Спортрев’ю». Тоді всіх здивувала відмінна фізична форма Юрія Івановича, який зіграв увесь товариський поєдинок, та й майстерність, вміння читати гру та приймати вірні рішення нікуди не поділися.
Легендарний гравець та тренер кіровоградської «Зірки» до останнього боровся з важкою хворобою. На жаль, не дожив до свого 88-річчя.
Сьогодні згадуються слова, сказані на адресу Юрія Горожанкіна його видатним колегою та двома легендами нашого футболу.
Заслужений тренер України Юрій Махно:
– Мені пощастило поєднатися з ним у «Зірці», коли Юрій Іванович був головним тренером, а я начальником команди. Працювати з ним разом було задоволенням. Ця людина мала беззаперечний авторитет. До його думки завжди прислухалися навіть у Києві. Його відрізняли холоднокровність, повна увага до всього, тонке розуміння гри та чуйне ставлення до людей. У тренерській роботі він використав індивідуальний підхід до гравців, підказував та навчав хлопців тактичним нюансам. Думаю, численні вихованці мають бути йому вдячні.
Юрій Іванович завжди був лідером не на словах, а на ділі. У футболі був справжнім професором, а талант гравця та тренера дано йому від Бога. Те, що він зробив для кіровоградського футболу, – неоціненне.
Легендарний голкіпер «Зірки» Валерій Музичук:
– Саме Юрій Іванович запрошував мене до Кіровограда з кишинівської «Ністру». З його допомогою я відчув себе як удома. Він завжди справляв враження дуже порядної людини. До нас він ставився як до своїх дітей. Йому властива доброзичлива вимогливість. У наш час тренери не працювали з позиції сили та психологічного тиску. Адже до нас приходили хлопці, які до цього грали в командах колгоспів, підприємств, а то й зовсім із дворового футболу. Багато хто не отримав належної школи в юнацькі роки, і треба було заповнити ці прогалини. А оскільки Юрій Іванович працював дитячим тренером, він у прямому розумінні намагався навчити нас грати у футбол, показуючи технічні прийоми та навчаючи тактичним премудростям. Він міг годинами після тренування відпрацьовувати та ставити удари з Олександром Алексєєвим та Валерієм Самофаловим. Пам’ятаю, у Болгарії мені також довелося попітніти, відпрацьовуючи воротарську техніку під керівництвом Юрія Івановича. Якщо щось виходило вдало, намагалися це закріпити, щоб потім використати у грі. Тому я можу висловити лише слова подяки на адресу Івановича.
Рекордсмен «Зірки» за кількістю проведених матчів (понад 500) та забитих м’ячів (72) Валерій Самофалов:
– Юрія Івановича вважаю своїм хрещеним батьком у футболі. Саме він привіз мене до Кіровограда з Києва і з першого дня опікувався, як сином. Багато в чому завдяки його чуйності та увазі вдалося досягти успіхів. Як тренер та як особистість Юрій Іванович дав мені дуже багато. Його поради пам’ятаю до сьогодні. При цьому нічого зайвого він не вимагав, а намагався навчити всьому, що сам знає. Він був найближчим до команди, спілкувався з кожним із нас. Я з ним багато разів на зборах мешкав разом в одному номері. І ми багато говорили про гру, її нюанси, її розуміння. Образливо було, коли його часто незаслужено звільняли. А повертали Івановича тому, що знали – він гарний тренер, який любить це місто та рідну команду, що він може вирулити та врятувати ситуацію.
Світла Вам пам’ять, футбольний Професоре й дякуємо за вашу гру, вашу науку, вашу любов до футболу, вашу пристрасть й за все, що Ви зробили в цьому житті.
Тайфун на ім’я Дональд