Звезды и раны Авдеевки

На фото, которые принесла с собой на интервью Оксана Тарас, запечатлены кадры с авдеевского городского фестиваля «Звезды и звездочки». Иная, мирная жизнь, оставшаяся в прошлом – близком, но при этом настолько далеком, что оно кажется сном.

Оксана Леонидовна – учитель украинского языка и литературы. Сейчас она преподает эти предметы детям, посещающим Кировоградскую школу-интернат. В родной Авдеевке она была завучем по воспитательной работе одной из школ. И именно благодаря ее стараниям, ее энергии существовал детский фестиваль «Звезды и звездочки». Но в 2014 году все звезды Авдеевки разом погасли. Наступила иная реальность.

– Ось це фото, здається, зроблено у вересні 2012 року, – комментирует она свои снимки. – Тоді було впроваджено Дні Європи в Україні, і я як завуч з виховної роботи готувала заходи до цих днів. Ці фото – з фестивалю «Зірки й зірочки». А це – перший дзвоник…

Фотографии яркие, на них улыбающиеся дети в сценических костюмах, танцующие и поющие. Флаг Украины рядом с флагом Евросоюза. У Оксаны Леонидовны есть дочь и внучка. Поэтому ее выбор профессии, да еще сделанный при Советском Союзе, выглядит необычно: учительница украинского языка в русскоязычном регионе, в нескольких сотнях километров от российской границы.

– Українська мова стала для мене рідною завдяки бабусі, – говорит Оксана Леонидовна. – Вона говорила українською й знала багато народних пісень. До того ж моя родина родом звідси, з Кіровоградщини, я народилася тут, тому коли мала приймати рішення, куди виїхати з Авдіївки, то знала – поїду в Кіровоград.

– Що підштовхнуло вас на цей крок, якою була та остання крапля?

– На початку 2015 року Авдіївку почали масово обстрілювати, штурмувати – про це було дуже багато новин. Рішення було прийняте в підвалі, де я ховалася з маленькою онучкою під час обстрілу. Я подумала тоді: «Ні, з мене досить, я в таких умовах жити не можу. Дитина не може. Треба їхати». У нас був невеликий автомобіль, тож ми завантажили в нього речі й усією родиною поїхали в західному напрямку. Я добре пам’ятаю цю подорож – спочатку ми перетинали блокпост сепаратистів біля Червоноармійська (зараз – Покровськ), а в тому місці автомобільна дорога проходила поруч із залізницею вздовж річки. І через річку був перекинутий залізничний міст. Пам’ятаю, як я дивилася на нього – повністю зруйнований. Я відчувала в той час просто невимовний жах, бачити на власні очі таку руйнацію дуже страшно. Добре пам’ятаю, як ми в’їжджали у Дніпропетровську область. А тоді якраз була хвиля патріотичного піднесення, перила, мости фарбували в жовто-блакитний колір. Я, коли це все жовто-блакитне побачила, настільки зраділа, настільки заспокоїлася! Для мене ці кольори стали ознакою миру. Думаю, для багатьох переселенців вони асоціюються з мирним життям, нормальним життям.

– Як вас зустрів Кропивницький, тоді ще Кіровоград?

– Знаєте, дуже позитивно зустрів. Спочатку ми винаймали квартиру, а потім нам виділили земельну ділянку в селі Українка, це в 25 кілометрах від міста. Зараз ми будуємо на цій ділянці нову хату. Я відносно швидко знайшла роботу – влаштувалася вчителькою в школу-інтернат, де й досі працюю. Керівництво ставиться до мене дуже душевно, колеги підтримують. Мені наразі немає на що скаржитися.

– А іншим членам вашої родини вдалося влаштуватися й знайти себе в Кропивницькому?

– На жаль, ні. Мій чоловік – будівельник, тож йому знайти роботу було неважко. А донька не змогла знайти роботи з гідною оплатою й повернулася до Авдіївки. Там влаштувалася адміністратором у магазині. Я за неї дуже переживаю, постійно тримаю зв’язок. На новорічні свята донька гостювала в нас, тож це був затишний вечір у родинному колі.

– Ви працюєте за фахом, і це чудово. У вас були думки відродити щось з тих заходів, які ви організовували в Авдіївці? Наприклад, той же фестиваль «Зірки й зірочки»?

– Звісно, я дуже цього хочу! Фестиваль в Авдіївці розпочинався як шкільний, але доріс до рівня міського, нас підтримувала міська влада, були спонсори. Це була щорічна подія, свято для дітей, на якому вони показували свої таланти й здібності. Зараз, щоб організовувати масові заходи, я маю бажання, але не маю повноважень. Ви ж беріть до уваги, що там я була завучем з виховної роботи, а тут я лише вчитель. Ці заходи були моїм прямим обов’язком.

– Але не кожен завуч створює цілий фестиваль.

– Я люблю організовувати дітей, навчати їх, це моє покликання. Щойно я матиму змогу відновити фестиваль – спробую зробити це. Здається, в Кропивницькому нібито ще немає власного дитячого фестивалю…

– Судячи з вашого вибору професії, ви любите йти проти течії. Скажіть, де ви отримували освіту?

– Я навчалася в школі в Донецьку, в районі Спартак. Ви напевне чули цю назву в зв’язку з подіями в донецькому аеропорту. Закінчила її зі срібною медаллю й вирішила, що вступатиму не куди-небудь, а до педінституту міста Дрогобич. Якраз тоді спеціалісти з нього приїхали на Донеччину й запрошували навчатися в них.

– Це ж протилежний кінець України!

– Так. Але де ще я навчуся досконало свого предмету, як не в середовищі, де люди на побутовому рівні говорять українською? Моє навчання в інституті припало на кінець 80-х років, і у повітрі вже відчувався вітер змін. Вже діяв Народний рух, був такий патріотичний підйом у суспільстві, і найбільше, мабуть, він був відчутний саме на заході країни. Хоча на заході цей патріотизм завжди був дещо сильніший, радянській владі так і не вдалося його викорінити. І люди там більш релігійні, вони намагалися зберегти національні традиції. Я відучилася в дрогобицькому інституті й приїхала назад на Донбас, влаштувалася в авдіївську школу. І почала проводити деякі заходи з національно-патріотичного виховання – тоді це було щось зовсім нове.

– Це часом не викликало спротиву?

– Іноді дуже сильний. В основному серед колег-педагогів, вони не розуміли, навіщо я це все роблю. Наприклад, я влаштовувала дітям урок пам’яті, присвячений Голодомору. В той час ці події ще не називали геноцидом, не приділяли їм належної уваги. Колеги дивувалися, говорили, що для дітей вивчати таке – це занадто, це жорстоко. Але якщо наш народ пережив це, його треба вивчати, це наша історія.

– Як ви, між іншим, ставитеся до нової назви нашого міста?

– Кропивницький – чудова назва! Я була дуже рада, коли дізналася, що місто носитиме саме це ім’я. Воно справді українське, воно увічнює пам’ять про славетного драматурга й письменника Марка Лукича Кропивницького. Дуже хороша, позитивна назва.

Энергии и задора у Оксаны Леонидовны столько, что, несмотря на множество дел, она решила участвовать во всеукраинском конкурсе «Учитель года 2018». В декабре состоялся первый, городской этап, организатором которого выступает Центр методической и социально-психологической службы Управления образования г. Кропивницкий. По итогам конкурса Оксана Тарас стала победителем.