Єлисаветград 1919: всі проти всіх

Велик был год и страшен год

по Рождестве Христовом 1918, но 1919 был его страшней.

М.Булгаков, «Белая гвардия».

Ми продовжуємо розмову з кандидатом історичних наук Юрієм Митрофаненком про події 1917-1921 років. На черзі – рік 1919-й. «Якщо охарактеризувати 19-й рік у нашому місті одним реченням, – каже історик, – то це: всі проти всіх. УНР, більшовики, григор’євці, денікінці, махновці. У 1919 році в боротьбу вступає ще одна сила – повстанські загони різної політичної і неполітичної орієнтації: УНР-івські, більшовицькі, анархічні й суто кримінальні, які грабували без будь-якої ідеології».

В усьому винні євреї?

– У січні 1919 року в Єлисаветграді знаходився штаб південно-східної групи армії УНР, – розповідає Митрофаненко, – який очолював Андрій Гулий-Гуленко, наш земляк із Новоархангельська – один із найбільш відомих українських повстанців. Пізніше він стане генералом-хорунжим армії УНР.

У лютому владу захопили більшовики. Тепер Єлисаветград у складі УСРР. Якщо у 1917-1918-м більшовики Україну не визнавали, то в 1919-му мова вже йде про Україну під червоним прапором. Тоді дуже багато селян, повстанців повірили в можливість націонал-комунізму та перейшли на бік більшовиків.

На той час союзниками більшовиків були анархісти. У місті діяла анархістська організація «Набат», виходила газета «Набат». Тут були Волін, Тепер (він же Гордєєв) – майбутні ідеологи махновщини. До речі, брат Арсенія Тарковського Валерій, Валя Тарковський, теж був анархістом.

У квітні 1919-го в Єлисаветграді відбувся всеукраїнський з’їзд анархістів. Він був дуже важливий, тому що тоді анархісти вирішили зробити ставку на Махна, з’єднати повстанський рух з ідеологією анархізму.

Насправді анархізм Махна був дуже схематичний. Він отримав якісь уривчасті знання в Москві: «влада породжує паразитів», «державний устрій треба скасувати» й т.п. Але населення його дуже підтримувало, тому що він роздав землю селянам і встановив у своєму війську демократичні порядки.

Тож на єлисаветградському з’їзді анархісти приймають рішення визнати його таки своїм і допомогти з ідеологією. Звідси вирушає делегація в Гуляйполе.

На початку року в місті відбувся єврейський погром.

– Ми читали у романі французького письменника Мішеля Матвєєва (єлисаветградця Йосифа Константиновського), що його зорганізували більшовики.

– Цілком можливо, а можливо, й ні… У книзі «Годы борьбы», у тодішніх газетах були згадки, що його розпочали війська УНР. Треба визнати: єврейські погроми здійснювали усі: і більшовики, і частини армії УНР, і білогвардійці, й повстанські загони. Більшовики переслідували євреїв, тому що серед них було багато заможних людей. УНР-івці – за те, що серед них було багато більшовиків. Біла гвардія – з ідеологічних міркувань. «Бей жидов – спасай Россию» – це їхнє гасло. Місцеве населення теж брало участь у погромах: хтось – з антисемітизму, хтось – просто, щоб грабувати.

Юрій Митрофаненко розповідає, що масштабним цей погром не був і потім про нього майже не згадували, тому що вже в квітні в місто прибув Григор’єв.

Отаман Григор’єв: «Цистерну спирту за танк!»

– Отаман Никифор Григор’єв, – розповідає Митрофаненко, – наш земляк, точніше, не зовсім земляк (він не народився в Олександрії, але жив там до Першої світової війни, а потім там була його ставка). Пан-атаман Гриціан Тавричеський із «Весілля в Малинівці» – це така весела пародія на Григор’єва.

На початку 1919 року Григор’єв воює в лавах УНР, у лютому він переходить на бік більшовиків, а в травні піднімає найбільше в Україні антибільшовицьке повстання.

