«Я – ще молодий. Як треба, піду»

22 січня нинішнього року олександрійці попрощалися із Олександром Біликом, загиблим 20 грудня 2024-го на війні. З почестями, як героя його поховали в селі Новий Стародуб, де народився. Олександра пам’ятають доброзичливим, працьовитим, умілим, відповідальним.

Про брата Сашуню

Розповідає Людмила Горбатко, сестра:

 – Я його називала Сашком або Сашунею. А він казав на мене «Людок», «Сонечко». Сашко – старший від мене на п’ять років. Народився у селі Новий Стародуб тодішнього Петрівського району, звідти наш тато, а я появилася на світ, коли наша сім’я вже в Олександрію перебралася. Тато, вже покійний, працював електриком, мама – інженером. Сашко добре навчався в школі, найбільше подобалися математика й фізика, розв’язати найскладнішу задачу йому було завиграшки, і мені допомагав виконувати домашні завдання з цих предметів. Канікули ми проводили в бабусі й дідуся у Новому Стародубі. Приїздили й наші двоюрідні брати та сестри. Гралися, допомагали дідусеві й бабусі в господарстві. Сашко подружився з тамтешніми однолітками, підтримував з ними стосунки і дорослим. Після дев’ятого класу вступив до індустріального технікуму в Олександрії. Вивчився на програміста. Відслужив строкову. Працював у редакціях олександрійських ЗМІ. Займався комп’ютерною версткою і дизайном, відповідав за обладнання. Брав участь у підготовці до друку книжок Анатолія Кохана, олександрійського краєзнавця. Усі, з ким працював мій старший брат, відгукуються про нього якнайкраще: добросовісний, умілий. Йому подобалася своя робота, нею й жив. Допомагав батькам, мені. Ми часто бачилися, кожних вихідних Сашко приходив до мене. За кілька років перед великою війною перебрався в Переяслав Київської області, де знайшов роботу, пов’язану з комп’ютерами.

За словами Людмили, її старший брат, отримавши повістку з військкомату, не впав у відчай.

 – Спокійно сказав мені й мамі, що пройшов медогляд, визнали придатним. Хоча не таким вже й здоровим був. «Все буде добре», – заспокоїв нас. Ми його не відмовляли. Теж сподівалися: все буде добре. 10 жовтня 2024 року Сашка мобілізували, 49-річним. Базову підготовку проходив у частині на Вінниччині. Звідти направили на Полтавщину, з Полтавщини – на фронт. Харківщина, Луганщина. Звісно, ми спілкувалися телефоном. Брат казав, що нелегко, але справляється. Я йому ліки висилала. Він запустив борідку. Казав, так – тепліше.

Людмила каже, що востаннє поспілкувалася з братом 19 грудня 2024 року.

 – Сашко сказав, що наступного дня вирушає на завдання. Попередив: не телефонуватиме три – чотири дні. На п’ятий день ТЦК повідомив нам: Олександр Білик зник безвісти. Ми сподівалися, що він живий. Я заходилася шукати інформацію про брата, бо мамі тяжко займатися цим. Приблизно через пів року, влітку чи на початку осені 2025-го, нам прислали акт розслідування. Там написано, що Олександр Білик загинув 20 грудня 2024 року поблизу села Макіївки Сватівського району Луганської області внаслідок ворожої дронової атаки. Деякий час тіло пролежало на тому місці. Згодом його винесли і відправили в Дніпро, в морг. Мені запропонували взяти участь у впізнанні. Я підтвердила: це мій брат Олександр Білик. Була й генетико-молекулярна експертиза, яка не залишила ніяких шансів на те, що наш Сашко живий. Мама до останнього ставила в церкві свічки за синове здоров’я. Мама й тепер відмовляється визнавати, що його немає.

Вирішили поховати Сашуню в селі, яке йому було рідним. Там і наш тато лежить.

На похороні було багато людей. Крім родичів, однокласники, одногрупники, співробітники, знайомі. Усі, хто знав, любив, поважав нашого Сашка. Відпросився з військової служби давній його товариш Олексій, вони ще в технікумі подружилися.

Речі Сашкові віддали нам ще рік тому. Формена сорочка, телефон. Бережу їх. У телефоні – номери його побратимів, телефоную їм. Один обіцяє приїхати до нас, провідати могилу. Чекаємо. Хочемо якнайбільше розпитати про нашого Сашуню на війні.

Рівних йому не було

Розповідає олександрійський журналіст Іван Мельник:

 – Працювали разом з 1996 по 2012 роки. Познайомилися в місцевій друкарні, я тоді працював редактором «Александрийских ведомостей», Сашко – верстальником «Городского курьера». Виявилося, він теж родом з Петрівського району, багато спільних знайомих. Запропонував Сашкові підпрацьовувати в мене. Він погодився, деякий час працював на дві редакції, а згодом перейшов до мене на ставку. Газети «ПФК Олександрія» і «Олександрійська правда» – наступні медійні проєкти, які пов’язали нас. Працювати з Олександром було приємно. Умілий, відповідальний, оперативний, чесний.

Унікальна людина. Сам писав програми, які поліпшували верстку газети. Він же за освітою – програміст-математик. Якщо злітала якась програма, Сашко, бувало, залишався в редакції після роботи. «Григоровичу, не переживайте, до ранку все зроблю». І лагодив, відновлював.

Верстальник, дизайнер – чудовий. Відчував, як найкраще розмістити публікації, якими шрифтами мають бути надруковані заголовки.

І в написанні статей допомагав. Напишу матеріал і бачу: чогось не вистачає, початок невдалий або закінчення. Прошу поради в Сашка. Він прочитає і каже: «Григоровичу, а якщо почати так?..» Кажу: «Саша, класно ти придумав». – «Григоровичу, все в нас буде якнайкраще».

Бувало, уже треба газету в друк здавати, а не вистачає матеріалів. Як кажемо, «дірка» залишилася, і нічим заповнити. Приходить на виручку Сашко: «Григоровичу, почекайте трохи…» Вибіже надвір, крутнеться по вулиці, повернеться з темою для замітки.

Іноді доручав Сашкові сходити на сесію міської ради чи засідання міськвиконкому, щоб сфотографував та записав на диктофон хвилин з п’ять найголовнішого. Повертається із засідання: «Григоровичу, записав цілих п’ятнадцять. Треба розшифрувати. Розшифрую, не переживайте».

 Я дозволяв колективу відпочити пів дня чи день після випуску газети. А Сашко прийде зранку, потім доповідає: «Григоровичу, я вже і понабирав тексти, і вивів на папір, щоб вам легше було». Коли редакція отримувала газетний папір, я просив Сашка закотити рулони, і він охоче відгукувався.

Його усі поважали. Хто не зайде в редакцію, обов’язково поздоровкається з Біликом.

Як верстальник, як дизайнер Сашко підготував до друку усі книжки Анатолія Кохана, олександрійського краєзнавця. Брав участь у створенні герба міста.

Рівних йому спеціалістів серед олександрійських комп’ютерників і верстальників не було.

Останніми роками Сашко працював у Переяславі на Київщині, складав комп’ютери. У серпні 2024 року ми зустрілися в Олександрії. Зраділи одне одному, бо два роки не бачилися. Питаю: «Як ти? Як робота? ТЦК не турбує?» Сашко відповів: «Григоровичу, хтось же мусить вас захищати. Ви вже не в тому віці, а я – ще молодий. Як треба, піду». Згодом його мобілізували.