Наприкінці квітня, коли григор’євці прибувають в Єлисаветград, вони – герої Громадянської війни. (Це, до речі, важливе питання, на яке мені б хотілося звернути увагу: для більшовиків це Громадянська війна, для УНР це війна за незалежність). Григор’євці захопили Херсон, Миколаїв і Одесу! Військові частини, сформовані Никифором Григор’євим із селян нашого краю (з Верблюжки, нині Новгородківського району, було аж два полки), стали силою, яка перемогла війська Антанти!

Начальником штабу Григор’єва був Юрко Тютюнник. Пізніше, вже в добу Радянського Союзу, він мешкав на Одеській кіностудії поряд з Юрієм Яновським. І всі ці події дуже добре описані в романі «Чотири шаблі». Григор’єв там виведений під ім’ям Марченко, Тютюнник – Шахай. Там є кілька комічних епізодів, які були насправді: наприклад, коли григор’євці воювали з грецькою «віслюковою кавалерією». Греки як інтервенти хотіли відхапати собі південну Україну. Але коней у них чомусь не було, вони їздили на віслюках. Яновський називає їх «гієсусовою кавалерією».

Але якщо греки були на віслюках, то французи проти григор’євців кинули танки. Це була ще й психологічна зброя. Адже український селянин не бачив ні паротяга, ні автомобіля, ні, тим більше, танка. Це мало спрацювати, але не спрацювало. Яновський пише:

«Марченко закричав:

– Цистерну спирту даю за танк! В атаку, хлопці!

Новоспаський полк вискочив з траншей, як корок з пляшки, і затюкав на все поле, закликаючи з собою інші полки. (…) Такої нерозсудливої атаки французи доти не зустрічали».

Григор’євці захопили три танка, сфотографувалися з ними та навіть відправили ті фото Леніну. Тоді це була величезна перемога!

Вони захопили Одесу! За цей подвиг Григор’єв був представлений до ордену Бойового Червоного прапору № 3. А комендантом міста став Юрко Тютюнник. Трофеї були шалені, слава шалена. Але потім відбулася ротація – їх відпустили відпочити.

Григор’євці їдуть у свої села. А в селах у цей час – політика воєнного комунізму: селяни голодують. І ці бійці, вертаючись додому, бачать реальну владу більшовиків.

Саме політика воєнного комунізму на селі відвернула від більшовиків усі повстанські загони, які їх підтримували.

Отаман Боженко: «ЧК будет ликвидирован»

– Але першим повстання проти більшовиків збирався підняти більшовик Боженко, мешканець Бережинки, – каже історик. – Василь Назарович Боженко був одним із найбільш успішних більшовицьких командирів у робітничо-селянській армії. Боженківці, як і григор’євці, були героями, вони брали Київ.

Червоноармійці теж приходили в села, теж бачили, що там коїться. Бійці Боженка з фронту везли додому хліб. Боженко тоді стояв у Новограді-Волинському, він відправив у Київ свою дружину Єлизавету, щоб вона з’ясувала, що відбувається. А Боженко, вже немолодий чоловік, за спогадами сучасників, дуже кохав свою молоду дружину…

Єлизавета не повернулася, «український отаман Червоної армії», як називали Боженка, дізнається, що її вбили. І відразу відправляє телеграму Щорсу: «В Киеве убита моя жена, социалистка, 23 лет, ее убил ЧК. Телеграфируйте немедленно. Иду на Киев. ЧК будет ликвидирован».

Боженка обдурили, заспокоїли. Сказали, що то вбивство через ревність, він не повірив, але йому привезли зброю, назвали ім’я вбивці, зробили вигляд, що його розшукують. Боженко заспокоївся. Але намір іти на Київ йому не забули.

Він помер від отруєння в серпні 1919-го, через пару тижнів застрелили Щорса. Пам’ятаєте, Троцький писав: «Ни для кого не секрет, что не Деникин заставил нас покинуть границы Украины, а грандиозное восстание, которое подняло против нас украинское сытое селянство. В нем проснулся вольный дух запорожского казачества, который спал сотни лет. Это страшный дух, который кипит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости».

Загони, які воювали на боці більшовиків, поверталися проти них. Після погроз Боженка, після конфлікту з Махном Троцький (а він був видатний стратег) придумав, як із цим боротися. Усіх командирів повстанських загонів, які увійшли до Червоної армії, нагороджувати, оголошувати героями, а потім прибирати. Загони таким чином залишаються у більшовиків, але стають більш контрольованими.

От де могила Щорса? Червоний командир наче загинув на Поліссі, а поховали його чомусь у Росії, на заводі, під щебенем… За радянською легендою, вбив його петлюрівський кулеметник, а насправді – свій солдат пострілом у скроню…

Григор’євці в Єлисаветграді

– Фактично саме в Єлисаветграді починається найбільше антибільшовицьке повстання, – каже Юрій Митрофаненко. – У травні 1919 року на Грецькій площі Юрко Тютюнник читає Універсал Григор’єва: «Народе український, народе змучений, бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії. Хай живе диктатура трудового люду». До чого він закликає? Він закликає до тієї самої влади рад без більшовиків. Універсал доволі демократичний. Мають бути вибори на багатопартійній основі, мають бути представники різних національностей, але за квотним принципом. Українців у радах має бути 80%. В універсалі також згадується про «комісарів із землі, де розіп’яли Христа»… Саме квотний принцип і ця згадка про єврейське питання найбільше не сподобалися єлисаветградцям.

– На що він розраховував, коли в напівєврейських містах – в Олександрії, Єлисаветграді, Новомиргороді – проводив антисемітську політику?

– У нього армія повністю селянська. І ми маємо врахувати ще один аспект. В єлисаветградських газетах писали, що рух Григор’єва – то війна села проти міста. І так воно й було. У воєнному комунізмі селяни звинувачували містян. А хто був у тих продзагонах? Китайці, євреї, латиші, росіяни. Були і українці. Але в селі звертали увагу на чужинців – вони ж тих китайців зроду не бачили…

Ну і така викривлена логіка: якщо більшовики (Ленін, Троцький) – це євреї, значить, євреї – це більшовики…

Але спочатку нічого не відбувається. Григор’євці беруть під контроль вокзал, розганяють ЧК, закликають переобрати владу. І після цього більша частина армії залишає місто, вони йдуть на Катеринослав.

– А яка взагалі була армія?

– Величезна: 15 тисяч досвідчених вояків, відданих Григор’єву, бронепотяги, гармати, панцирники.

Але коли більша частина армії залишає місто, то більшовики піднімають своє повстання й виганяють владу григор’євців. Мешканці міста їх всіляко підтримують. Це відбувається 12-13 травня. І знову, як і у випадку з Марусею, закінчується абсолютною перемогою єлисаветградців. Місто святкує перемогу.

Але дарма. Вже 15 травня григор’євці повертаються і влаштовують страшнючий єврейський погром. Кількість жертв цього погрому досі невідома. Є цифри 3000, 5000, але вони, на мій погляд, все ж завищені.

Тільки 20 травня погром було зупинено. Місто було звільнено, але тогочасні газети писали: «Місто збідніло на кілька мільйонів і стало схоже на жебрака з протягнутою рукою» або «Це не місто – це цвинтар».

Ці погроми фактично знищили й армію Григор’єва, вона втратила темп наступу.

Григор’єв ще раз намагався повернутися в Єлисаветград у липні, але тоді йому відразу дали відсіч. Тоді, до речі, на боці більшовиків у боях проти повстанців Григор’єва брали участь китайські «добровольці».

– Звідки вони взялися?

– Китайці прийшли сюди як окупанти. Їх набрав червоногвардійський командир Іона Якір на Уралі, де зупинилися підприємства. Вони воювали за рис. Згодом їх перевели сюди для встановлення більшовицької влади. Є спогади письменника Павла Гельбаха про те, як він дитиною бачив китайців на вулицях Єлисаветграда. Вони сиділи на землі, стукали мисками по бруківці та кричали: «Есть борщ – есть война! Нет борщ – нет война!» От саме їх відправляли в села на продрозверстку… Але в той момент китайці разом з єлисаветградцями захистили місто від другого приходу Григор’єва.

Тут треба зазначити ще один момент: григор’євські погроми іноді приписують УНР, іноді – більшовикам. Але це невірно. Ні більшовицькі, ні УНР-івські керівники ніколи не віддавали наказів про єврейські погроми, їх навіть забороняли. Але вони не могли контролювати всіх, і десь точково це відбувалося. А Григор’єв зробив антисемітизм частиною своєї ідеології. За масштабами, за жорстокістю це були незрівнянні речі.

Батько Махно і Новоросія

– Влітку сюди прибуває також Нестор Іванович Махно. Він в Піщаному Броді відгуляв весілля із Галиною Кузьменко, вступив у союз із Григор’євим і на початку липня пішов на Єлисаветград. Його не пустили.

І Махно, і Григор’єв відходять у степ. І біля села Родниківка відбувається сходка, на якій Махно вбиває Григор’єва. Це була дуже резонансна подія. За голову Григор’єва була призначена нагорода 100 тисяч рублів. Махно грошей не взяв, він писав, що вбив його з ідейних міркувань.

Махно згадував, що григор’євці вбили багато анархістів. Хоча в нього були й інші причини: і зв’язки Григор’єва з денікінцями, і антисемітизм. Та й Махно значно збільшив власне військо – багато вояків Григор’єва після смерті командира перейшли до нього.

У середині серпня в місто заходить Біла гвардія під проводом російських генералів Слащова та Шкуро. З цього моменту наша територія потрапляє до складу Новоросійської губернії. Тоді білі поділили Україну на три частини: Київська, Харківська та Новоросійська губернії.

України денікінці не визнавали. Власне, це їх і згубило. Проти них усі – українські повстанці під червоними прапорами, під синьо-жовтими, під чорними. А білі не розуміють сили цих повстанців – якесь збіговисько неуків, чого на них звертати увагу?

Вони готують наступ на Москву й намагаються набрати тут армію. Спочатку їх вибивають із міста на три дні – саме селяни. Білі повернулися і жорстоко покарали мешканців Компаніївки, звідки почалося повстання.

А в вересні під Єлисаветградом вже махновці. Знову штурм. Слащов віддав наказ будь-якою ціною зберегти місто. Єлисаветград боронить сімферопольський полк. Махновців прогнали, учасників повстання повісили на Кавалерійському плацу.

Але їм цього було мало, вони переслідують махновців, і під Перегонівкою (це Голованівський район) відбувається бій. Махно розбиває їх вщент. Саме з цього епізоду розпочався знаменитий рейд Махна, коли він захопив Кривий Ріг, Катерино­слав, Маріуполь, Олександрівськ – ви тільки уявіть, яка територія! Він вже починає загрожувати Таганрогу, а Таганрог – це ставка Денікіна. Комунікації перерізані, жоден вагон з хлібом з України до Білої армії не потрапляє, фактично у них нема тилу. Що роблять білі? Вони знімають частину військ, які йдуть на Москву, й кидають їх проти Махна, проти УНР, проти українських повстанців…

За великим рахунком, у Денікіна були всі шанси виграти війну в 1919 році. Якщо б він визнав незалежність чи хоча б автономію України, підписав мирну угоду з Махном і кинув би всі сили на Москву… Але у них була така теорія – «непредрешенчество»: спочатку перемагаємо більшовиків, а потім вирішуємо інші питання. Селяни ж нічого не розуміли про «непредрешенчество», вони боялися, що землю повернуть поміщикам…

До грудня 1919-го Біла гвардія залишається у Єлисаветграді, звідки їх виганяють українські повстанці на чолі з Гулим-Гуленком і більшовицькі загони. Спільний ворог їх об’єднав: «Какова ваша политическая платформа? Бить белых!» Коли білих вибили, Гулому-Гуленку запропонували об’єднатися з більшовиками. Він не пристав на цю пропозицію. Формально при владі знову більшовики.

Записала Ольга Степанова, «УЦ».